Будь-який поліцейський, який стане на їхньому шляху, муситиме померти, благослови його Господи. Так чи інакше, розв’язка вже близько.

— Фредді.

— Так, босе?

— Педаль у підлогу. Змусь цю курву попрацювати, возлюби тебе Господи. Вичав із неї все.

Фредді Джонсон виконав наказ.

Тут не було ані корівника, ані повітки, ані загороди, а замість реклами спиртних напоїв у вітрині красувався знімок Квеббінського водосховища, а під ним заклик: «ХОЧЕШ СМАЧНОГО — НАВІЩО ЧЕКАТИ?», але в усьому іншому цей магазинчик нічим не відрізнявся від крамниці Ґосселіна — такі самі вбогі дощані стіни, така сама брудно-бура черепиця, димок струмує в дощове небо з такої самої похилої труби, така сама іржава бензоколонка поряд. На колонці — інша табличка: «БЕНЗИНУ НЕМАЄ, ЗВИНУВАЧУЙТЕ АРАБІВ».

Того дня магазин був порожнім, якщо не рахувати власника, джентльмена на ім’я Дік Маккаскелл. Як і більшість співвітчизників, він увесь ранок провів перед телевізором. Усі випуски новин (це були переважно повтори, та й то, оскільки ця частина Північних лісів була оточена кордонами військових, показували в основному техніку доблесної армії, ВМФ і ВПС) так чи інакше зводилися до промови президента. Дік називав президента «містер Окефенокі»[217] через ту херню, яка коїлася з його виборами, — невже, чорт забирай, там не знайшлося жодного довбня, який міг би порахувати голоси як слід? Сам він, щоправда, жодного разу не скористався наданим йому правом голосу з часів Ґіппера[218](ото був президент) але це не заважало йому ненавидіти президента Окефенокі. Дік вважав його слизькою залупою з непомірно великими зубами, якій не можна довіряти (дружина, щоправда, у нього нічого така лялечка), і сприйняв промову об одинадцятій годині як звичайну балаканину. Він не повірив жодному слову старого Окефенокі. На його думку, вся ця історія — звичайна містифікація, організована для того, щоб змусити американського платника податків охочіше віддавати грошики на оборону і, відповідно, платити податки. У космосі нікого немає, вчені це вже довели. Єдині прибульці в Америці (крім самого президента Окефенокі, зрозуміло) — це бобожери, які пруться крізь мексиканський кордон і відбивають хліб у чесних американців. Проте люди, налякані чутками, сиділи вдома й дивилися телевізор. Дехто забіжить пізніше пропустити пивця або видудлити пляшечку вина, але зараз у закладі життя було не більше, ніж у розчавленій на шосе кішці.

Дік вимкнув телевізор з півгодини тому — з нього досить, Бог свідок — і коли о чверть на другу дзенькнув дзвіночок над вхідними дверима, був зайнятий розгляданням журналу з найдальшої полиці свого магазину, на якій висіла табличка: «ТІЛЬКИ ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ». Це специфічне видання називалося «Дівчатка в окулярах» — вельми точна назва, оскільки всередині всі дівчатка дійсно носили окуляри. І нічого крім них, sі[219].

Дік підвів погляд на клієнта, хотів сказати щось на кшталт «Добридень» або «На дорогах іще слизько», але так і не сказав. Чомусь він зніяковів, і водночас із цим у Діка з’явилася тверда впевненість, що зараз його будуть грабувати, і йому ще дуже пощастить, якщо цим усе й скінчиться. Його ніколи не грабували за всі дванадцять років, що він володів крамницею. Якщо хтось здатний ризикнути волею за жменю готівки, поблизу чимало місць, де можна розжитися більшими жменями. Таке може спасти на думку лише…

Дік проковтнув клубочок у горлі. «Таке може спасти на думку лише психопатові», — думав він, і, можливо, цей хлопець і був таким, можливо, він маніяк, який тільки-но вколошкав усю свою родину і вирішив ще трохи погуляти, прикінчити ще кілька безневинних душ, перш ніж пустити собі кулю в лоба.

Дік зовсім не був параноїком (скоріше тюхтієм, як сказала б його колишня дружина), але це не скасовує того факту, що він відчував зло, яке йшло від першого за день відвідувача. Він недолюблював хлопців, які тинялися магазином і обговорювали «Патріотів» або «Ред Сокс» чи хвалились останнім уловом на водосховищі, але зараз багато віддав би за хоч двійко таких. А ще краще — за цілу компанію.

