Побачити, чи помітили його, він не встиг: вікно його кабінету крутнулося — це Сірий відвернув його від касирки. За п’ять хвилин він уже знову їхав по шосе на південь, клацаючи і брязкаючи ланцюгами на колесах поліцейської машини, що дозволяло спокійно їхати на сорока милях за годину[184].
Джонсі відчував, як Сірий то кидався вбік, то повертався. Сірий міг доторкнутися до розуму Генрі, але не міг проникнути в нього — подібно до Джонсі, Генрі був дещо інакшим. Але при цьому з Генрі була людина, чи то Овергілл, чи то Андергілл, і за цю людину Сірий міг добряче зачепитися. Вони відставали миль на сімдесят, а то й більше і… і звертали з шосе? Так, повертали в Деррі.
Сірий зазирнув іще далі й виявив нових переслідувачів. Троє… але Джонсі відчув, що ця група зосереджена більше на Овергіллі/Андергіллі, ніж на Сірому. Неймовірно й незбагненно, але схоже, що так і було. Сірого ж це цілком влаштувало, він навіть не спробував дізнатися, навіщо Овергілл/Андергілл і Генрі вирішили заїхати до Деррі.
Найбільше Сірого хвилювало питання зміни транспорту, він волів пересісти на снігоочисник, якщо навички водіння Джонсі дозволять ним керувати. Отже — нове вбивство, але Сірого, який стрімко олюднювався, це анітрохи не бентежило.
Сірий тільки розігрівався.
Овен Андергілл стоїть на схилі пагорба, біля труби, яка стирчить із заростей, і спостерігає, як вони витягують звідти забруднену грязюкою дівчинку з ошалілими від жаху очима — Джозі. Він бачить Даддітса (великий на зріст молодий чоловік з атлетичними плечима і невимовної краси світлим волоссям кінозірки), який обіймає її, притискає до себе і смачно цілує замурзане обличчя. Він чує її перші слова: «Я хочу до мами».
Хлопців це цілком влаштовує. Вони не телефонують до поліції, не викликають «швидку». Просто допомагають їй піднятися схилом, проводять крізь дірку в дощаному паркані, ведуть через Строфорд-парк (дівчат у жовтому змінили дівчата в зеленому, і ані вони, ані їхній тренер не звертають уваги на хлопців та їхню брудну, зі скуйовдженим волоссям врятовану супутницю), потім по Канзас-стрит на Мейпл-лейн. Вони знають, де мама Джозі. І тато теж.
І там не тільки Рінкенгауери. Коли хлопці повертаються, весь квартал, з обох боків від будинку Кейвеллів, зайнятий припаркованими автівками. Це Роберта запропонувала запросити батьків друзів і однокласників Джозі. Вони самі влаштують пошуки та обклеять усе місто оголошеннями про розшук зниклої дитини, каже вона. І не в темних закутках, де їх ніхто не побачить (де чомусь мають схильність опинятись оголошення про зниклих у Деррі дітей), а там, де вони впадатимуть в очі. Роберта охоплена таким ентузіазмом, що в очах Еллен і Гектора Рінкенгауерів загоряється слабка надія.
Решта батьків теж відгукуються — можна подумати, вони тільки й чекали, коли їх запитають. Телефонні дзвінки почалися відразу після того, як Даддітс із друзями вийшли за поріг (гратися, вирішила Роберта, причому десь неподалік, тому що стара чортопхайка Генрі як стояла, так і стоїть біля будинку), і, коли хлопці повернулися, понад два десятки чоловіків та жінок уже пили каву й курили у вітальні Кейвеллів. Людину, яка зараз звертається до присутніх, Генрі бачив раніше, це адвокат на ім’я Дейв Боклін. Його син Кендолл іноді грається з Даддітсом. У Кена Бокліна теж синдром Дауна, він хороший хлопець, але зовсім не такий, як Даддітс. Та, якщо серйозно, хто взагалі з Даддітсом може зрівнятися?
Хлопці стоять у дверях вітальні, між ними Джозі. Вона знову тримає в руках велику пластикову сумку, але Барбі-Кен цього разу захований усередині. Навіть обличчя в неї майже чисте, тому що Бобер, бачачи таку кількість автівок, злегка пройшовся по ньому носовичком, коли вони стояли перед будинком. («Знаєте, я тоді навіть зніяковів — пізніше, коли шмарклі, крики та інша хрінь угамувались, — зізнався Бобер. — Стою я оце, витираю цю дівчину, а тіло в неї, як у моделі «Плейбоя», а розуму… ну приблизно як у поливалки газонів».) Спочатку ніхто їх не бачить, крім містера Бокліна, і містер Боклін, мабуть, не розуміє, на що дивиться, бо продовжує говорити:
— Тому нам потрібно розділитися на кілька груп, скажімо, по три пари в кожній… в кожній… і ми… ми… ми.
Містер Боклін затихає, як заводна іграшка, а потім просто стоїть навпроти телевізора Кейвеллів і дивиться. У натовпі присутніх батьків, що нашвидку зібрались, пробігає гомін, ніхто не розуміє, що з ним трапилося, — до цього він виступав так упевнено.
