Рука Овена лежить на ньому, не відпускає, передає свою огидну хворобу… але при цьому він сміє звертатися до нього…

— …босе! Прокиньтесь, босе!

Курц розплющив очі і з незадоволеним бурчанням випростався, одночасно відкидаючи руку Фредді. Фредді зі свого водійського місця торсав його не за плече, а за коліно, але це все одно було неприємно.

— Я не сплю, не сплю. — Щоб переконатися, він підніс до очей свої долоні. Звісно, не рожеві, як у немовляти, але й не сірі, і на кожній, як належить, по п’ять пальців. — Котра година, Фредді?

— Не знаю, босе. Можу тільки сказати, що поки ще ранок.

Ну звісно ж. Годинник не працює. Навіть його кишеньковий зупинився. Він, така ж жертва сучасності, як і інші, забув його завести. Курц завжди гостро відчував час, і зараз, за його відчуттям, була десь дев’ята, а отже, проспав він години дві. Небагато, але йому цілком досить. Він почувався краще. Достатньо добре, щоб почути тривогу в голосі Фредді.

— Що сталося, друже?

— Перлі каже, що втратив контакт з усіма. Каже, останнім був Овен, але й той зник. Він думає, Овен переміг грибок, сер.

Курц зловив у дзеркалі заднього огляду бліду «я-вас-обдурив» усмішку Перлмуттера.

— Що таке, Арчі?

— Нічого. — Арчі мав значно здоровіший вигляд, аніж раніше, до того, як Курц заснув. — Я… босе, я б води ковтнув . Я не голодний, але…

— Гадаю, ми могли б заїхати кудись, — згодився Курц, — якби в нас був зв’язок. Але якщо ми втратили всіх , того хлопця Джонсі, Овена і Девліна… Ти мене знаєш, салаго. Здихаючи, я чіпляюся намертво. Та й потім потрібні два хірурги і дробовик, щоб відтягти мене. Весь цей довгий день ти будеш сидіти тут і мучитися від спраги, поки ми з Фредді будемо обстежувати дороги, що ведуть на південь, вишукуючи їхній слід… Якщо, зрозуміло, не допоможеш нам із цим. А якщо допоможеш, Арчі, я накажу Фредді зупинитися біля першого ж повороту. Я сам сходжу до «Стоп-н-Ґоу» або «Севен-Елевен» і куплю тобі найбільшу пляшку «Поланд Спрінґ» з холодильника. Ну як, подобається тобі така пропозиція?

Пропозиція сподобалася, Курц зрозумів це, побачивши, як Перлмуттер спочатку прицмокнув губами, а потім ще й облизав їх кінчиком язика (на губах і щоках, як і раніше, горіли плями Ріплі, переважно червоні, але були серед них і бордові, як бургундське вино), та хитруватий вираз із його погляду нікуди не подівся. Очі, обрамлені кіркою грибка, бігали туди-сюди. Курц миттєво зрозумів, що сталося. Перлі збожеволів, возлюби його Господи. Що ж, можливо, чорт біса і з-під копи побачив.

— Та я сказав чисту правду. Втратив зв’язок з усіма, — сказав Арчі, але потім приклав палець до носа і знову хитрувато глянув у дзеркало.

— Коли ми їх зловимо, гадаю, хлопче, у нас є всі шанси підлікувати тебе, — мовив Курц своїм найсухішим, офіційно-байдужим тоном. — То з ким ти ще на зв’язку? З Джонсі? Або з цим новим типом, Даддітсом? (Курц вимовив це ім’я як «Дад-Датсом».)

— Не з ним. І ні з ким із них .

Але палець і далі приставлений до носа; погляд, як і раніше, з бісиками.

— Скажи, й отримаєш воду, — пообіцяв Курц. — Будеш продовжувати тягти мене за яйця, солдате, я всаджу тобі кулю в голову і викину на сніг. Ану прочитай мої думки і скажи, що я брешу.

Перлі зацьковано подивився на нього в дзеркальце і сказав:

— Джонсі й Сірий усе ще на шосе. Десь біля Портленда. Джонсі розповів Сірому, як об’їхати місто по 295-й. Тільки не в прямому значенні розповів. Сірий сидить у нього в голові і, коли хоче чогось, просто бере, що йому потрібне.

Курц із дедалі більшим хвилюванням слухав його мову, не припиняючи робити розрахунки.

— Там собака, — продовжив Перлі. — З ними собака. Звати Лед. Це з ним я на зв’язку. Він… такий же, як я. — Його очі знову натрапили на погляд Курца в дзеркалі, тільки цього разу в них не було хитрості. Її місце зайняла жалюгідна пародія на розсудливість. — Гадаєте, я ще зможу… ну, знаєте… стати самим собою?

