«Господи, — подумав Дік. — Сподіваюся, тебе так вивертало, що в тебе кишки повилазили, ти…»

Але тут його власні нутрощі вчинили такий різкий і потужний кульбіт, що він ледве встиг затулити рот долонею. Перед очима постала жахливо наочна картинка: зуби незнайомця, що вгризаються в сире, жирне м’ясо між двох хлібних скибок, сіра плоть, прошита коричневими прожилками, як відсічений язик забитого коня. Дік почав видавати здавлені звуки-булькання.

До магазину під’їхав легковий автомобіль. Класно, саме те, що треба, покупець завітав якраз тоді, коли його ось-ось знудить. Утім, це була не легкова машина, не вантажівка, навіть не мікроавтобус, а один із цих жахливих «Хамві», розфарбований камуфляжними зелено-коричневими плямами. Попереду двоє і — Дік майже був упевнений у цьому — один позаду.

Дік квапливо розвернув вивіску у вітрині з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО» і відійшов. Він зумів підвестися на ноги, і на тому спасибі, але тепер відчував, що небезпечно близький до чергової непритомності. «Вони помітили мене. Точно помітили, — думав він. — Зараз увійдуть і запитають, куди подівся той, інший, бо вони женуться за ним. Їм потрібен він, людина з беконом. І я скажу. Вони змусять мене сказати. А потім я…»

Рука сама собою піднялася до очей. Два пальці, вкриті засохлою кров’ю до другого суглоба, виставлені вперед і зігнуті гачком, Дікові навіть здалося, що вони вітально махають йому. «Привіт, очі, як справи? Насолоджуйтесь тим, що поки можете бачити, бо скоро прийдемо по вас».

Той, хто сидів на задньому сидінні, подався вперед, здається, сказав щось водієві, і машина рвонула вперед. Заднє колесо розплескало калюжу блювотини, залишеної останнім відвідувачем магазину. «Хамві» розвернувся на дорозі, зачекав якусь секунду і рвонув у напрямку Вера й Квеббіну.

Коли вони зникли за першим пагорбом, Дік Маккаскелл схлипнув і поплентався до стійки, спотикаючись і насилу переставляючи непевні ноги. Погляд його впав на три зуби, що валялися на підлозі. Його три зуби. Він іще легко відбувся. Так, вважай, пощастило. Але тут він зупинився, дивлячись на три доларові банкноти, які все ще лежали на килимку. За цей час вони встигли вкритися блідим червоно-помаранчевим пушком.

— Е ут! Іідь алі, Оене!

«Овен — це я», — втомлено подумав Андергілл і з легкістю зрозумів Даддітса (це не так складно, якщо вухо призвичаїлося). «Не тут. Їдь далі!» Овен на задній передачі виїхав на шосе 32, а Даддітс повалився на спинку сидіння і знову закашлявся.

— Дивись, — сказав Генрі, показуючи пальцем. — Бачиш?

Овен бачив. Стос прибитих зливою обгорток. І банка майонезу. Він додав швидкості й рушив на північ. Він упізнав особливий характер дощу, який невпинно й важко бив у лобове скло: скоро він перетвориться на мокрий сніг, а потім, цілком імовірно, на сніг звичайний. Зовсім змучений і з дивною тугою за відходом хвилі телепатії, Овен раптом зрозумів: найсумніше те, що йому доведеться помирати в такий паршивий день.

— Далеко він від нас? — запитав Овен, не сміючи поставити головне питання, єдине, яке мало сенс: «Ми вже запізнилися?» Напевне, Генрі його б повідомив.

— Він там, — неуважно зронив Генрі, який повернувся до заднього сидіння й витирав обличчя Даддітса вологою тканиною. Даддітс вдячно дивився на нього, намагаючись усміхнутися. Попелясті щоки вкрилися потом, чорні кола під очима розширились, як у єнота.

— Якщо він там , навіщо треба було їхати сюди? — запитав Овен. Він розігнав «Хаммер» до сімдесяти, що дуже небезпечно на слизькій двосмуговій щебенево-асфальтовій дорозі, але тепер вибору все одно не було.

— Боявся, що Даддітс може втратити лінію, — пояснив Генрі. — Якщо це трапиться…

Даддітс голосно застогнав, обхопив живіт і зігнувся навпіл. Генрі, який усе ще стояв на колінах на своєму сидінні, обережно погладив тонку шию.

— Тихіше, Даддсе, — сказав він. — Заспокойся, з тобою все гаразд.

Але з Даддітсом було зовсім не все гаразд. І Овен, і Генрі знали це. Згоряючи від спеки, скарлючившись від болю, незважаючи на другу таблетку преднізону і ще дві — перкоцету, він бризкав кров’ю під час кожного нападу кашлю. До повного порядку було багато-багато миль полем-лісом. Утішним призом слугувало те, що спілка Джонсі-Сірий теж мала чимало труднощів.

