В унітазі щось знову хлюпнуло, причому з такою силою, що крапелька кривавої води полетіла на сидіння, теж блакитне. Бобер витяг шию, щоб зазирнути всередину, але Джонсі зачинив кришку і всівся на неї зверху, навіть не думаючи заглядати.

— Ні! — сказав він.

— Ні?

— Ні.

Бобер спробував був дістати зубочистку з передньої кишені комбінезона, вийняв десяток, не втримав і впустив на підлогу. Вони розсипалися по заляпаних кров’ю блакитних кахлях. Бобер подивився на них, потім звів погляд на Джонсі. У його очах стояли сльози.

— Як Даддітс, старий, — сказав він.

— Про що це ти?

— Не пам’ятаєш? Він теж був майже голим. Ті виродки стягли з нього футболку і штани, залишили його в самих трусах. Але ми врятували його. — Бобер гаряче закивав, наче Джонсі посміявся або хотів посміятися з його слів.

Джонсі й не думав сміятися, хоча Маккарті анітрохи не нагадував йому Даддітса. У нього перед очима досі стояло, як Маккарті валиться у ванну, як шапка злітає з його голови, як колишуться жирові відклади на грудях («Цицьки від легкого життя», — називав їх Генрі завжди, коли помічав під футболкою в чоловіка). І як потім його зад повертається до світла, яскравого флуоресцентного світла, яке не зберігає таємниць і вибовкує все своїм монотонним дзижчанням. Ідеальна біла чоловіча дупа, безволоса, що тільки-но почала обвисати і робитися в’ялою, тисячі таких він бачив у різних роздягальнях, де перевдягався й мився під душем, у нього самого така починала формуватись (або, точніше, раніше починала формуватись, до того як його збила машина, змінивши форму його задньої частини, ймовірно, назавжди); тільки він ніколи не бачив того, на що тепер перетворилася дупа Маккарті. Неначе хтось усередині вистрілив із рушниці або пустив сигнальну ракету, щоб… що?

В унітазі знову щось хлюпнуло. Кришка підскочила. Це була відповідь, не гірша за інші. Щоб вибратися, звичайно ж.

Щоб вибратися.

— Сядь зверху, — сказав Джонсі Бобру.

— Що?

— Сядь на кришку! — мало не закричав Джонсі, і цього разу Бобер зі здивованим виглядом квапливо опустився на закриту кришку. У холодному викривальному флуоресцентному світлі ламп шкіра Бобра виглядала білою, як крейда, і на ній чітко вимальовувалася кожна цятка, кожна волосинка чорної щетини. Губи здавалися фіолетовими. Над його головою висіла стара табличка «Ламарове місце для роздумів». У широко розплющених блакитних очах Бобра застиг жах.

— Я сиджу, Джонсі… Бачиш?

— Так. Вибач, Бобре. Просто посидь поки тут, гаразд? Що б у нього не було всередині, тепер воно в пастці. Йому тепер нікуди подітися, тільки в стічний бак. Я повернусь…

— Ти куди? Я не хочу, щоб ти залишав мене тут самого сидіти на очку біля мерця. Якщо ми обидва втечемо…

— Ми не тікаємо, — твердо вимовив Джонсі. — Це наше місце, і ми нікуди не тікаємо. — Що звучало, звісно, шляхетно, але насправді він просто боявся, що ота штука, яка сиділа зараз в унітазі, могла бігати швидше за них. Або повзати. У голові з неймовірною швидкістю промайнули сцени з сотні фільмів жахів: «Паразит», «Чужий», «Вони прийшли зсередини». Карла відмовлялася ходити з ним на такі фільми і гнала його вниз дивитися телевізор у кабінеті, коли він приносив їх додому на відеокасетах. Але один із цих фільмів — що-небудь із побаченого в ньому — тепер міг урятувати їхні життя. Джонсі подивився на червонувату плісняву, що пробивалася з кривавих відбитків Маккарті. Коротше кажучи, врятувати від тієї штуки в унітазі. Але пліснява… Хто міг таке передбачити?

Тварюка в унітазі знову стрибнула, глухо стукнувшись об внутрішній бік кришки, але Бобер без зусиль зміг утримати кришку на місці. Це добре. Може, те, що всередині, потоне там, хоча Джонсі на це особливо не сподівався — адже воно жило всередині Маккарті, чи не так? Воно досить тривалий час мешкало всередині містера Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю. Можливо, всі чотири дні, поки він блукав лісом. Схоже, воно уповільнило зростання його бороди і спричинило випадання зубів. Воно ж змусило Маккарті випускати гази так, що це не могло лишитися непоміченим навіть у найввічливішому і найтолерантнішому товаристві, — якщо вже зовсім відверто, то пуки більше були схожі на атаку отруйним газом, — але сама істота, судячи з усього, чудово почувалася… жила… росла…

Джонсі виразно уявив собі білих хробаків, що кишать і виповзають зі шматка сирого м’яса.

