— Не знаю, як вони могли так учинити, — раптом каже Піт. — Він так плакав. Не розумію, як можна було його ображати.

Роберта Кейвелл сумно дивиться на нього.

— Доросліші хлопці чують цей плач інакше, — говорить вона. — Сподіваюсь, ви ніколи цього не зрозумієте.

— Джонсі! — щосили крикнув Бобер. — Гей, Джонсі!

Цього разу відповідь почулася, слабка, але така, що її ні з чим не переплутаєш. Сарай, у якому зберігався снігохід, нагадував скоріше завалене різним мотлохом горище, хоч і був розташований на землі. Серед іншого там був старовинний клаксон із грушею, у 20-30-ті роки рознощики вішали такі клаксони на кермо велосипедів. І ось Бобер почув його. «Уга! Ха-уга!» Почувши такий звук, Даддітс точно живіт би надірвав від сміху — старий Даддс був у захваті від гучних, соковитих звуків.

Синя душова завіса зашаруділа, і в Бобра все захололо всередині, він мало не зірвався з місця. На мить йому здалося, що це ожив Маккарті, але потім він зрозумів, що сам зачепив завісу ліктем — тут така тіснота! — і заспокоївся. Унизу було тихо, та штука, що б це не було, або померла, або кудись поділася. Так, це точно.

Ну… майже точно.

Бобер завів руку за спину, помацав ручку для спуску води, потім опустив руку. «Сиди міцно», — сказав Джонсі, і Бобер буде сидіти, але, курва, чому Джонсі не повертається? Якщо він не може знайти стрічку, просто повернувся б без неї. Минуло вже хвилин десять, певно, не менше. Але Боброві ці десять хвилин, чи скільки їх там було, здалися, блядь, годиною. Він же стирчить на очку біля мерця у ванні, який має такий вигляд, ніби йому дупу підірвали динамітом, — оце так посрав!

— Хоча б посигналив клаксоном ще раз, — пробурмотів Бобер. — Посигналь цією бісовою штукою, дай знати, що ти ще там.

Але Джонсі не посигналив.

Ізоляцію Джонсі так і не знайшов.

Він дивився скрізь, але вона немов крізь землю провалилася. Він точно знав, що рулон має бути тут, проте його не було ані на жодному з цвяхів, ані на заваленому інструментами робочому столі. Його не виявилося за банками з фарбою і на гачку під респіраторами, що бовталися на жовтих гумках. Він зазирнув під стіл, перевірив ящики, складені біля дальшої стіни, потім відчинив відділення під пасажирським місцем снігохода. Там лежали запасна фара, все ще в коробці, і півпачки старих «Лакі-страйк», але тільки не клята стрічка. Він відчував, як минають хвилини. Одного разу він ясно почув, як його кличе Бобер, але повертатися без стрічки не хотілося, тому він посигналив у старий клаксон, який підібрав з підлоги, стиснув потріскану гумову грушу, видавши звук «уга-уга». Такий, напевне, сподобався б Даддітсу.

Що довше він шукав стрічку і не знаходив, то важливішим здавалося її знайти. Був там клубок мотузки, але як, чорт забирай, прив’язувати кришку до унітаза мотузкою ? На кухні в одній із шухляд лежав рулон скотчу, але тварюка в унітазі билася досить сильно, як велика рибина, і скотч міг просто не витримати її напору.

Джонсі зупинився біля снігохода, гарячково роззираючись, учепившись собі у волосся (рукавичок він не вдягнув, і за час, проведений у сараї, його пальці встигли заклякнути) і видихаючи великі клуби білої пари.

— Та де ж ти, бля? — вигукнув він і гримнув кулаками по столу. Від удару завалився стос коробочок із цвяшками та гвинтиками, відкривши погляду ізоляційну стрічку, великий товстий рулон. Джонсі ковзав поглядом по цих коробочках, мабуть, десяток разів.

Він схопив рулон, засунув його в кишеню куртки — принаймні, він не забув її вдягти, хоч і не застебнув — і розвернувся до виходу. І цієї секунди закричав Бобер. Заклики його сюди практично не долітали, але ці крики було чути прекрасно. Це були гучні, надривні крики, повні болю.

Джонсі кинувся до дверей.

Мати Бобра завжди казала, що зубочистки вб’ють його, але нічого подібного вона не могла уявити і в нічному жахітті.

