— Хоча за нинішніх обставин не можна говорити з упевненістю, — повідомив президент слухачам, які затамували подих (ті з них, хто опинився в новоанглійському кінці Північно-Східного коридору, мабуть, затамували подих сильніше за всіх), — ми вважаємо, що прибульці привезли цей вірус із собою, як необережні мандрівники, перетинаючи кордон, буває, завозять до своєї країни комах у багажі або куплених речах. Митні служби повинні виявляти подібні речі, але, зрозуміло… — широка усмішка від Великого Білого Батька, — наші гості не проходили митного контролю.
Так, кілька людей заразилися, переважно військовослужбовці. Але більшість із тих, хто заразився («Це грибкове захворювання, багато в чому схоже на мікоз», — повідомив Великий Білий Батько), з легкістю зуміли перемогти хворобу самостійно. У районі оголошено карантин, але люди за межами цієї зони перебувають поза небезпекою, повторюю, поза небезпекою.
— Якщо ви живете в Мейні й покинули свої будинки, — сказав президент, — пропоную вам повернутись. Як сказав Франклін Делано Рузвельт, нам нема чого боятися, крім самого страху.
Жодного слова про розстріляних сірих чоловічків, підірваний корабель, затриманих мисливців, пожежу в крамниці Ґосселіна або про заколот. Ні звуку про останніх представників групи «Долина Імперіал» Кейт Ґаллахер, яких заганяли і вбивали, як скажених псів (вони й були псами, на думку багатьох, навіть гіршими за будь-яких псів). Ані півзвука про Курца і про Тифозного Джонсі. Президент виголосив саме стільки, скільки було потрібно для того, щоб зламати хребет паніці, перш ніж вона вирветься з-під контролю.
Більшість слухачів дослухалися до його поради й повернулися додому.
Для декого, зрозуміло, це виявилося неможливим.
Для декого саме поняття «дім» перестало існувати.
Невелика процесія просувалася на південь під темним небом, на чолі з іржавим червоним «субару», якого Мері Терджен із Лічфілда ніколи більше не побачить. Генрі, Овен і Даддітс перебували за п’ятдесят п’ять миль[203], або за п’ятдесят хвилин, позаду. Курц і його люди знову виїжджали на шосе (Перлі жадібно допивав уже другу пляшку води «Найя»), відставши від Джонсі й Сірий приблизно на сімдесят п’ять миль[204], а від головної здобичі Курца — на двадцять[205].
Якби не щільна хмарна маса, спостерігач на літаку в низькому польоті міг би бачити всіх трьох одночасно: «субару» та обидва «Хамві» — рівно об одинадцятій сорок три за східним поясним часом, коли президент завершив промову словами: «Благослови вас Господи, мої співвітчизники-американці. І благослови Господи Америку».
Джонсі й Сірий перетинали міст Кіттері — Портсмут, який веде до Нью-Гемпширу; Генрі, Овен і Даддітс проїжджали повз з’їзд 9, який дозволяє дістатися до Фалмута, Камберленда і Джерусалемз-Лота; Курц, Фредді й Перлмуттер (живіт Перлмуттера знову роздувся; він напівлежав, стогнучи й випускаючи смердючі гази, що, можливо, було свого роду критикою промови Великого Білого Батька) недалеко від Брансвіка проїжджали з’їзд 295 у бік Боудойнема. Усі три машини було легко помітити, бо дорога майже спорожніла — дуже багато водіїв повернули куди-небудь, щоб подивитись, як президент виголошує втішну, підкріплену телевізійними картами лекцію.
Керуючись чудово організованими спогадами Джонсі, Сірий звернув з 95 на 495 відразу ж після перетину кордону Нью-Гемпширу з Массачусетсом… куди поїде й перший «Хамві» за вказівкою Даддітса, якому шлях Джонсі уявлявся яскраво-жовтою лінією. У містечку Марлборо Сірий зверне з 495 на І-90, одну з основних східно-західних автострад Америки. У «Штаті біля Затоки»[206] ця дорога відома як Мас-Пайк, Массачусетська автомагістраль. Згідно з Джонсі, на покажчику з’їзду 8 були перелічені міста: Палмер, Амхерст і Вер. За шість миль від Вера розташований Квеббін.
Опора № 12 — ось що йому було потрібне; так сказав Джонсі, а Джонсі не міг збрехати, хоч би як хотів. Біля Вінзорської греблі, на південному кінці Квеббінського водосховища, був офіс Массачусетського управління водопостачанням. Джонсі цілком здатний довести його туди, а з рештою Сірий упорається вже сам.
Джонсі більше не міг сидіти за столом: якби він не встав, то не витримав і заридав би гіркими сльозами. Від ридань він, мабуть, перейшов би до невиразного бурмотіння, від невиразного бурмотіння — до ниття, а коли він почне нити й жаліти себе — отут йому й кінець, вибіжить зі свого притулку і потрапить прямісінько до чіпких лап Сірого, остаточно знавіснілого і готового до знищення.
