«Я не можу встежити за всім, що в тебе в голові коїться, — глибоко всередині розуму Генрі несподівано промовив Овен. — Але звучить це, чорт забирай, дуже самовпевнено. Яка вулиця?»

Вражений Генрі обпік його поглядом.

— Так, ми останнім часом не відвідували його, все? Може, закінчимо з цим?

— Гаразд, — сказав Овен.

— Але ми посилали йому листівки на Різдво. Щороку. Звідки я й знаю, що вони переїхали на Дірборн-стрит, 41, Дірборн-стрит, Західне Деррі, через три перехрестя праворуч.

— Гаразд. Заспокойся.

— Трахни свою маму і здохни.

— Генрі…

— Зв’язок у нас просто перервався. З ким не буває. Може, з тобою, містере Досконалість, такого й не траплялось, але у нас… у нас… — Генрі опустив погляд, побачив, що його кулаки стиснуті, і зусиллям волі змусив себе їх розтулити.

— Гаразд, я мовчу.

— Напевне, містер Досконалість підтримує зв’язок з усіма своїми друзями дитинства, чи не так? Ви, хлопці, зустрічаєтесь раз на рік, аби потягати один одного за труси, послухати свої платівки «Мотлі Крю» і поїсти салату «Сюрприз» із тунцем, як раніше готували в їдальні.

— Пробач, що засмутив тебе.

— Та пішов ти! Поводишся так, ніби ми покинули його.

Що за великим рахунком, звичайно, багато в чому відповідало дійсності.

Овен промовчав. Він напружено вдивлявся в кружляння снігу, у блідо-сірому світлі раннього ранку шукаючи поглядом вказівник Дірборн-стрит… і знайшов його, якраз попереду. Очищувач, який проходив по Канзас-стрит, захопив лише самий кінець Дірборн, але Овен вирішив, що «Хамві» проб’ється.

— Це не те, що я й думати забув про нього, — далі розпалювався Генрі. Потім продовжив у думках, але знову перейшов на слова. Думаючи про Даддітса, можна було оголити душу. — Щоб ти знав, ми з Джонсі навіть збиралися до нього поїхати навесні. Але потім Джонсі збила машина, і мені стало не до того. Що тут дивного?

— Нічого, — спокійно відповів Овен. Він різко крутнув кермо праворуч, смикнув у зворотний бік, щоб вийти з юзу, і втиснув у підлогу педаль газу. «Хаммер» вдарився в стіну злежалого й заледенілого снігу з такою силою, що і водія, і пасажира кинуло на ремені безпеки. Але машина пробила сніг, і Овен, уміло маневруючи, зумів виїхати на середину дороги, не зачепивши припаркованих обабіч вулиці машин.

— Не хочу чути моралізаторства від людини, яка збиралася підсмажити кілька сотень цивільних, — буркнув Генрі.

Овен обома ногами натис на гальмо, їх знову кинуло на ремені, «Хамві» розвернувся боком і зупинився.

— Замовкни.

«Не кажи про те, чого не розумієш».

— Я, мабуть, скоро здохну

«через тебе»

— так що чому б тобі не залишити свої гнилі

«самозакохані»

(картинка вередливої дитини з випнутою нижньою губою)

— моралі

«при собі!»

Генрі ошелешено вирячився на співрозмовника. Коли з ним востаннє так розмовляли? Та, мабуть, ніколи.

— Я одного хочу, — продовжив Овен. Напружене обличчя зблідло і навіть ніби осунулось. — Знайти твого Тифозного Джонсі й зупинити його. Зрозуміло? Хер з твоїми ніжними почуттями, хер з твоєю втомою і хер з тобою. Я тут.

— Ну й гаразд, — огризається Генрі.

— Мені не потрібні уроки моралі від людини, яка хоче вибити собі свій учений, егоїстичний мозок.

— Добре.

— Так що трахни свою маму і здохни.

Після цього всередині «Хамві» запанувала мовчанка. Зовні нічого, тільки небесним пилососом монотонно завиває вітер.

Першим заговорив Генрі.

— Ось як ми вчинимо. Я трахну твою маму і здохну, а ти трахнеш мою маму і здохнеш. Так ми принаймні уникнемо табу на інцест.

Овен усміхнувся. Губи Генрі теж розтяглися.

«Що зараз роблять Джонсі й Сірий? — запитав Овен. — Можеш сказати?»

Генрі провів язиком по губах. Сверблячка в нозі майже припинилась, але в роті стояв смак старого килима.

— Ні, вони відключені. Мабуть, Сірий постарався. А твій безстрашний ватажок Курц? Наздоганяє?