— Джозі, — глухо вимовляє він позбавленим будь-якої інтонації тоном, зовсім не схожим на той упевнений розгонистий голос, яким він виступає в залі суду.
— Так, — каже Гектор Рінкенгауер, — це її ім’я. Що з тобою, Дейве? Усе га…
— Джозі, — повторює Дейв і піднімає тремтячу руку. Генрі (а значить, і Овену, який спостерігає за подіями очима Генрі) він здається схожим на Дух Майбутнього Різдва, що вказує на могилу Ібенезера Скруджа.
Повертається одне обличчя… два… чотири… очі Алфі Кейвелла, величезні й недовірливі за скельцями окулярів… і нарешті очі місіс Рінкенгауер.
— Привіт, мам, — ніби нічого й не сталося, каже Джозі й піднімає сумку. — Дадді знайшов Барбі-Кена. Я застрягла…
Дальші її слова заглушує щасливий крик жінки. Генрі ніколи в житті не чув подібного вереску, і, хоча все це чудово, є в такому крику щось моторошне.
— Трахни мене, Фредді, — каже Бобер… тихо, впівголоса.
Джонсі обіймає Даддітса, якого злякали крики.
Піт дивиться на Генрі і злегка киває: а ми молодці .
Генрі киває у відповідь: ага, це точно .
Можливо, це не їхній зоряний час, але щось дуже подібне. І коли місіс Рінкенгауер, умиваючись слізьми, кидається обіймати доньку, Генрі торкається руки Даддітса. Коли Даддітс повертається до нього, Генрі м’яко цілує його в щоку. «Старий добрий Даддітс, — думає Генрі. — Старий добрий…»
— Приїхали, — стиха промовив Генрі. — З’їзд 27.
Видіння вітальні Кейвеллів луснуло, як мильна бульбашка, і Овен подивився на знак: «З’ЇЗД 27, КАНЗАС-СТРИТ, ТРИМАЙТЕСЯ ПРАВОЇ СТОРОНИ». У його вухах іще стояли крики жінки, яка все ніяк не могла повірити своєму щастю.
— Ти в порядку? — запитав Генрі.
— Так. Принаймні мені так здається.
Він повернув на дорогу, що вела вниз, де «Хамві» мусив буквально протискатися між заметів. Годинник, вбудований у приладову панель, зупинився так само, як годинник на зап’ястку Генрі, але здалося, що темрява почала ледь помітно розсіюватись.
— Наприкінці куди повертати? Праворуч чи ліворуч? Говори зараз, я не хочу зупинятися.
— Ліворуч, ліворуч.
Під ліхтарем, що розгойдувався на вітрі, Овен розвернув «Хамві» ліворуч, вивів його з чергового юзу і рушив далі по Канзас-стрит на південь. Дорога була розчищена, і не так давно, але її вже знову майже замело.
— Здається, сніг припиняється, — зауважив Генрі.
— Так, але який вітер шалений! Що, вже кортить зустрітися з ним? З Даддітсом?
Генрі всміхнувся.
— Трохи нервую, але так. — Він похитав головою. — Даддітс — це… Просто, коли ти поруч із Даддітсом, у тебе душа співає. Він як трибл. Сам побачиш. Не хочеться просто отак серед ночі завалюватися до них як сніг на голову.
Овен знизав плечима, мовляв, що тут поробиш.
— Вони вже, напевне, років чотири живуть у західному районі міста, а я жодного разу в них не був, — і, навіть не помітивши переходу, продовжив думками: «Вони переїхали після смерті Алфі».
«І ви…» — далі не слова, а картинка: люди в чорному під чорними парасольками. Цвинтар, дощ. Труна на підставці, вирізаний напис «СПОЧИВАЙ З МИРОМ, АЛФІ».
«Ні, — соромливо відповів Генрі. — Ніхто з нас не приїхав».
«?»
Але Генрі не знав, чому вони не приїхали, хоча йому спала на думку фраза: «Рука, що пише, йде вперед без вороття»[185]. Даддітс був важливою (точніше було б сказати, життєво важливою) частиною їхнього дитинства. І після того, як цей зв’язок перервався, повернення назад не принесло б нічого, крім болю, ба навіть марного болю. Тепер він дещо зрозумів. Картини, які асоціювалися з його депресією і дедалі більшою впевненістю в необхідності добровільно піти з життя, — цівки молока на батьковому підборідді, широченний зад Баррі Ньюмена, стрімкого втікача з його кабінету, — весь цей час приховували іншу, набагато сильнішу картину: ловець снів. Чи не це справжня причина його відчаю? Грандіозність задуму ловця снів, досконала банальність його застосування? Використання Даддітса для пошуків Джозі Рінкенгауер — це приблизно те саме, що відкрити квантову фізику й використати її для створення відеоігор. А ще гірше — вирішити, що квантова фізика ні до чого іншого не придатна. Ні, зрозуміло, вони зробили добру справу — без них Джозі Рінкенгауер померла б у тій трубі, як щур у бочці з водою. Але, чого вже там, скажемо відверто, вони врятували не майбутнього нобелівського лауреата…