Розуміючи, що Перлмуттер може проникнути в його думки, Курц відповів обережно:

— Я гадаю, що ми можемо хоча б звільнити тебе від твого тягаря. З лікарем, який розуміє, що до чого. Так, думаю, це цілком можна здійснити. Вдихнеш хлороформу, а коли прокинешся… пуф, і все. — Курц дунув на кінчики пальців і повернувся до Фредді. — Якщо вони в Портленді, на скільки ми відстаємо?

— Миль на сімдесят, босе.

— Тоді додай трохи, хвала Господу. Спробуй не вилетіти в кювет, але додай газу.

Сімдесят миль. І якщо Овен, Девлін і «Дад-Датс» знають те, що відоме Арчі Перлмуттеру, вони теж ідуть по сліду.

— Давай розберемось, Арчі. Сірий сидить у Джонсі…

— Так…

- І з ними собака, який уміє читати думки?

— Собака їх чує, але не розуміє. Зрештою, це всього лише собака. Босе, я пити хочу.

«Він слухає пса, як якесь довбане радіо», — здивувався Курц.

— Фредді, наступний поворот. Напивайтесь обидва.

Курцові не хотілося зупинятись, не хотілося навіть на хвилину, але йому був потрібен Перлмуттер. Бажано в гарному настрої.

Попереду показалася зона відпочинку, де Сірий поміняв свій снігоочисник на «субару» кухаря. Туди, йдучи за лінією, ненадовго заїхали Овен і Генрі. Стоянка була забита автівками, але в них знайшлося достатньо дрібних грошей, щоб купити воду в торгових автоматах біля в’їзду.

Хвала Господу.

Хоч якими поразками й перемогами запам’яталося так зване флоридське президентство[200] (повний їх перелік усе ще не складено), у пам’яті назавжди залишиться те, що того листопадового ранку промова президента поклала кінець Космічному Жаху.

Було висловлено чимало різних думок щодо того, чому промова подіяла («Річ не в умінні повести за собою маси, а у вдало обраному часі», — зневажливо пирхнув один критик), але вона подіяла . Зголоднілі за точною інформацією люди, яким довелося тікати, покинувши свої будинки, з’їжджали з шосе, щоб побачити виступ президента. Відділи побутової техніки в торговельних центрах були забиті людьми, які мовчки дивилися на телевізійні екрани. На автозаправках уздовж І-95 зачинялися закусочні, телевізори виставлялися на загальний огляд біля касових апаратів. У барах було не проштовхнутися. Багато місцевих мешканців відчиняли двері будинків, щоб будь-який перехожий з вулиці міг зайти й подивитися виступ президента. Його можна було послухати по радіо, не зупиняючи машини (як Джонсі й Сірий), але так робив лише дехто. Більшість хотіли бачити обличчя свого лідера. За твердженнями недругів президента, промова всього-на-всього перебила імпульс паніки, не більше. «Якби промову в таку хвилину виголошував не він, а Порося Поркі[201], результат був би такий самий», — висловився один із них. Інший дотримувався інакшої думки. «Промова стала поворотним моментом у цій кризі, — заявив він. — Тієї хвилини на дорогах було не менш ніж шість тисяч водіїв. Якби президент мовив хоч одне хибне слово, до другої години дня це число сягнуло б шістдесяти тисяч, а тоді шестисот, і хвиля біженців затопила б Нью-Йорк. Найбільша хвиля з часів «Пилового казана»[202]. Американський народ, особливо жителі Нової Англії, звернувся до свого обраного з мінімальною перевагою голосів лідера по допомогу… по розраду і підбадьорення. І він, мої співвітчизники-американці, відповів найвидатнішою за всі часи промовою. Тільки й усього».

Так це чи ні, у соціології річ, а чи в лідерських якостях, але промова вийшла саме такою, як очікували Овен і Генрі… Курц передбачав майже кожне слово і зворот. Наріжнім каменем були дві прості ідеї, подані як незаперечні факти й розраховані на те, щоб заглушити жах, який клекотів того ранку в зазвичай самовдоволеному серці кожного американського обивателя. Перша ідея: прибульці не розмахували оливковими гілками і не підносили дарів, але й відвертої ворожості чи агресивності не виявляли. Друга зводилася до того, що, хоч вони й принесли з собою якийсь різновид вірусу, його вдалось ізолювати в межах Джефферсон-тракт (президент показав район на телевізійній карті так само вміло, як синоптик — зону низького тиску). І навіть там він гине, причому без будь-якого втручання вчених і військових експертів, які прибули до зони ураження.