— Айи Оссі? — запитує Даддітс.

— А ти зможеш, Даддсе? — повертається до нього Генрі.

Даддітс іде до софтбольного поля, і вони шанобливо йдуть за ним маленькою зграйкою. Даддс проходить за крок від Овена, але, зрозуміло, не бачить його; для Даддса Овена Андергілла не існує, принаймні поки що. Він проходить повз трибуни, повз третю базу, повз невелику закусочну. І зупиняється.

Піт підходить до нього і тихо скрикує.

Даддітс повертається й дивиться на нього з цікавістю, палаючими, майже усміхненими очима. Піт піднімає палець, водить ним туди-сюди і дивиться за пальцем на землю. Генрі дивиться туди ж, і якусь мить йому мариться, що він щось бачить: яскраво-жовта пляма на траві, як фарба, але потім вона зникає. Залишається тільки Піт, який робить те, чим завжди займається, коли пускає в дію свій особливий дар спогадів.

— И аиш іію, Іті? — запитує Даддітс із якоюсь батьківською інтонацією, від якої Генрі мало не пирскає сміхом. «Ти бачиш лінію, Піті?»

— Ага, — відповідає Піт, вирячивши очі. — Ще й як. — Він дивиться на інших. — Гей, хлопці, вона була тут ! Вона була ось тут , на цьому місці!

Вони перетинають Строфорд-парк, прямуючи за лінією, яку бачать тільки Даддітс і Піт, а людина, яку бачить тільки Генрі, йде за ними. У кінці парку на розхитаному дощаному паркані висить табличка: «ВЛАСНІСТЬ ЗАЛІЗНИЦІ Д. Б. А. ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО!» Ніхто з дітей, природно, цієї вказівки не виконував, та й товарняки з Деррі, Банґора й Арустука востаннє проходили по гілці, прокладеній на Пустовищі, багато років тому. Але, пролізши крізь дірку в паркані, вони бачать залізничні колії. Рейки іржаво поблискують на сонці внизу схилу.

Десь на середині крутого, порослого отруйним сумахом і отруйним плющем схилу вони знаходять велику пластикову сумку Джозі Рінкенгауер. Тепер вона стара і зовсім пошарпана, подекуди підклеєна липкою стрічкою — сумне видовище, — але Генрі впізнав би її серед мільйона.

Даддітс, щасливо всміхаючись, підхоплює її і заглядає всередину.

— Абі-Ен! — повідомляє він і дістає ляльок.

Піт тим часом просувається далі, зігнувшись удвоє, серйозний, як Шерлок Голмс, що йде слідом професора Моріарті. І це Піт Мур знаходить її. Стоячи на краю брудної бетонної водостічної труби, яка стирчить із заростей на схилі, він, як божевільний, крутить головою і кричить: «Вона там!» Крім гарячкового рум’янцю на щоках, обличчя в нього бліде як крейда. «Хлопці, здається, вона там!»

Під Деррі йде дуже стара і неймовірно заплутана система каналізаційних труб і колекторів, саме ж місто розташоване на болотах, заходити в які остерігалися навіть індіанці мікмак, які жили навколо. Велика частина каналізації була побудована в тридцяті роки на гроші Нового курсу[176], майже вся вона буде зруйнована в 1985-му під час потужного урагану, який затопить місто і звалить водонапірну Вежу. Зараз же труби існують. Ця труба під нахилом іде в схил пагорба. Джозі Рінкенгауер наважилася залізти в неї, впала й поїхала вниз по листю, яке нанесло туди за п’ятдесят років. Як на санчатах, вона з’їхала в самий низ і тепер лежить на дні. Вона витратила всі сили на марні спроби піднятися вгору слизьким схилом, з’їла два печива з трьох, які лежали у неї в кишені штанів, і останні годин дванадцять-чотирнадцять просто лежить у смердючій темряві, слухаючи приглушений гул зовнішнього світу, до якого не може дістатись, і чекає смерті.

Але, почувши голос Піта, вона піднімає голову і щосили кричить:

— Допоможіііть! Я не можу вибратися! Будьлаааскааа, допоможіііть!

Нікому не спадає на думку кликати дорослих, наприклад офіцера Нелла, який патрулює цей район. Вони попри все повинні самі її витягти, тепер вони відповідають за її порятунок. Ні, вони не відправляють униз Даддітса, вони не настільки несповна розуму, але решта після короткої, не більш ніж тридцять секунд, наради утворюють живий ланцюг: спочатку Піт, потім Бобер, за ним Генрі та Джонсі, найважчий із них, у ролі якоря.