Спочатку чоловік просто стояв біля дверей, і так, з ним дійсно було щось не те. Помаранчева мисливська куртка, коли сезон полювання в Массачусетсі ще не почався. Але це нехай. Набагато більше Дікові не сподобалися подряпини на щоках чоловіка, як ніби він кілька днів поспіль продирався крізь хащі, та й саме обличчя, виснажене і якесь відсторонене. Губи його рухалися, наче він розмовляв сам із собою. Та й це ще не все. Сіре осіннє світло, яке проникало крізь курну вітрину, дивним чином поблискувало на його підборідді.

«Та цей сучий син пускає слину, — здивувався подумки Дік. — Хай йому грець, якщо це не так».

Голова відвідувача швидкими рухами повернулася в один бік, потім в інший, хоча тіло залишалося зовсім нерухомим. Дікові це нагадало сову, яка сидить на гілці й чатує на здобич, і він подумав, чи не зісковзнути зі стільця й сховатися за стійкою, але перш ніж устиг зважити «за» і «проти» подібного кроку (його колишня дружина сказала б, що він завжди міркував туго), голова чоловіка знову сіпнулась і очі втупилися прямо в нього.

Раціональна частина свідомості Діка все ще плекала надію (щоправда, досить непевну), що він усе це нафантазував собі, що в нього лише трохи поїхав дах через усі ці безглузді новини і ще більш безглузді чутки з півночі Мейну, кожну з яких старанно повторювала преса. Може, хлопцеві просто потрібні цигарки або упаковка пива, а може, пляшечка кавового бренді[220] або порно, щоб перечекати довгу непогожу ніч у мотелі, перед тим як уранці продовжити шлях до Вера або Белчертауна.

Але й ця надія померла, коли їхні очі зустрілися.

Ні, це не був погляд маніяка-вбивці, який, уколошкавши власну родину, вирушив в останнє плавання в нікуди, але чомусь Дік навіть пошкодував, що це не маніяк. Очі покупця, аж ніяк не порожні, навпаки, виглядали аж занадто повними. Мільйон думок та ідей вирували в них зі швидкістю стрічок, які щосекунди випльовують телеграфні апарати в телеграфній агенції великого міста. Очні яблука, здавалося, навіть підскакують в очницях.

І за все своє життя Дік Маккаскелл іще не бачив таких зголоднілих очей.

— У нас зачинено, — промовив він голосом, більше схожим на вороняче каркання. — Ми з моїм партнером… він у задній кімнаті… сьогодні вирішили зачинитися. Через те, що на півночі коїться. Я… тобто ми забули повісити табличку. Ми…

Він міг би продовжувати в тому ж дусі годинами, та що там годинами — днями, але чолов’яга в мисливській куртці перебив його.

— Бекон, — випалив він. — Де?

Дік зрозумів, раптово й абсолютно чітко, що якщо в нього не виявиться бекону, цей тип його вб’є. Він і так цілком може його вбити. Але без бекону… так, без бекону він це зробить точно. Але в магазині був бекон. Дякувати Богові, слава Христу, слава Окефенокі і всім тим скаженим арабам, у нього був бекон.

— Холодильник у кінці залу, там, — промовив він своїм новим незвичним голосом. Рука, яка лежала на розкритому журналі, ніби перетворилася на шматок льоду. У голові зашепотіли чужі, незнайомі голоси. Червоні думки і чорні думки. Голодні думки.

Нелюдський голос запитав:

«Що таке холодильник?»

Утомлений, дуже людський голос відповів:

«Іди отим проходом, красунчику. Відразу побачиш».

«Я чую голоси, — із жахом подумав Дік. — Ох, Господи Ісусе, ні. Люди починають чути голоси перед тим, як остаточно з’їдуть з глузду».

Чоловік пройшов повз Діка і далі центральним проходом. При цьому він помітно кульгав.

Біля касового апарата стояв телефон. Дік глянув на нього і відвів погляд. До телефону можна було дістати рукою, та й 911 стояло на швидкісному наборі, але з таким самим успіхом апарат міг бути на Місяці. Навіть якби в нього вистачило сил, щоб потягтися до слухавки…