Бекон. Причиною всього був бекон. Вони лише сподівалися, що Сірий трохи затримається. Ніхто й не припускав, яких химерних форм набуде його ненажерливість. Не дивно, що шлунок Джонсі не витримав. Сірого знудило прямо на паркінгу біля маленької крамниці, потім він мусив іще двічі зупинятися по дорозі до Вера, коли висовувався з вікна машини й вивергав кілька фунтів сирого бекону майже в конвульсіях.

Потім почався пронос. На шосе 9 він зупинився на бензозаправці «Мобіл» на південний схід від Вера і ледве встиг добігти до чоловічої кімнати. Вивіска біля заправки свідчила: «ДЕШЕВИЙ БЕНЗИН, ЧИСТІ ТУАЛЕТИ», але на той час, коли Сірий вийшов, друга частина вже явно не відповідала дійсності. На заправці Сірий нікого не вбив, у чому Генрі вбачав плюс.

Перш ніж повернути на під’їзну дорогу до Квеббіну, Сірий ще двічі зупинявся і чимдуж біг до просякнутих вологою кущів, де намагався розвантажити бунтівні нутрощі Джонсі. На той час злива змінилася величезним лапатим снігом. Тіло Джонсі значно виснажилось, і в Генрі з’явилася надія на непритомність. Поки що цього не сталося.

Після другої зупинки оскаженілий Сірий уже безперервно лютував на Джонсі. У всьому винен Джонсі. Джонсі підлаштував йому пастку. Правда, при цьому він чомусь забував про власний голод і про те, з якою маніякальною жадібністю зжер їжу, перериваючись лише для того, щоб злизати жир із пальців. Генрі була знайома подібна вибірковість, багато хто з його пацієнтів отак наголошував одні факти й ігнорував інші. У якомусь розумінні Сірий був другим Баррі Ньюменом.

«Як же він олюднився, — думав Генрі. — Надивовижу».

— Говорячи про те, що він там, — запитав Овен, — що саме ти мав на увазі?

— Не знаю. Він знову заблокувався. Даддітсе, ти чуєш Джонсі?

Даддітс змучено подивився на Генрі й похитав головою.

- Іий зяв асі ати, — що означало: «Сірий узяв наші карти», і це був не просто образний вислів. Даддітсові бракувало слів описати, що відбулося насправді, але Генрі все прочитав у його мозку. Сірий, не зумівши увірватися до фортеці Джонсі та вкрасти карти, якимось чином стер із них картинки.

— Даддітсе, як ти? — запитав Овен, дивлячись у дзеркало заднього огляду.

— Я о-ей, — сказав Даддітс і відразу ж затрусився. На колінах у нього лежали жовта валізка та коричневий пакет із ліками… ліками й дивним павутинням із тонких мотузочок. Його огортала простора синя куртка, але всередині неї він усе одно тремтів.

«Швидко він відходить», — подумав Овен, коли Генрі заходився знову витирати обличчя старого друга.

«Хамві» сіпнувся вбік на слизькій дорозі, небезпечно затанцював на межі катастрофи — на сімдесяти милях за годину аварія напевне завершилася б загибеллю їх усіх, а якщо й ні, все одно покінчила б із останнім слабким шансом на те, що Сірого вдасться зупинити, — але потім знову вирівнявся.

Овен мимоволі знову подивився на паперовий пакет, повернувшись думками до цієї штуки з мотузок. «Бобер прислав. На Різдво тиждень тому».

«Тепер спілкуватися телепатично, — подумав Овен, — це все одно що закоркувати лист у пляшку і жбурнути в океан». Але він однаково зробив це — послав думку, як він сподівався, в напрямку Даддітса. «Як ти називаєш це, синку?»

І раптом, абсолютно несподівано, перед очима в нього виникло велике приміщення, водночас вітальня, їдальня і кухня. Витримані соснові дошки блищали лаком. На підлозі лежав килим навахо, на стіні висів гобелен: крихітні індіанські мисливці оточували сіру фігуру, типового прибульця, героя тисяч дешевих таблоїдів. Тут були камін із кам’яним димоходом і дубовий обідній стіл. Але увага Овена була прикута (і не дивно, воно було в самому центрі переданої Даддітсом картинки і сяяло власним особливим світлом) до плетеної конструкції, яка звисала з середньої бантини на стелі, — збільшений і поліпшений варіант талісмана, що лежав у пакеті Даддітса; він складався не з тьмяно-білих ниток, а з яскравих, різнокольорових, але в іншому був його точною копією.