Джонсі відвернувся від вікна з видом на мотель і подивився на стіл, уже майже повністю заставлений його старими улюбленими дрібницями. Був там і телефон, блакитний «Трімлайн». Чи вдасться зателефонувати по ньому Генрі? Хоч живий іще Генрі? Джонсі вважав, що живий, бо якби Генрі помер, то він би відчув його відхід — можливо, тіні в кабінеті стали б іще густішими. «Елвіс залишив будівлю, — нерідко говорив Бобер, коли знаходив знайоме ім’я в некрологах. — От же ж паскудство». Джонсі не вірив, що Генрі вже залишив будівлю. І цілком імовірно, що Генрі ще себе покаже.
Другу порцію бекону Сірий проковтнув, не вдавившись, але, коли шлунок раптом звело, тривожно закричав:
«Ти отруїв мене!»
«Заспокойся, — відповів Джонсі. — Тобі просто потрібно звільнити трохи місця, друже мій».
«Місця? Що ти…»
Шлунок знову стиснувся, і він осікся.
«Я хочу сказати, що нам потрібно поспішити в кімнату для хлопчиків, — сказав Джонсі. — Господи, ви, хлопці, в шістдесяті стільки разів людей викрадали, невже ви так нічого й не дізналися про анатомію людини?»
Підійшла Дарлін і, залишивши чек, пішла собі. Сірий узяв папірець.
«Залиш їй п’ятнадцять відсотків на столі, — порадив Джонсі. — Це чайові».
«П’ятнадцять відсотків — це скільки?»
Джонсі скрушно зітхнув. І це повелителі Всесвіту, перед якими ми, якщо вірити фільмам, повинні тремтіти? Нещадні міжгалактичні загарбники, які не знають ні як посрати, ні як чайові порахувати?
Новий спазм плюс легкий, беззвучний вихід газу. Газ мав запах, але не ефіру. «Дяка Господу за маленькі радощі, — подумав Джонсі й звернувся до Сірого: — Покажи чек».
Джонсі глянув на зелений папірець крізь вікно кабінету.
«Залиш їй півтора долара. — І коли Сірий завагався: — Це добра порада, мій друже. Залишиш більше, і ти для неї станеш найщедрішим клієнтом за вечір. Залишиш менше, і будеш у її очах скнарою».
Він відчув, як Сірий намагається знайти значення слова «скнара». Потім без зайвих слів він поклав на стіл долар і два четвертаки. Після цього покрокував у бік каси, яка була по дорозі до чоловічого туалету.
Поліцейський усе ще займався своїм пирогом — якось підозріло неквапливо, подумалося Джонсі, — і коли вони проходили повз нього, Джонсі відчув, що Сірий як сутність (уже сильно олюднена сутність) розчинився, пішов зазирнути в голову копа. За дверима кабінету не залишилося нічого, крім червоно-чорної хмари, яка керувала системами життєзабезпечення Джонсі.
Джонсі блискавкою кинувся до телефону і схопив трубку. Мить він вагався, потім подумав: «Просто набери 1-800-ГЕНРІ».
Спочатку не сталося нічого… А потім десь, у якомусь іншому світі, пролунали гудки.
«Піт придумав», — пробурмотів Генрі.
Овен, який сидів за кермом «Хамві» (машина була величезною і гучною, але її обладнали великими зимовими шинами, завдяки чому мчала по снігу, як лайнер «QE-2» по хвилях), покосився на нього. Генрі спав. Окуляри сповзли на кінчик носа. Оповиті байрусом повіки тремтіли від руху очних яблук під ними. Генрі снився сон. «Цікаво, про що?» — подумав Овен. Мабуть, він зміг би зануритись у голову свого нового напарника й подивитись, але це здавалося якимось збоченням.
«Піт придумав, — повторив Генрі. — Піт перший її побачив». І він позіхнув так тяжко, що Овену стало його шкода. Овен вирішив, що не хоче ставати частиною того, що зараз відбувалось у голові Генрі. До Деррі ще годину їхати, навіть більше, якщо вітер не вщухне. Нехай висипляється.
За будівлею школи Деррі є футбольне поле, на якому колись виблискував Річі Ґренадо, але юний герой Річі вже п’ять років лежить у могилі, черговий провінційний Джеймс Дін, жертва автокатастрофи. Інші герої виросли, отримали свою частку слави й пішли далі дорогою життя. Та й узагалі зараз весна, до футбольного сезону ще далеко. Поле всіяне якимись величезними чорними птахами з червоними головами. Ці ворони-мутанти, сидячи на складаних стільцях, сміються й перемовляються, але містер Треск, директор, легко їх перекрикує, бо стоїть на трибуні й має мікрофон.
«Ще дещо, і я вас відпускаю! — гримить він. — Я не стану просити вас не кидати в повітря академічні шапочки наприкінці церемонії. Багаторічний досвід підказує мені, що це марно…»
Регіт, схвальні крики, оплески.
