Жінка дивиться в небо і кричить: «Вони повернулись! Вони повернулись!»

Господи милосердний, з ними не відбувалося нічого подібного з дитинства, але зараз було навіть гірше, все одно що хапатися за дріт під напругою, в якому замість електрики — голоси.

А всі ці пацієнти — скільки їх було за ці роки? — які скаржилися на те, що чують голоси! І Генрі, великий психіатр (молодий містер Бог, як його колись назвав один пацієнт), слухаючи їх, кивав, ніби знав, про що вони торочать. Тоді він вірив, що знає, але насправді зрозумів, напевне, тільки зараз.

Голоси. Так уважно прислухаючись до них, він пропустив «вих-вих-вих» гелікоптера, що пролітав над ним, темний акулячий силует, майже прихований хмарами. Потім голоси почали стихати, як під ранок стихають радіосигнали з віддалених місць, коли починає світати й атмосфера знову згущується. Нарешті залишився тільки голос його власних думок, який наполягав на тому, що щось жахливе сталось або ось-ось станеться в «Дірі в стіні»; що не менш жахливе має відбутись або вже відбулось біля «скаута» або в курені лісорубів.

«Ще п’ять миль. Ще п’ять миль».

Намагаючись відволіктися думками від друга, який залишився позаду, друзів попереду і від того, що може відбуватися навколо, він дозволив своєму розумові попрямувати туди, куди, як він знав, уже вирушив розум Піта: у 1978 рік, до складу братів Трекерів і до Даддітса. Який стосунок Кейвелл міг мати до всієї цієї довбаної чортівні, Генрі не розумів, але вони всі про нього думали, і Генрі навіть не потрібен був їхній старий мисленнєвий зв’язок, щоб зрозуміти це. Піт згадав про Даддса, коли вони тягли жінку на брезенті до куреня лісорубів, Бобер говорив про Даддітса не так давно, коли Генрі з Бобром разом ішли лісом того дня, коли Генрі застрелив оленя. Бобер згадував, як вони вчотирьох повезли Даддітса в Банґор купувати подарунки до Різдва. Це було відразу після того, як Джонсі отримав права: тієї зими Джонсі повіз би кого завгодно куди завгодно. Бобер сміявся з того, як Даддітс хвилювався, що Санта-Клаус несправжній, а всі вони — старшокласники-телепні, які вважали себе дуже дорослими й дуже мудрими, — старанно переконували Даддітса, що Санта дійсно існує. І це їм, звичайно, вдалося. І ось тільки минулого місяця Джонсі телефонував Генрі з Бруклайна і п’яним голосом (Джонсі напивався набагато рідше за Піта, особливо після нещасного випадку, і то був єдиний раз, коли Джонсі подзвонив йому в такому сльозливо-сентиментальному настрої) заявив: те, що вони тоді в 1978 році зробили для бідного Даддітса Кейвелла, було найкращим, найщирішим і просто найкласнішим учинком за все їхнє життя. «Це був наш зоряний час», — сказав телефоном Джонсі, і Генрі раптом наче блискавка вдарила: ці слова він сам виголосив у розмові з Пітом. Даддітс! Друзяка Даддс.

«Ще п’ять миль… Може, чотири. Ще п’ять миль… Може, чотири».

Вони хотіли подивитися на фотографію піхви якогось дівчиська, фотографія ця мала висіти на дошці оголошень у покинутому кабінеті. Ім’я тієї дівчини Генрі згадати не міг, він пам’ятав тільки, що вона була дівчиною цього вишкребка Ґренадо і королевою року в середній школі Деррі. Ці обставини зробили особливо привабливою можливість побачити її піхву. І потім, забігши за ріг і опинившись на під’їзній дорозі, вони побачили червоно-білу футболку «Тигрів Деррі», що валялася на землі. Далі на дорозі було дещо інше.

«Терпіти не можу цей паскудний мультик, вони ніколи не перевдягаються», — сказав Піт, і Генрі вже хотів був щось сказати, як раптом…

— Малий кричав, — промовив уголос Генрі.

Він послизнувся на снігу, пройшов кілька кроків уперед невпевненою ходою, потім знову побіг, згадуючи той жовтневий день під білястим небом. Він біг, згадуючи Даддітса. Як Даддітс закричав і змінив усе їхнє життя. На краще, як вони завжди вважали, тільки зараз Генрі не був у цьому так уже впевнений.

Цієї хвилини він дуже сильно в тому сумнівався.