«Цікаво, де ми зараз? — гадав він. — У Марлборо? Уже звернули з 495 на 90? Схоже, так».
Хоча напевне все одно нічого не скажеш із зачиненим вікном.
Джонсі подивився на вікно… і мимоволі всміхнувся.
Не міг не всміхнутися.
«ЗДАВАЙСЯ ВИХОДЬ» змінилося іншим написом, про який він нещодавно думав: «ЗДАВАЙСЯ ДОРОТІ».
«Це я зробив, — подумав він. — І провалитися мені, якщо я не можу прибрати ці кляті віконниці, якщо захочу».
Але що далі? Сірий поставить нові або просто візьме й замаже скло якоюсь чорною фарбою. Якщо він не бажає, щоб Джонсі визирав, Джонсі залишиться сліпим. Біда в тому, що Сірий володіє його зовнішньою частиною. Голова Сірого вибухнула, він дав спори прямо на очах Джонсі — доктор Джекіл перетворився на містера Байруса, — і Джонсі вдихнув ці спори. І тепер Сірий…
«Болячка, — думав Джонсі. — Сірий — болячка в моєму мозку».
Щось мляво спробувало опиратися такому висновку, потім звідкись виникло цілком логічне заперечення: «Ні, ти все перевертаєш із ніг на голову, це ти зумів вибратися, зумів урятуватися, саме ти», — але він відштовхнув його. Усе це псевдоінтуїтивне лайно, когнітивна галюцинація — так серед пустелі людина, яка помирає від спраги, бачить видиво оази. Він замкнений тут, а Сірий на волі, жере бекон, хазяйнує й розпоряджається його тілом. Якщо Джонсі дозволить собі думати інакше, він буде першоквітневим дурнем у листопаді.
«Треба якось затримати його. Якщо я не зможу його зупинити, можна принаймні спробувати вставити палицю в колесо».
Він підвівся та обійшов кабінет уздовж стін. Усього тридцять чотири кроки. Страшенно коротка прогулянка. Хоча, подумав він, це все ж таки більше, ніж звичайна тюремна камера; хлопці у Волпоулі, Денверсі або Шоушенку таку кімнатку вважали б палацом. Посеред стелі раніше танцював і крутився ловець снів. Якась частина свідомості Джонсі підраховувала кроки, інша міркувала, наскільки близько вони перебувають від з’їзду 8 на Мас-Пайк.
Тридцять один, тридцять два, тридцять три, тридцять чотири . І ось він знову біля свого стільця. Починаємо другий раунд.
Вони ось-ось будуть у Вері… і, зрозуміло, не зупиняться. На відміну від тієї росіянки, Сірий точно знав, куди йому треба потрапити.
Тридцять два, тридцять три, тридцять чотири, тридцять п’ять, тридцять шість . Опинився біля стільця і готовий до нового кола.
До тридцяти років у них із Карлою було вже троє дітей (четвертий з’явився менш ніж рік тому), і ніхто не очікував у найближчому майбутньому отримати літній котедж, навіть найскромніший, такий, як будиночок на Осборн-роуд у північному Вері. Але тут на факультеті Джонсі стався сейсмічний зсув. Посаду декана обійняв його давній друг, і в результаті Джонсі став доцентом щонайменше на три роки раніше, ніж у найсміливіших своїх планах. Збільшення зарплатні теж виявилося суттєвим.
Тридцять п’ять, тридцять шість, тридцять сім, тридцять вісім , і знову до стільця. Добре. Звичайна прогулянка по камері, але заспокоює.
Того ж року померла бабуся Карли, і її досить непогану спадщину було поділено між Карлою і її сестрою, оскільки представників проміжного покоління не лишилося. Ось так вони й купили котедж. І першого ж літа повезли дітей до Вінзорської греблі, а звідти — на екскурсію. Їхній гід, службовець Массачусетського управління водопостачанням у темно-зеленій уніформі, розповів, що район навколо Квеббінського водосховища є куточком дикої природи і вважається основним районом проживання орлів у Массачусетсі. (Джон і Майша, старші діти, сподівалися побачити парочку орлів, але були розчаровані.) Водосховище було створене в тридцяті роки. При цьому затопили три фермерські райони, кожен із невеликими містечками в центрі. На той час землі, що оточували озеро, були впорядкованими, але років через шістдесят вони набули вигляду, який, мабуть, мала вся Нова Англія до того, як у середині сімнадцятого століття сюди прийшли індустріалізація та сільськогосподарська обробка ґрунту. Лабіринт вибоїстих небрукованих доріг і стежок розповзався вздовж східного берега озера — одного з найчистіших резервуарів прісної води в усій Північній Америці, повідав гід, — але на цьому переваги цивілізації закінчувалися. Тим, у кого виникало бажання просунутися далі опори № 12 на Східному відрозі, доводилося взувати міцні похідні черевики. Так сказав гід. Лоррінгтоном його звали.