— Назви мене психом знову. Я хочу це почути.

— Псих, — не замислюючись, вимовив Перлі й посміхнувся, оголивши ряд зубів уже з кількома дірами. — Псих-псих-псих. Але ти не застрелиш мене за це. Ти застрелив мого дублера, і більшого ти собі не дозволиш. — Голос його з кожним словом набував усе трагічнішої інтонації. Труп Кембрі завалився на двері, навколо понівеченої голови майоріли в холодному повітрі клаптики волосся.

— Заткни рота, Перлі, — сказав Курц. Йому вже покращало, він знов опанував себе. Принаймні Кембрі на це заслужив. — Тримай міцніше свою планшетку і язик за зубами. Фредді?

— Так, босе.

— Ти ще зі мною?

— З вами до кінця, босе.

— Овен Андергілл — зрадник, Фредді. Можеш подякувати Господу за те, що ми це з’ясували?

— Дяка Богові.

Фредді сидів рівно, немов палицю ковтнув, тримав кермо і вдивлявся в конуси фар «Хамві».

— Овен Андергілл зрадив свою країну і свій народ. Він…

— Він зрадив вас, — дуже тихо, майже пошепки, промовив Перлмуттер.

— Це так, Перлі, і не переоцінюй свою важливість, синку, цього я тобі робити не раджу, бо неможливо передбачити, що наступної секунди зробить псих, як ти сам сказав.

Курц подивився на бичачу шию Фредді.

— Ми зловимо Овена Андергілла і цього Девліна, якщо Девлін іще буде з ним. Зрозуміло?

— Зрозуміло, босе.

— Ну а поки, може, скинемо баласт?

Курц дістав із кишені ключ від кайданків. Запустив руку за Кембрі, влучив у холонучу напіврідку масу, яка не потрапила у вікно, і нарешті намацав ручку дверцят. Потім він розстебнув кайданки, і секунд за п’ять містер Кембрі, дякувати Господу, влився в харчовий ланцюжок.

Тим часом Фредді опустив одну руку і почухав пах, не в змозі терпіти пекельний свербіж. Свербіли і пахви, і…

Злегка повернувши голову, він побачив, що на нього дивиться Перлмуттер — величезні темні очі на блідому, в червоних плямах обличчі.

— Що вирячився? — зло кинув Фредді.

Перлмуттер мовчки відвернувся й почав дивитись у ніч.

Розділ 19

Гонитва триває

Сірому подобалося насолоджуватись людськими емоціями, Сірому була до вподоби людська їжа, але от що Сірому не подобалося, то це спорожняти Джонсів кишечник. Не ставши дивитися на те, що зробив організм, він просто підтягнув штани й застебнув їх руками, які трохи тремтіли.

«Ти що, і підтиратися не будеш? — запитав Джонсі. — Хоча б воду спусти в клятому унітазі!»

Але Сірому хотілось якомога швидше залишити кабінку. Він затримався лише для того, щоб сполоснути руки над одним із рукомийників, після чого повернув до виходу.

Джонсі не дуже здивувався, коли побачив, що заходить поліцейський.

— Забули ширіньку застебнути, друже мій, — зауважив патрульний.

— О, справді. Дякую, офіцере.

— З півночі приїхали, чи не так? Там серйозна каша заварюється, по радіо кажуть. Це коли його хоч якось чути. Може, якісь інопланетяни.

— Я щойно з Деррі, — сказав Сірий. — Не знаю, що там відбувається.

— Чи можу я запитати, що привело вас сюди в таку погоду?

«Скажи йому: друг захворів», — подумав Джонсі, але відчув укол відчаю. Він не хотів цього бачити і тим більше бути частиною того, що зараз відбудеться.

— Друг захворів, — сказав Сірий.

— Справді? Що ж, добре, сер, чи можу я побачити ваші права і реєс…

Тут очі поліцейського перетворилися на два нулі. На негнучких ногах він підійшов до стіни з табличкою «ДУШ ТІЛЬКИ ДЛЯ ВОДІЇВ ВАНТАЖІВОК». Постояв там секунду, опираючись, а потім почав різкими, розмашними рухами битися головою об плитку. Після першого удару злетів його «стетсон». Після третього — бризнув кларет, спочатку окропив червоними цятками бежеві кахлі, потім розлініяв їх темними смугами.

І, не маючи змоги зупинити це, Джонсі взявся за телефон на столі.