— Угу. Якщо ми хочемо зберегти хоч якусь перевагу, треба поквапитись.

— Тоді вперед.

Овен почухав червону пляму на обличчі, подивився на червоні крихти, які прилипли до подушечок пальців, і знову завів машину.

«Ти казав, будинок 41?»

«Так. Овене?»

«Що?»

«Мені страшно».

«Через Даддітса?»

«Так, щось таке».

«Чому?»

«Не знаю».

Генрі подивився на Овена зів’ялим поглядом.

«Я відчуваю, що з ним щось не так».

Опівнічний сон несподівано перетворився на дійсність, і, коли у двері постукали, Роберта не змогла встати. Ноги стали як вода. Ніч змінилася блідим похмурим ранковим світлом, не набагато кращим, і вони прийшли, Піт і Бобер, мерці з’явилися по її сина.

У двері знову вдарили кулаком, із гуркотом, так, що на стіні затряслися фото. Серед них висіла в рамочці передовиця місцевої «Деррі Ньюз» зі знімком Даддітса, його друзів і Джозі Рінкенгауер. Усі стоять обійнявшись, із усмішками до вух (який же гарний Даддітс на цьому фото, такий сильний і нормальний) під заголовком великими літерами: «ДРУЗІ-ШКОЛЯРІ ГРАЮТЬ У ДЕТЕКТИВІВ. ЗНИКЛУ ДІВЧИНУ ЗНАЙДЕНО».

Бум! Бум! Бум!

«Ні, — подумала вона. — Просто посиджу тут тихенько, і рано чи пізно вони підуть, бо з мерцями завжди так: вони не зайдуть, якщо сама їх не пустиш, а якщо я просто…»

Але повз її крісло-гойдалку миттю промчав Даддітс — промчав, хоча останнім часом він ледве ходив, — і його очі світилися, як тоді, колись, якими гарними хлопцями вони були, скільки щастя принесли йому, але тепер вони мертві , вони прийшли по нього крізь бурю, мертві!

— Дадді, ні! — вигукнула вона, але він ніби її не помітив. Промчав повз цю стару фотографію — Даддітс Кейвелл на першій сторінці, Даддітс Кейвелл герой, ну й дива! — і, тільки-но він відчинив двері назустріч уже тихішій бурі, вона почула його крик:

— Енні! Енні! ЕННІ!

Генрі відкрив рот, щоб щось сказати, але мовчав, бо нічого не спало на думку. Він закляк, як громом уражений, занімів від подиву. Це не Даддітс, це не може бути Даддітс… Це якийсь хворий дядько чи старший брат, в обличчі ні кровинки, зсунута на потилицю червона бейсболка «Ред Сокс» абияк прикриває лисий череп. На щоках щетина, засохла кров під носом, великі темні кола під очима. І все ж…

— Енні! Енні! Енні!

Високий блідий незнайомець, який відчинив двері, кинувся на шию Генрі з усією притаманною раніше Даддітсу нестримністю, змусивши позадкувати на засніжених сходинках, але не своєю вагою — він був легкий, як пір’їнка, — а тому, що Генрі був не готовий до такого напору. Якби Овен не притримав його, вони з Даддітсом полетіли б у сніг.

— Енні! Енні!

Сміючись. Плачучи. Вкриваючи його жадібними поцілунками-цьомками, зовсім як раніше. Десь глибоко в сховищах пам’яті Бобер Кларендон прошепотів: «Якщо кому-небудь розповісте, що він це зробив…» І Джонсі: «Так, так, ти більше не будеш із нами мати справ, довбаний ти збоченцю…» Даддітс. Це він. Даддітс цілує щоки Генрі, вкриті червоними плямами байрусу… але чому щоки Даддітса такі бліді? Жахливо худий, ні, скоріше навіть виснажений . А кров у ніздрях, а запах від його шкіри, ні, не той сморід, як від Беккі Шу, не сморід зарослого байрусом будинку, але все одно запах смерті.

І Роберта тут, стоїть у передпокої під знімком Даддітса й Алфі на карнавалі «Дні Деррі». Обидва катаються на каруселі, осідлавши малесеньких пластмасових конячок із круглими очима, і регочуть.

«Не приїхав на похорон Алфі, але послав листівку», — подумав Генрі з огидою до себе.

Роберта ламала руки, очі її вже наповнилися слізьми, і, хоча вона трохи погладшала в грудях і стегнах, а волосся майже зовсім посивіло, усе одно це була вона, але Даддітс… о Господи, Даддітс…

Генрі подивився на неї, обіймаючи старого друга, який вигукував його ім’я, поплескав Даддітса по спині. І лопатка друга здалася йому тонкою, крихкою, як кістка в крилі птаха.