«…Але я прошу: ПОТІМ ЗБЕРІТЬ ЇХ І ЗДАЙТЕ, АБО З ВАС СТЯГНУТЬ ЇХНЮ ВАРТІСТЬ!»
Невдоволений гомін, свист, непристойні звуки. Найголосніше старається Бобер Кларендон.
Містер Траск востаннє обводить їх уважним поглядом.
«Юнаки й дівчата, випускники 1982 року, гадаю, я можу це сказати від імені всього викладацького складу: я пишаюся вами. На цьому репетицію закінчено, і…»
Закінчення звернення потонуло в загальних радощах, навіть динаміки не допомогли. Червоні ворони зриваються з місць крикливою нейлоновою зграєю і розлітаються. Завтра опівдні вони відлетять остаточно, і, хоч три ворони, які, сміючись і штовхаючись, пробираються до стоянки, де Генрі залишив машину, ще цього не розуміють, до закінчення дитячого етапу їхньої дружби лишаються лічені години. Вони не розуміють цього, і це, мабуть, на краще.
Джонсі здирає шапочку Генрі, напинає поверх своєї й кидається до стоянки.
— Ах ти засранцю, ану віддай! — репетує Генрі й хапає шапочку Бобра. Той кудкудакає по-курячому і зі сміхом мчить за ним. Так утрьох вони вибігають із поля і прямують за трибуни, червоні мантії здіймаються на вітрі і лопотять над джинсами. У Джонсі на голові дві шапочки, їхні китиці смикаються в різні боки, на Генрі одна (завелика, сидить на вухах), а Бобер біжить із непокритою головою — довге чорне волосся має, з рота стирчить зубочистка.
Джонсі на ходу обертається, під’юджує Генрі («давай, містере Баскетбол, що ти біжиш, як дівчисько») і мало не врізається в Піта, який тиняється біля північного входу на стоянку й роздивляється «ЖИТТЯ ДЕРРІ», засклену дошку оголошень. Піт, який цього року нічого не закінчує, крім чергового класу, хапає Джонсі, заламує його назад, як хлопець, що танцює танго з якоюсь красунею, і цілує його просто в губи. Обидві шапочки злітають із голови Джонсі, і він скрикує від подиву.
— Педик! — волає Джонсі, люто витираючи рот… але потім починає сміятися. Піт — це щось. Він може тижнями ходити тихий-тихий, а потім як видасть який-небудь фортель ні в тин ні в ворота. Зазвичай фортель бував після пари банок пива, але не сьогодні.
— Мені давно хотілося це зробити, Ґаріелло, — з придихом вимовляє Піт. — Тепер ти знаєш, що коїться в мене на серці.
— Педику довбаний! Якщо в мене від тебе сіфак буде, я тебе приб’ю!
Підбігає Генрі, підіймає свою шапочку з трави і лупцює нею Джонсі.
— Бачиш, на ній плями від трави? — каже Генрі. — Якщо мене змусять за неї платити, ти від мене дочекаєшся не тільки поцілунків, Ґаріелло.
— Не давай обіцянок, яких не можеш виконати, мудило, — кидає у відповідь Джонсі.
— Прекрасна Ґаріелла, — урочистим тоном вимовляє Генрі.
Підбігає змилений Бобер, він важко дихає, але зубочистку з рота не випускає. Він бере шапочку Джонсі, заглядає в неї і каже:
— Тут пляма сперми. Точно вона, я в себе на простирадлі таких повно бачив, так що знаю, як це виглядає.
Він набирає повні груди повітря і кричить випускникам у червоних мантіях:
- Ґері Джонс дрочить у свою шапочку! Гей, народ, Ґері Джонс дрочить у…
Джонсі кидається на нього, валить на землю, і вони качаються по траві, плутаючись у хвилях червоного нейлону. Обидві шапочки відкинуті вбік, і Генрі піднімає їх далі від гріха.
— Злізь із мене! — волає Бобер. — Розчавиш! Триндець і святі банани! Та злізь ти…
— Даддітс знав її, — каже Піт. Цікавість до їхнього дуріння минула, та й узагалі він не відчуває їхнього піднесення (Піт, мабуть, єдиний з них, хто відчуває наближення великих змін). Піт знову дивиться на дошку оголошень. — Ми її теж знали. Це вона завжди стирчала перед академією йолопів. «Вітаннячко, Дадді», — казала вона. — Коли він вимовляє «Вітаннячко, Дадді» , його голос на мить стає по-дівчачому тоненьким, але звучить це доволі мило, не знущально. І хоча Піт не дуже гарний наслідувач, Генрі відразу впізнає цей голос. Він згадує дівчинку з пухнастим світлим волоссям, великими карими очима, обдертими колінами та білою пластиковою сумочкою, в якій лежать сніданок і Барбі-Кен. Вона завжди їх так називала, Барбі-Кен, ніби це одна сутність.