До горла з утробним чвяком підступив клубок.

— Джонсі? — Бобер почав уставати. Він здавався украй стривоженим.

— Бобре, сядь!

Бобер сів, і вчасно. Тварюка в унітазі підстрибнула, вдарила в кришку з коротким глухим звуком. Ось. Стою під дверима і стукаю .

— Пам’ятаєш, як у тому фільмі «Смертельна зброя» партнер Мела Ґібсона боявся встати з унітаза? — запитав Бобер. Він посміхнувся, але голос його звучав сухо, а в очах стояв страх. — У нас таке саме, еге ж?

— Ні, — заперечив Джонсі, — тому що в нас нічого не вибухне. До того ж я не Мел Ґібсон, а ти занадто білий, щоб бути Денні Ґловером. Слухай, Бобре, я зараз піду в сарай…

— Гей, ні! Не кидай мене тут самого.

— Заткнись і слухай. Там є ізоляційна стрічка, так?

— Так, висить на стіні. Здається…

— Авжеж, висить на стіні. Над банками з фарбою, здається. Здоровенний рулон. Я візьму його, повернусь і примотаю кришку. Потім…

Воно знову підстрибнуло. Люто. Немов чуло їх і розуміло. «А хто сказав, що воно не розуміє?» — подумав Джонсі. Коли воно з силою вдарило в кришку, Бобер здригнувся.

— А потім ми вшиємося на фіг звідси, — закінчив Джонсі.

— На «Кеті»?

Джонсі кивнув, хоч і забув зовсім про снігохід.

— Так, на «Кеті». І Генрі з Пітом заберемо…

Бобер похитав головою.

— Той тип на гелікоптері говорив про карантин. Напевно, через нього вони досі не повернулися, як гадаєш? Напевно, їх і затримав…

Бум!

Бобер підстрибнув. Як і Джонсі.

— …карантин.

— Може, — погодився Джонсі. — Але слухай, Бобре… Я краще проведу карантин із Пітом і Генрі, ніж тут із… ніж тут.

— Давай просто його змиємо, а? — запропонував Бобер. — Давай?

Джонсі похитав головою.

— Чому?

— Тому що я бачив діру, яку воно пройшло, щоб вибратися, — сказав Джонсі. — І ти її бачив. Я не знаю, що це, але ми не позбудемося його, просто смикнувши за ручку. Воно занадто велике.

— Сука! — Бобер стукнув себе по лобі основою долоні.

Джонсі кивнув.

— Добре, Джонсі. Неси ізоляцію.

У дверях Джонсі зупинився й озирнувся.

- І, Бобре…

Бобер запитально підвів брови.

— Сиди міцно, приятелю.

Бобер захіхікав, за ним і Джонсі. Вони подивились один на одного, Джонсі в отворі дверей, Бобер на закритому унітазі, пирхаючи й давлячись сміхом. Потім Джонсі поспішив через велику кімнату (хіхікаючи — «сиди міцно», що більше він про це думав, то смішніше йому ставало) до кухонних дверей. Його кидало то в жар, то в холод, панічний страх змінювався нападами веселощів. Сиди міцно. Триндець і святі банани!

Бобер чув, як Джонсі посміювався в кімнаті, як він сміявся, виходячи у двері. Незважаючи ні на що, Бобер був радий чути цей звук. У Джонсі видався важкий рік. Коли тебе збиває машина… Спочатку вони думали, що бідний старий Джонсі не видряпається, і це було жахливо, адже йому ще не було й сорока. Поганим був рік для Піта, який забагато пив. Поганим рік був для Генрі, який останнім часом якось дивно занурювався у себе, це Боброві було незрозумілим і не подобалось… А тепер, мабуть, можна сказати, що поганим цей рік був і для Бобра Кларендона. Звичайно ж, це всього лиш один день із трьохсот шістдесяти п’яти, але все-таки ти не щодня прокидаєшся вранці з думкою про те, що опівдні в тебе у ванні лежатиме голий труп, а ти будеш сидіти на закритому унітазі, втримуючи всередині те, чого навіть не бачив…

— Ні, — наказав самому собі Бобер, — ти не станеш туди заглядати, зрозумів? Просто не станеш.

Та й не доведеться. Джонсі повернеться з ізоляцією за кілька хвилин. Питання в тому, куди йому хотілося піти, поки Джонсі не повернувся. Куди б він міг піти, щоб на душі стало спокійно й добре?