«Я дізнаюся», — вимовив нелюдський голос, і Дік ледь чутно застогнав. Голос звучав у голові, немов хтось увіткнув йому в мозок радіо.

Над дверима висіло опукле дзеркало, корисна штука, особливо влітку, коли в магазин набиваються діти, які їдуть на водосховище разом із батьками — до Квеббіну звідси всього вісімнадцять миль[221], — на риболовлю, екскурсію чи просто пікнік. Малим паразитам так і кортить поцупити що-небудь, цукерки, жуйку або журнальчик із голими дівчатами. Тепер Дік дивився в дзеркало з жахом і захватом, спостерігаючи за чоловіком у помаранчевій куртці біля холодильника. Секунду той стояв нерухомо, потім схопив не один, а всі чотири пакети з беконом.

Після цього він, накульгуючи і нишпорячи поглядом по полицях, повернувся з беконом до каси. Він здавався небезпечним, голодним і невимовно втомленим, як марафонець на останній милі. Від погляду на нього в Діка запаморочилось у голові, наче він дивився вниз зі страшної висоти. Це було те саме, що спостерігати не за однією людиною, а відразу за кількома, коли всі товчуться, переміщуються і то потрапляють у поле зору, то виходять із нього. Дік мигцем подумав про фільм, який колись дивився, де якась божевільна баба мала сотню особистостей.

Чоловік зупинився й узяв із полиці банку майонезу, на початку проходу пригальмував ще раз і прихопив буханець хліба, після чого підійшов до каси. Дік, можна сказати, відчував утому, яка струмувала з кожної ділянки тіла чоловіка. Утому і безум.

Незнайомець поклав покупки й мовив:

— Сендвічі з беконом, на білому хлібі з майонезом. Найсмачніше.

І усміхнувся, до того втомлено, з такою несамовитою щирістю, що Дік на мить забув про страх і потягся до нього рукою.

— Містере, з вами все га…

Але рука Діка застигла, немов наштовхнулася на стіну. Мить вона висіла, тремтячи, над стійкою, потім підскочила вгору і вдарила Діка по обличчю — лясь! Після цього повільно відсторонилась і знову завмерла, ширяючи в повітрі, мов судно на повітряній подушці. Безіменний палець і мізинець склались і притиснулись до долоні.

«Не вбивай його!»

«Виходь і зупини мене!»

«Якщо розлютиш мене, можеш потім пошкодувати!»

Усі ці голоси лунали в його голові.

Рука попливла вперед, два виставлені пальці увіткнулись у ніздрі, закупоривши їх. На якусь мить вони завмерли, а потім, о Господи, почали втискатися далі. Хоч у Діка Маккаскелла було чимало сумнівних звичок, обкушування нігтів не було однією з них. Спочатку пальці просувалися насилу, затісно їм там було, але щойно потекла кров-змазка, вони мов збожеволіли. Почали звиватись, як хробаки. Брудні нігті стали розривати плоть, як кігті. Пальці просувалися все далі, все ближче до мозку. Ось уже він відчув, як ламаються хрящі, навіть почув…

«Припини, Сірий, припини це!»

І раптово пальці Діка знову стали його власними. Він із вологим ляском висмикнув їх із ніздрів. Кров ринула на прилавок, на гумовий килимок для дрібних монет із логотипом «Скоул»[222] і на роздягнену красуню в окулярах, чию анатомію він вивчав до того, як увійшла ця істота.

— Скільки з мене, Діку?

— Візьміть так! — знову це вороняче каркання, але цього разу гугняве, бо ніс був забитий кров’ю. — Ох, чорт, забирайте і йдіть! Забирайтеся звідси на хер!

— Ні, я наполягаю. Це торгівля, у якій товар певної ціни обмінюється на відповідну суму грошей.

— Три долари! — каркнув Дік. Шок уже почав діяти. Серце в грудях закалатало часто-часто, м’язи задзвеніли від припливу адреналіну. Він сподівався, що створіння забереться, але від цього ставало тільки нескінченно гірше: знати, що майбутнє, саме життя так близько, і розуміти, що все це може зникнути за примхою якогось божевільного.

