Але хлоп’я. Ця бідна маленька дитина, яка пхикає, розумово відстала дитина. Закінчивши з Генрі, Бобром і Джонсі (з Пітом теж, якщо зможуть його зловити), великі хлопці візьмуться за хлопчиська і вже не обмежаться годуванням його сухим собачим лайном.

— Нікому, — каже він. — Ми нікому не розповімо.

— Брехло сране! — вигукує Скотті. — Він — сране брехло, Річі. Подивись на нього.

Скотті знову поривається кинутись уперед, але Річі дужче стискає передпліччя здорованя.

— Якщо ніхто не постраждає, — вимовляє Джонсі благословенно розважливим тоном, — то й розповідати не буде про що.

Ґренадо дивиться на нього, потім знову на Генрі.

— Присягнися Богом.

— Присягаюся Богом, — киває Генрі.

- І ви всі присягніться Богом, — говорить Ґренадо іншим.

Джонсі, Бобер і Піт слухняно присягаються Богом.

Ґренадо на довгу хвилину замислюється, потім киває.

— Та пішли ви, гаразд. Ми йдемо.

— Якщо сунуться, біжи навколо будівлі в інший бік, — напучує Генрі Піта, кажучи дуже швидко, тому що великі хлопці вже рушили з місця. Але Ґренадо, як і раніше, надійно тримає Скотті за передпліччя, і Генрі це здається хорошим знаком.

— Буду я гаяти час, — презирливо кидає Річі Ґренадо, від чого Генрі хочеться розсміятись… але він зусиллям волі зберігає кам’яне обличчя. Сміятися на цьому етапі — не найкраща ідея. Глибоко в душі він невдоволений таким результатом, але його друзі мало не трясуться від полегшення.

— А взагалі, тебе це їбе? — запитує його Річі Ґренадо. — Воно тобі треба?

Генрі хочеться поставити запитання у відповідь — запитати Річі Ґренадо, як він міг таке зробити, і це не риторичне запитання. Цей плач! Господи! Але він мовчить, знаючи, що будь-яке слово може спровокувати вишкребка і тоді все почнеться спочатку.

Зараз відбувається щось на зразок танцю, схожого на той, якого навчають у першому й другому класах. Коли Річі, Данкен і Скотт ідуть у бік під’їзної дороги (перевальцем, намагаючись удавати, що йдуть із власної волі, а не тікають від купки хлопчаків із середніх класів), Генрі та друзі спочатку повертаються, щоб бути до них обличчям, потім шеренгою відступають до хлопчини в трусах, що стоїть на колінах і плаче, — прикриваючи його від них.

На розі Річі зупиняється і кидає на них останній погляд.

— Ми ще побачимося, хлопці, — каже він. — Сам на сам або всі разом.

— Так! — погоджується Данкен.

— Решту життя будете валятись у кисневій палатці , — додає Скотт, і Генрі мало не пирскає сміхом. Він сподівається тільки, що його друзі промовчать, — що зроблено, те зроблено, — і ті, на щастя, нічого не говорять. Це майже диво.

Останній зловісний погляд Річі, і вони зникають за рогом. Генрі, Джонсі, Бобер і Піт залишаються з хлопчиною, який стоїть, гойдаючись уперед-назад, на брудних колінах. Замазане брудом і сльозами нерозуміюче обличчя обернене до білястого неба, як циферблат поламаного годинника, і в усіх виникає одна думка: що робити далі? Заговорити з ним? Сказати, що все добре, що погані хлопчики пішли й небезпека минула? Він усе одно не зрозуміє. І, Господи, цей його плач такий моторошний. Як могли навіть такі злі вишкребки образити того, хто так плаче? Генрі зрозуміє це пізніше — більш-менш, — але поки для нього це повна загадка.

— Дещо спробую, — різко вимовляє Бобер.

— Ну так, потрібно щось робити, — зауважує Джонсі. Голос його тремтить.

Бобер іде вперед, потім обертається до друзів. Дивний погляд, у ньому і сором, і виклик, і — так, Генрі може заприсягтися — надія.

— Якщо кому-небудь розповісте, що я це зробив, — каже він, — я з вами більше ніколи не буду мати справ.

— Слухай, досить нісенітниці верзти, — відповідає Піт, і його голос теж тремтить. — Якщо можеш його заткнути, заткни.

Бобер секунду стоїть на тому самому місці, на якому стояв Річі, коли намагався згодувати собаче лайно хлопчині, потім падає на коліна. Генрі помічає, що на дитячих трусах хлопця, як і на валізці для сніданків, зображені персонажі мультиків про Скубі-Ду плюс Загадкова Машина Шеґґі.