Сидячи на закритому сидінні унітаза, Бобер запустив руку до нагрудної кишені комбінезона, щоб дістати нову зубочистку, але їх там не виявилося — вони були розкидані по всій підлозі маленької ванни. Дві-три штуки не потрапили в кров, але, щоб їх підняти, йому довелося б підвестися з унітаза й нахилитися вперед.

Бобер розривався, не знаючи, як учинити. «Сиди міцно», — звелів Джонсі, але тварюка в унітазі, напевне, вже занурилась. «Занурення, занурення, занурення!» — як казали в старих фільмах про військових підводників. Навіть якщо не занурилась, він підніме свою дупу лише на секунду-дві. Якщо тварюка стрибне, Бобер одразу ж знову притисне її своєю вагою, а можливо, заразом і зламає її тонку лускату шию (якщо вона в неї є, звичайно).

Він пожадливо подивився на зубочистки. Три-чотири штуки лежали зовсім поряд, тільки нахились, але він не збирався пхати в рот закривавлені зубочистки, особливо враховуючи, звідки взялася ця кров. Було ще дещо. Незрозумілий пухнастий поріст, що ріс із крові, ріс зі швів між плитами на підлозі, зараз йому було це чудово видно. Він уже з’явився і на деяких зубочистках… Але ті, які крові не торкалися, лишалися заманливо чистими й білими. Ще ніколи в житті він так не потребував заспокійливого впливу маленького шматочка дерева в роті.

— Та пішло воно, — промовив Бобер і нахилився вперед, простягаючи руку. Кінчики пальців майже торкнулися найближчої чистої зубочистки. Він напружив м’язи на стегнах, і його зад відірвався від сидіння. Пальці зімкнулися на зубочистці — є! І тієї ж миті щось ударило в кришку унітаза з жахливою силою, вбивши її в його незахищені яйця і штовхнувши вперед. Бобер схопився за душову завісу у відчайдушній спробі втриматися на ногах, але та відірвалася від штанги з серією металевих клацань, злітаючи з кружалець. Його черевики ковзнули по закривавлених кахлях, і він розтягся на підлозі, як викинутий катапультою льотчик. Ззаду кришка унітаза з гуркотом ударилась об порцеляновий бачок, аж той тріснув.

Щось мокре й важке впало на спину Бобра. Наче величезний хробак або м’язисте членисте щупальце зігнулось у нього між ніг і обхопило стиснуті від болю яйця задушливою хваткою пітона. Бобер закричав, відірвавши підборіддя від залитих кров’ю плиток (на підборідді відбилася червона сіточка), і витріщив очі. Щось холодне, мокре й важке розтяглося на його спині, від карку до попереку, як згорнутий у рулон живий килим, і тепер воно видавало несамовитий верескливий звук — крик скаженої мавпи.

Бобер знову закричав, звиваючись, поповз до дверей на животі, потім став навкарачки, намагаючись скинути з себе тварюку. М’язиста мотузка в нього між ніг знову стиснулася, звідкілясь із рідкого туману болю, на який перетворився його пах, долинув глухий стук.

«О Господи, — подумав Бобер. — Святі банани, здається, це яйце».

З вереском, обливаючись потом, висовуючи і засовуючи язик, що став нагадувати якусь оскаженілу трубочку-пискавку, Бобер зробив єдине, що йому спало на думку: перекотився на спину, намагаючись розчавити те, що опинилося між його хребтом і кахляною підлогою. Тварюка заверещала йому в саме вухо, майже оглушивши, і почала люто звиватися. Бобер ухопився за хвіст, що згорнувся між стегнами, гладенький і безволосий зверху, колючий — немов усіяний гачками зі скуйовдженого волосся — знизу. І мокрий. Вода? Кров? Те й інше?

— Ааа! Ааа! О Господи, відпусти, тварюко! Чорт, яйця!

Перш ніж він устиг завести руку під хвіст, повний рот голок уп’явся йому в шию. Він розлютився, скажено заревів, а потім незрозуміла істота зникла. Бобер спробував підвестися. Довелося відштовхуватися від підлоги руками, бо ноги втратили силу, і руки прагнули роз’їхатися в різні боки. На додачу до крові Маккарті підлога в туалеті тепер була вкрита каламутною водою з тріснутого бачка, і кахлі перетворилися на справжню ковзанку.

Нарешті підвівшись, він побачив дещо. Воно причепилось до одвірка, десь посередині, і було схоже на якогось потворного тхора, без ніг, але з товстим золотаво-червонуватим хвостом. Замість голови — якесь таке блискуче стовщення, з якого дивляться два лютих чорних ока.