Божевільний дістав потертий гаманець, відкрив і став ритись у ньому. Тривало це цілу вічність. Дікові так здалося. Поки він цим займався, з його рота, як і раніше, текла слина. Нарешті він витяг три долари й поклав їх на прилавок. Гаманець відправився назад до кишені. Потім тип понишпорив у кишені мерзенного вигляду джинсів («Як зі смітника», — подумав Дік), витяг жменю дріб’язку й кинув на килимок із рекламою «Скоул» три монети. Два четвертаки й десять центів.

— Чайові. Двадцять відсотків, — із неприхованою гордістю оголосив покупець. — Джонсі дає п’ятнадцять. Це краще. Це більше.

— Аякже, — прошепотів Дік, булькаючи кров’ю в носі.

— Гарного вам дня.

- І ви… не беріть собі того до серця!

Чоловік у помаранчевій куртці трохи постояв, опустивши голову. Дік чув, як він перебирає можливі відповіді, і йому хотілося кричати. Нарешті покупець заговорив:

— Візьму, якщо зможу. — Знову пауза. І потім: — Не треба нікому телефонувати, партнере.

— Не буду.

— Присягаєтесь Богом?

— Так. Присягаюся Богом.

— Я і є немов Бог, — зауважив покупець.

— Ну, добре. Як скажете…

— Якщо зателефонуєш комусь, я дізнаюсь. Повернусь і видам тобі на горіхи.

— Не буду!

— Оце добре!

Він відчинив двері. Дзеленькнув дзвіночок. Він вийшов.

Хвилину Дік не міг поворухнутися, немов примерз до підлоги. Потім вибіг із-за стійки, по дорозі сильно вдарившись стегном об кут, але навіть не скривився. Надвечір на нозі проступить величезний синець, але тоді він нічого не відчував. Він повернув замок, зачинив засув і визирнув крізь скло за двері. Перед магазином стояв жалюгідний маленький червоний «субару», весь у бруді — теж ніби зі смітника, бідолаха. Чоловік, переклавши покупки на напівзігнуту руку, відчинив дверцята й сів за кермо.

«Їдь, — думав Дік. — Будь ласка, містере, заради Бога, просто їдь звідси».

Але він не поїхав, а натомість узяв хліб, розкрив упаковку й витяг із десяток скибок. Потім зняв кришку з майонезної банки і почав пальцем мастити на хліб майонез. Після кожного шматка з захватом облизував палець, при цьому очі його заплющувались, голова відкидалася назад, а на обличчі з’являвся вираз блаженства, яке, здавалося, розходилось навкруги від рота. Покінчивши з хлібом, він схопив упаковку бекону, зірвав папір, зубами відкрив внутрішній пластиковий пакет і витрусив звідти цілий фунт нарізаного бекону. Поклав його на один кусень хліба, накрив зверху другим і жадібно, по-вовчому вгризся. Вираз божественної насолоди не сходив з його обличчя. Це був вираз гурмана, який куштує найвишуканішу в житті страву. Борлак смикався щоразу, коли через горло проходив черговий відкушений шматок. Трьома укусами з сендвічем було покінчено. І коли чоловік потягся по ще два шматки хліба, у мозку Діка Маккаскелла запульсувала думка: «Так навіть краще! Майже живе! Холодне, але майже живе!»

Рухаючись повільно, як під водою, Дік відступив від дверей. Сірість дня, здавалося, наповнила магазин, приглушила світло ламп. Ноги раптом перестали тримати його, і, перш ніж брудна дощана підлога нахилилася йому назустріч, сіре змінилося чорним.

Дік валявся на підлозі довго; прийшовши до тями, він не міг, визначити, як довго, бо на електронному годиннику «Будвайзер» над холодильником із пивом горіло 88:88. На підлозі лежали три зуби, які він, мабуть, вибив під час падіння. Кров навколо носа й на підборідді засохла губчастою кіркою. Він спробував підвестись, але ноги його не слухались, і тоді він, зі звислим на обличчя волоссям, подумки молячись, поповз до дверей.

Його молитва була почута. Маленька червона руїна на колесах зникла. На її місці валялися чотири порожні упаковки з-під бекону, на три чверті спорожніла майонезна банка і половина нарізки білого хліба «Голсум»[223]. Кілька ґав — навколо водосховища зустрічалися справжні гіганти — уже знайшли хліб і тягали шматки з порваного пакета. Далі, майже біля самого шосе 32, ще кілька птахів дзьобали застиглу масу з бекону і злиплих шматочків хліба. Схоже, вишукана страва не пішла на користь месьє гурманові.