А потім Бобер обіймає хлопчину і починає співати.

«Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише три. Ще чотири милі до хреста в Бенбері… чи, можливо, лише…»

Ноги Генрі знову ковзнули вбік на снігу, і цього разу зберегти рівновагу не вийшло. Він до того поринув у спогади, що незчувся, як розтягся на землі.

Він упав на спину, удар вибив у нього з легень повітря з гучним і болючим видихом «А!». Сніжок здійнявся казковою хмаркою цукрової пудри, і він ударився потилицею так сильно, що з очей іскри посипались.

Хвилину він полежав не рухаючись, чекаючи, чи не заболить щось зламане. Коли ніщо не дало про себе знати, він завів за спину руку і помацав поперек. Біль, але стерпний. Коли їм було по десять-одинадцять років і вони всі зими проводили, без кінця катаючись на санчатах у Строфорд-парку, у нього бували падіння й серйозніші. І нічого, підводився й зі сміхом їхав далі. Одного разу, коли ідіот Мур керував його санчатами, а Генрі їхав на задку, вони з розгону влетіли прямісінько в стовбур здоровенної сосни біля підніжжя пагорба, тієї, яку всі діти називали Сосною смерті, і відбулися всього лише синцями та кількома розхитаними зубами в кожного. Біда в тому, що десять або одинадцять років йому було дуже давно.

— Вставай, тюхтію, з тобою все гаразд, — сказав він самому собі та обережно сів. Спина болить, але нічого серйозного. Лише невеликий струс організму. Ніщо не постраждало, крім довбаної гідності, як вони казали раніше. Проте все ж краще посидіти ще хвилини дві-три. Він ішов швидко і заслужив на відпочинок. Та й спогади добряче вибили його з колії. Річі Ґренадо. Бісів Річі Ґренадо. Як потім з’ясувалося, він просто втік зі своєї футбольної команди і ніс у нього навіть не був зламаний. «Ми ще побачимося, хлопці», — сказав він їм, і Генрі вважав, що сказано це було серйозно, але обіцяного протистояння так і не сталося. Ні, не сталося, замість нього сталося дещо інше.

І все це було давно-давно. А зараз на нього чекав Бенбері — або хоча б «Діра в стіні», — і в нього не було палички-конячки, яка домчала б його туди, був тільки кінь для бідних — власні ноги. Генрі підвівся, почав обтрушувати сніг із дупи, і тут хтось заволав у нього в голові.

— Ай, ай, ай! — скрикнув він.

Наче несподівано на повну потужність увімкнувся невидимий плеєр, наче всередині голови, просто за очима, стрельнули з рушниці. Він позадкував, розмахуючи руками, щоб не втратити рівновагу, і, без сумніву, знову б упав, якби не натрапив на тверді, колючі гілки молодої сосни, яка росла ліворуч від дороги.

Генрі вивільнився з чіпких гілок дерева, у вухах досі дзвеніло — та що там у вухах, у всій голові, — і ступив уперед, не вірячи, що ще живий. Він підняв руку до носа — коли опустив її, на долоні червоніла кров. У роті теж щось було не так. Підставивши руку, він виплюнув на неї зуб, здивовано подивився на нього і викинув убік, ігноруючи порив заховати його в кишеню куртки. Наскільки йому було відомо, ніхто не робить імпланти з втрачених зубів, і він сильно сумнівався, що зубна фея забралася б у таку глушину.

Він не знав точно, чий це був крик, але в нього виникла думка, що Піт Мур тільки-но встряв у дуже велику халепу.

Генрі прислухався, спробував почути інші голоси, інші думки і не почув нічого. Чудово. Хоч він і мусив визнати, що навіть без голосів цьогорічній виїзд на полювання запам’ятається йому на все життя.

— Запрягай! Уперед, здоровило! — підбадьорив він сам себе і знову побіг у бік «Діри в стіні». Відчуття того, що там щось сталося, було як ніколи сильним, і йому насилу вдавалося стримуватись, щоб не кинутися бігти щодуху.

«Зазирни в нічний горщик», — шепнув Бобер.

«Чому б просто не постукати в двері туалету й не запитати, як у нього справи?»

Чи справді він чув ці голоси? Так, вони вже змовкли, але він чув їх, точно так само, як чув той моторошний крик, ніби хтось в агонії. Піт? Чи це була жінка? Красуня Беккі Шу?