Джонсі мимоволі засміявся. Звичайно, це Даддітс, але наскільки схоже на Бобра!

— Тоді давай устромляй кілочок.

І на очах здивованого Джонсі один із кілочків піднявся, підлетів до дошки і став у другу лунку на першій вулиці.

І тут його осяяло:

— Ти від самого початку вмів грати, так, Даддітсе? А кілочки ставив як заманеться, щоб потішити нас.

Від цієї думки на очі знову навернулися сльози. Подумати лише, всі ці роки вони вважали, ніби грають із Даддітсом, а насправді це він грав із ними. І того дня позаду братів Трекерів — хто знайшов кого? Хто кого врятував?

— Двадцять одне, — промовив він.

— Тридцять один за два, — з ловця снів. І знову невидима рука підняла кілочок і поставила на дві лунки далі. — Він заблокований від мене, Джонсі.

— Знаю.

Джонсі зіграв трійкою. Даддітс оголосив тринадцять, і Джонсі зробив хід із взятки Даддітса.

— А ти — ні. Ти можеш із ним говорити.

Джонсі зіграв своєю двійкою і переставив кілочок. Даддітс, у свою чергу, зіграв, опустив кілочок у лунку за останню карту, і Джонсі подумав: «Ти ба, мене обіграв відсталий!» Ось тільки Даддітс не був відсталим. Утомленим, помираючим, але не відсталим.

Вони розставили кілочки кожен за себе, і Даддітс опинився далеко попереду, хоча це був криб Джонсі. Джонсі згріб карти й почав тасувати.

— Чого він хоче, Джонсі? Що йому потрібне, крім води?

«Вбивати, — подумав Джонсі. — Йому подобається вбивати людей».

Але не треба про це. Заради Господа Бога, не треба більше про це.

— Бекон, — промовив Джонсі вголос. — Він любить бекон.

Він почав був здавати карти… і завмер, коли Даддітс заполонив собою його свідомість. Справжній Даддітс, молодий, сильний, готовий до битви.

За спиною голосно застогнав Даддітс. Повернувшись, Генрі побачив червону, немов байрус, кров, яка струмувала з ніздрів. Обличчя було викривлене в страшній судомі зосередженості. За опущеними повіками швидко обертались очні яблука.

— Що це з ним? — стривожився Овен.

— Не знаю.

Даддітс закашлявся глибоким, болісним бронхіальним кашлем. З рота віялом бризок вилітала кров.

— Розбуди його, Генрі! Заради Христа, розбуди!

Генрі подивився на Овена переляканим поглядом. Вони вже наближалися до Кеннебанкпорта, до кордону Нью-Гемпширу лишалося не більш ніж двадцять миль, до Квеббінського водосховища — сто десять. На стіні кабінету Джонсі висів знімок Квеббіну, Генрі сам бачив. Ще в Джонсі був котедж тут неподалік, у Вері.

Даддітс скрикнув: одне-єдине слово, повторене тричі між нападами кашлю. З нього поки що вилітали легкі бризки крові, це була кров із рота і горла, але коли почнуть рватися легені…

— Розбуди його! Він каже, що йому боляче! Хіба не чуєш?

— Він каже не «боляче».

— А що?

— Він каже: «бекон» .

У сутності, яка тепер вважала себе Сірим — яка думала про себе як про Сірого, — з’явилася серйозна проблема, але принаймні вона (він ) про це знала.

«Попереджений — значить озброєний», — називав це Джонсі. У коробках його спогадів зберігалися сотні подібних висловів, якщо не тисячі. Деякі Сірий вважав зовсім незрозумілими, наприклад «наздогад буряків, щоб дали капусти» або «що написано на роду, того не об’їдеш і на льоду», але «попереджений — значить озброєний» — це саме те, що треба.

Проблему його наочно ілюструвало те, що він почував до Джонсі… хоча сама наявність почуттів його, відверто кажучи, не радувала. Можна скільки завгодно думати: «Тепер Джонсі відрізаний, і я розв’язав свою проблему. Я його ізолював так само, як їхні військові намагались ізолювати нас. Мене переслідують… точніше навіть, за мною женуться; але якщо не заглухне мотор і не спустить шина, ні тій, ні іншій групі переслідувачів мене не зловити. До того ж я надто далеко відірвався від них».

Усе це — незаперечні факти, істина, тільки полегшення вони не приносили. А приносило полегшення передчуття. Як солодко буде підійти до дверей, за якими ховається його негостинний господар, і заволати: «Ну що, дістав я тебе, га? Таки дісталося тобі від мене на горіхи, чи не так?!»