У трубці — тиша. Або поїдаючи другу порцію бекону, або вперше відкладаючи лайно по-людськи, Сірий перерізав лінію. Джонсі залишився сам.

Незважаючи на жах, що згнітив серце, — а можливо, й через нього, — Джонсі зареготав, поки його руки рушником «Дайзартс» витирали кров із плиток на стіні. Сірий зазирнув у підсвідомість Джонсі стосовно питання, як приховати труп або позбутися його, і виявив ціле багатство. Як давній фанат фільмів жахів, трилерів і детективів, Джонсі був, можна сказати, справжнім експертом із цієї справи. Навіть зараз, коли Сірий кинув закривавлений рушник на груди мокрого мундира патрульного (курткою він обмотав розбиту мало не на шматки голову), якась частина розуму Джонсі прокручувала сцену позбавлення від тіла Фредді Майлза з «Талановитого містера Ріплі», до того ж із кіноверсії, і книжки Патрісії Гайсміт. Крутилися й інші плівки, вони накладались одна на одну такою кількістю шарів, що в Джонсі, коли він спробував зазирнути в них, запаморочилось у голові, ніби він стояв на краю прірви. І це ще не найстрашніше. За допомогою Джонсі талановитий Сірий виявив щось таке, що сподобалося йому більше, ніж пересмажений бекон, і навіть більше, ніж можливість пити з криниці люті Джонсі.

Сірий відкрив для себе вбивство.

За душовими була роздягальня. За роздягальнею — коридор до спального корпусу. У коридорі нікого не було. Двері в далекому його кінці вели у двір, тепер повністю завалений глибоким снігом. Із заметів стирчали два сміттєві баки, один слабенький ліхтар під металевим абажуром відкидав довгі мерехтливі тіні. Сірий, який навчався швидко, обшукав тіло поліцейського і знайшов ключ від машини. Ще він узяв пістолет і поклав його до кишені куртки Джонсі. За допомогою закривавленого рушника Сірий закріпив двері, виволік труп на подвір’я і сховав за сміттєвий бак.

На все це, від нав’язаного патрульному огидного самогубства до повернення Джонсі в коридор, пішло не більш ніж десять хвилин. Тіло Джонсі зробилося легким і рухливим, утому як рукою зняло: вони з Сірим переживали черговий вибух ендорфінів, гормонів ейфорії. І принаймні якась частина цієї мокрої справи була на совісті Ґері Емброуза Джонса. Не тільки знання в справі позбавлення трупів, а й кровожерні спонукання «Воно» під тонкою плівкою «це-лише-фантазії». Сірий займав у цій справі водійське місце — Джонсі хоча б не доводилося перейматися думкою про те, що головним убивцею був він сам, — але він був мотором.

«Може, ми заслуговуємо бути стертими з лиця землі, — думав Джонсі, коли Сірий ішов назад через душову (вишукуючи плями крові очима Джонсі і затискаючи долонею Джонсі ключі патрульного). — Може, ми заслуговуємо на те, щоб перетворитися на якусь жменьку червоних спор, що їх носить вітер. Може, воно й на краще, Боже поможи».

Касирка з утомленим обличчям запитала, чи бачив він патрульного.

— Так, бачив, — відповів Джонсі. — Навіть показував йому свої права й реєстраційну картку.

— Надвечір копи сюди занадились, ніби в нас тут медом намазано, — поскаржилася жінка. — Буря, не буря. Усі знервовані, як навіжені. Нам тут усім неспокійно. Якби я хотіла подивитися на народ з інших планет, я взяла б напрокат відео. Новин ніяких не чули?

— По радіо кажуть, усе це безпідставна тривога, — відповів він, застібаючи блискавку на куртці, й подивився на вікна між рестораном і паркінгом, аби зайвий раз переконатись у тому, що вже помітив: іній на вікнах і рясний снігопад робили видимість майже нульовою. Ніхто тут не побачить, на чому він поїде.

— Невже?

Від полегшення її обличчя навіть перестало бути таким втомленим. Помолодшало.

— Так. І не чекай на свого друзяку так швидко, дорогенька. Він сказав, що йому треба добре просратися.

Складка прорізала шкіру між її бровами.

— Це він так сказав?

— На добраніч. Щасливого Дня подяки. З Різдвом. З Новим роком.

Джонсі сподівався, що частина цього походила від нього. У такий спосіб він намагався пробитися назовні, бути поміченим.