У такий спосіб вони влазять у просякнуту каналізацією темряву (пахне не тільки каналізацією, а й іще чимось старим і невимовно огидним), і, не пройшовши й десяти футів[177], Генрі знаходить у багні туфлю Джозі й, не замислюючись, засовує її в задню кишеню джинсів.

Ще кілька секунде і Піт гукає через плече:

— Ей, стоп.

Плач дівчинки та благання про допомогу тепер чути набагато краще, і Піт навіть може розгледіти її внизу вкритого листям схилу. Вона дивиться на них, задерши голову, обличчя — замурзане біле коло серед мороку.

Вони просувають свій ланцюг далі, тримаючись якомога обережніше, незважаючи на збудження. Джонсі ногами вчепився за величезний шматок бетону. Джозі тягнеться… намагається зловити руку, ніяк не може дістати пальці Піта. Нарешті, коли здається, що доведеться визнати поразку, вона трохи піднімається, і Піт хапається за її подряпаний, у плямах бруду зап’ясток.

— Є! — радісно вигукує він. — Тримаю!

Вони обережно тягнуть її вгору по трубі, туди, де Даддітс чекає на них, тримаючи її сумку в одній руці та ляльок в другій, і кричить Джозі, щоб не хвилювалася, не хвилювалася, бо Барбі-Кен у нього. Нагорі їх зустрічає сонячне світло, свіже повітря, і коли вони допомагають їй вибратися з труби…

У «Хамві» телефону не було, дві рації, але жодного телефону. Проте гучний телефонний дзвінок підірвав тишу, розколов тканину спогадів, яку розтяг між ними Генрі, й налякав обох до півсмерті.

Овен смикнувся, як вирвана з глибокого сну людина, і «Хамві», втративши й без того непевне зчеплення з дорогою, спочатку пішов юзом, а потім повільно й велично закрутився, ніби динозавр затанцював.

— Ох, блядь…

Він спробував вирівняти машину, але кермо провернулося з нудотною легкістю, як штурвал баркаса, що втратив керування. «Хамві» з’їхав задом по зрадницькій колії на південному боці І-95 і нарешті вперся боком у замет, відкидаючи конуси світла в напрямку, протилежному їхньому руху.

«Дзззинь! Дзззинь! Дзззинь!» — долинало нізвідки.

«Це у мене в голові, — подумав Овен. — Я це проектую, але він у мене в голові. Знову ця бісова телеп…»

Між ними на сидінні лежав пістолет. «Ґлок». Генрі взяв його, і дзвінки тієї ж миті припинились. Обхопивши рукоятку всіма пальцями, він підніс дуло до вуха.

«Аякже, — подумав Овен. — Нічого дивного. Подумаєш, людині по пістолету зателефонували. Звичайна річ».

— Алло, — сказав Генрі. Овен відповіді не чув, але стомлене обличчя товариша освітилося радісною усмішкою. — Джонсі! Я так і знав , що це ти!

«Хто ж іще? — саркастично подумав Овен. — Опра Вінфрі?[178]»

— Де…

Слухає.

— Йому був потрібен Даддітс, Джонсі? І тому… — знову слухає. Потім: — Водонапірна Вежа? Навіщо… Джонсі? Джонсі?

Генрі ще трохи потримав пістолет біля скроні, потім подивився на нього в задумі, ніби не розуміючи, що це, і поклав на сидіння. Усмішка зникла.

— Повісив трубку. Напевне, той другий повертається. Він його називає Сірий.

— Твій друзяка живий, але щось ти не радий цьому.

Генрі не був радий подумки , але говорити про це вголос уже не було сенсу. Спочатку він зрадів, та й чому б не зрадіти, коли людина, яка не байдужа тобі, телефонує старим «ґлоком», щоб погомоніти про те про се. Але зараз він явно був не в захваті.

— Він… вони … зараз на південь від Деррі. Зупинилися поїсти в «Дайзартс». Тільки Джонсі сказав «Дайпердз». Ми в дитинстві так називали це місце. По-моєму, він цього навіть не помітив. Мені здалося, він був наляканий.

— За кого він боїться? За себе? За нас?

Генрі націлив на Овена безрадісний погляд.

— Він каже, що боїться, аби Сірий не вбив патрульного поліцейського, щоб забрати його машину. Думаю, це головне. Блядь. — Генрі вдарив кулаком по коліну.