Коли вони вибігають на під’їзну дорогу — від якої, втім, уже мало що лишилося, бур’яни ростуть навіть на засипаних гравієм коліях, вибитих колесами машин, — попереду всіх мчить Бобер. Від передчуття в нього хіба що слина не тече. Піт майже так само збуджений, але тримається краще, хоч і на рік молодший. Бобер… Як це говориться? Шаленіє від нетерпіння . Генрі, дивлячись на них, ледь стримує сміх. Потім Бобер зупиняється так різко, що Піт мало не врізається в нього.

— Гей! — вигукує Бобер. — Трахни мене, Фредді! Футболка!

І дійсно, футболка. Червона з білим, не якась стара й брудна, неначе пролежала тут сто років. Вона здається абсолютно новою.

— Футболка, херболка, яка різниця? — випалює Джонсі. — Давай уже…

— Притримай коней, — перериває Бобер. — Нормальна футболка.

Тільки коли він її піднімає, вони бачать, що вона зовсім не нормальна. Нова — так, новенька футболка команди «Тигри Деррі», з номером 19 на спині. Піту на футбол начхати, але інші впізнають номер Річі Ґренадо. Нормальна — ні, вже геть не нормальна. Комір ззаду розірваний, ніби людина, яка її носила, намагалася втекти, але її зловили і смикнули назад.

— Схоже, я помилився, — розчаровано вимовляє Бобер і кидає футболку назад. — Ідемо.

Але, не встигнувши відійти далеко, вони натикаються на дещо нове. Цього разу предмет жовтий, а не червоний. Генрі вибігає вперед і піднімає річ із яскраво-жовтого пластику, любити який можуть тільки малюки. Це валізка для сніданків, на ній Скубі-Ду і друзі, які тікають від якогось будинку з привидами. Як і сорочка, вона здається новою, ніби опинилася тут зовсім недавно, і раптово Генрі стає тоскно на душі. Його охоплює відчуття, що краще було б зовсім не ходити на цю занедбану дорогу за покинутою будівлею… Або хоча б відкласти це на інший день. Проте йому чотирнадцять років, і він водночас думає, що залишати таку справу на потім нерозумно. Коли справа стосується піхви, не можна нічого відкладати на завтра: ти або йдеш, або не йдеш.

— Ненавиджу цей паскудний мультик, — каже Піт, дивлячись над плечем Генрі. — Вони ніколи не перевдягаються, помітив? У кожній серії носять те саме лайно.

Джонсі забирає пластикову валізку зі Скубі-Ду в Генрі й перевертає на бік, де щось приліплено. Божевільне збудження в його погляді зникає, він трохи похмурніє, і Генрі здається, що Джонсі теж шкодує, що вони не пішли постукати м’ячем два на два.

На бічній стінці валізки — наклейка, на якій написано: «Я належу Дуґласу Кейвеллу, Деррі, Мейн, Мейпл-лейн, будинок 19. Якщо хлопчик, якому я належу, загубиться, зателефонуйте 949-1864. Дякую».

Генрі розкриває рот, щоб сказати, що валізка й футболка, напевне, належать комусь із учнів академії йолопів — щоб це зрозуміти, досить поглянути на наклейку, у його пса майже такий самий знак на нашийнику, — але, перш ніж він устигає вимовити хоч звук, лунає крик. Він долинає з дальшої частини будівлі, де влітку старші хлопці грають у бейсбол. Цей крик сповнений болю, але Генрі, не замислюючись ані на секунду, кидається на крик не через це, а через ті нотки здивування, які він у ньому почув, жахливого подиву людини, яку образили або злякали (а може, те й інше) уперше в житті.

Решта біжать за ним. Вони мчать уздовж правої колії, тієї, що ближче до будівлі, одним гуртом: Генрі, Джонсі, Бобер і Піт.

Лунає веселий чоловічий сміх.

— Давай, жери, — хтось говорить. — З’їж, і можеш котитися. Данкен тобі навіть штани віддасть.

— Ага, тільки якщо… — підхоплює інший хлопець, імовірно, Данкен, але замовкає, побачивши Генрі й компанію.

— Гей, хлопці, кінчай! — кричить Бобер. — Кінчай, на хрін!

Друзі Данкена, їх двоє, обидва у формених куртках середньої школи Деррі, розуміють, що в їхньої розваги з’явилися свідки, і розвертаються. Під ними, на колінах, одягнений тільки в труси й одну кросівку, з обличчям, вимазаним брудом, соплями та сльозами, стоїть дитина, вік якої Генрі не може визначити. Ні, він не маленький хлопчик, на що вказує пушок на грудях, але виглядає як малюк. Його яскраво-зелені очі трохи вузькі, як у китайця, і повні сліз.