До чого тут горіхи, Сірий уявлення не мав, але в арсеналі Джонсі це було емоційною кулею досить великого калібру, вона мала глибинний і потужний зв’язок із його дитинством. А потім він просуне язика Джонсі («Тепер це мій язик», — думав Сірий із безперечним задоволенням) між губами Джонсі і буде «дражнитися».

Що ж до переслідувачів, тут йому хотілося спустити штани Джонсі і показати їм його сідниці. Звичайно, це так само безглуздо, як «що написано на роду, того не об’їдеш і на льоду» або «діставати на горіхи», але його так і поривало зробити це. Це називалося «засвітити дупою», і Сірого охопило нестримне бажання виконати таку штуку.

Сірий розумів, що заражений байрусом цього світу. Усе почалося з емоцій, продовжилося пробудженням чуттєвого сприйняття (смак їжі, відверте несамовите задоволення виглядом патрульного, що бився головою об стіну душової, — глухе бух-бух кожного удару) і переросло в те, що Джонсі називав вищим мисленням . На думку Сірого, це був жарт: те саме, що називати лайно переробленою їжею або геноцид — етнічною чисткою. І все ж мислення мало свою привабливість для істоти, яка завжди була частиною вегетативного розуму, чимось на кшталт високоінтелектуальної не-свідомості.

До того як Сірий заблокував Джонсі, той запропонував йому забути про свою місію і просто насолоджуватися людським життям. Тепер він виявив це бажання в собі, у той час як його колись гармонійний розум, його розум не-свідомості , почав дробитися, перетворюватися на хор суперечливих голосів, один хотів А, інший — Б, третій — Ю в квадраті, поділеного на Я. Раніше він би сприйняв подібний галас за кошмар, ознаку наближення божевілля, але тепер отримував справжнє задоволення від внутрішньої боротьби.

Бекон. «Секс із Карлою», який свідомість Джонсі визначала як акт найвищого ступеня приємності, що має як сенсорні, так і емоційні складники. Швидка їзда і більярд у барі О’Лірі, біля Фенвей-парку, і гучна жива гра музикантів, і Петті Лавлесс[214], яка співає «Звинувачуй у цьому своє брехливе, нещире, холодне, ліниве, невірне, зле, жорстоке любляче серце» (що б це не означало). Краєвид землі, над якою розвіюється ранковий літній туман. І вбивство. Звичайно ж, і вбивство.

Головна небезпека полягала ось у чому: якщо він не виконає місію якнайскоріше, то, мабуть, узагалі не доведе її до кінця. Він уже не байрум, а Сірий. Містер Ґрей, так. Як скоро він залишить у минулому Сірого й перетвориться на Джонсі?

«Цього не буде», — подумав він, тиснучи на акселератор, і не надто потужний мотор «субару» вичавив іще трохи. Собака на задньому сидінні гавкнув і завив від болю. Сірий подумки зв’язався з байрумом, що ріс у ньому. Ріс він швидко. Можна навіть сказати, надто швидко. Нова несподіванка: Сірий не відчув ніякого задоволення від уявного зіткнення з ним, ніякого тепла, яке відчуваєш, зустрічаючись із подібним до себе. Розум байрума був якийсь холодний… прогірклий…

— Чужий, — пробурмотів він.

І все ж він заспокоїв його. Коли собака полетить у водосховище, байрум повинен усе ще бути всередині. Йому буде потрібен час, щоб адаптуватися. Пес потоне, а байрум проживе ще деякий час, живлячись собачим трупом, поки не настане пора. Але спочатку треба дістатися туди.

Залишилося зовсім недовго.

Просуваючись на захід по шосе І-90, повз незліченні містечка (ляпки лайна, так їх називав Джонсі, щоправда, не без симпатії) на зразок Вестборо, Ґрафтон і Дороті-Понд (усе ближче й ближче, їхати залишилося миль п’ятдесят), він шукав місце, куди б зміг запхати свою нову неспокійну свідомість і звідки вона не довела б його до біди. Він спробував дітей Джонсі, але не став зв’язуватися — надто емоційно. Спробував Даддітса — нуль. Джонсі вкрав спогади про нього. Нарешті він зупинився на роботі Джонсі, викладанні історії, його спеціалізації, гидотно-привабливій. Схоже, що між 1860 і 1865 роками Америка розкололася надвоє, як колонії байрусу наприкінці кожного циклу розвитку. Причин було декілька, і основна була якось пов’язана з «рабством», але, знову ж, це те саме, що називати блювотину або лайно «переробленою їжею». «Рабство» не означало нічого. «Право на сецесію»[215] не означало нічого. «Збереження Союзу» не означало нічого. Вони просто зробили те, на що ці створіння здатні найкраще: «збожеволіли», що за великим рахунком те саме, що й «скаженіти», але соціально більш прийнятне. Ох, але ж який масштаб!