Сталося це невдовзі після того, як Сірий вивів патрульну автівку на шосе й повернув на південь (на всій дорозі залишалася тільки одна колія, та й та слизька). Джонсі в цей час таємно втілював у життя ідею, яка здалася йому геніальною.
Сірий вимкнув телефон? Чудово! Він просто створить новий вид зв’язку, як створив термостат, щоб охолодити кабінет, коли Сірий намагався викурити його звідти спекою. Факс — те, що треба, вирішив він. Чому ні? Усі ці прилади — лише символи, матеріалізовані ідеї, які повинні були допомогти спочатку зосередитись, а потім пустити в хід силу, що накопичувалась у ньому двадцять років. Сірий відчув цю силу і після короткої розгубленості зробив усе, щоб перешкодити Джонсі нею скористатися. Тепер стояло одне завдання — обійти всі перепони, поставлені Сірим, так само як той шукає способи просунутися на південь.
Джонсі заплющив очі й подумки намалював факс, такий самий як стояв у деканаті історичного факультету, лише помістив його у свій новий кабінет. Потім, почуваючись Аладдіном із чарівною лампою (тільки в нього кількість бажань була нескінченною, якщо, звичайно, не захоплюватися), він уявив іще й стос паперу та олівець «Берол Блек Б’юті» поряд. Потім пішов до комори, аби перевірити, що вийшло.
З першого погляду здалося, що вийшло якнайкраще… хоча олівець був якимсь трохи дивнуватим: новенький і ідеально заточений, але весь у слідах від зубів. Але ж так і має бути, еге ж? Олівцями «Блек Б’юті» користувався Бобер, навіть коли ще вчився в школі на Вічем-стрит. Решта віддавали перевагу звичайним жовтим «Ебергард Фейбер».
Факс мав ідеальний вигляд, він стояв на підлозі під вішалкою, на якій висіли порожні плічка та самотня куртка (яскраво-помаранчева, яку мати купила йому перед першою поїздкою на полювання і змусила заприсягтися, поклавши руку на серце, надягати її щоразу, «тільки-но зробиш крок за поріг»), і до того ж обнадійливо гудів.
Розчарування прийшло, коли Джонсі присів перед ним і прочитав повідомлення в освітленому віконці: «ЗДАВАЙСЯ ДЖОНСІ ВИХОДЬ».
Він підняв слухавку і почув записаний голос Сірого: «Здавайся, Джонсі, виходь, здавайся, Джонсі, вихо…»
Кілька оглушливих ударів, гучних, як грім, змусили Джонсі скрикнути й підстрибнути від несподіванки. Першою думкою було: Сірий десь добув спецзагонівський дверний таран і тепер узявся пробивати собі дорогу.
Але то були не двері. То було вікно, що в чомусь іще гірше. Сірий поставив на вікно сірі промислові віконниці, схоже, сталеві. Тепер Джонсі був не просто в’язнем. Він осліп.
На внутрішньому боці віконниць був напис, який легко можна було прочитати крізь шибку: «ЗДАВАЙСЯ ВИХОДЬ».
Джонсі згадав «Чарівника країни Оз» — напис у небі: «ЗДАВАЙСЯ ДОРОТІ» — і мало не розсміявся. Але не зміг. Який тут сміх, яка іронія. Це було жахливо.
— Ні! — закричав він. — Зніми їх! Зніми, сволото!
Немає відповіді. Джонсі навіть замахнувся, щоб розбити скло і почати бити у віконниці, але відразу схаменувся: «Ти що, здурів? Він же цього й прагне! Тільки-но розіб’єш скло, ці віконниці щезнуть і з’явиться Сірий. А ти зникнеш, друже».
Він відчував рух — важкий гуркіт снігоочисника. Де вони зараз? Вотервілл? Оґаста? Ще південніше? У зоні, де йшов не сніг, а дощ? Ні, навряд чи. Якби їм уже не потрібно було пробиватися крізь сніг, Сірий замінив би снігоочисник чимось більш швидкісним. Але рано чи пізно вони дістануться туди. Тому що їдуть на південь.
Але куди саме?
«Я вже, вважай, мертвий, — подумав Джонсі, невтішно дивлячись на зачинені віконниці зі знущальним посланням. — Вважай, уже мертвий».
Зрештою саме Овен узяв Роберту Кейвелл за руки і, скоса поглядаючи на стрілки годинника, що несамовито бігли вперед, і надто добре усвідомлюючи, що кожні півтори хвилини Курц стає ближчим іще на милю, пояснив, чому вони повинні взяти Даддітса з собою, навіть якщо йому зовсім погано. Навіть зараз, за цих обставин, Генрі не знав, чи зможе промовити фразу «Від цього залежить доля світу» з серйозним обличчям. А ось Андергілл, який усе життя зі зброєю в руках служив своїй країні, міг і сказав.
Даддітс обіймав однією рукою Генрі, не зводячи з нього захопленого погляду осяйних зелених очей. Ці очі, мабуть, єдине, що не змінилось у ньому. А ще лишалося відчуття, яке в них завжди з’являлося, коли вони опинялися поруч із Даддітсом, — відчуття того, що все гаразд або ось-ось налагодиться.
Роберта не відривала очей від Овена, з кожним вимовленим реченням її обличчя неначе старішало, мов у якійсь недобрій пришвидшеній кінозйомці.
— Так, — сказала вона, — так, я розумію, ви хочете знайти Джонсі… зловити його, але що він хоче зробити? І якщо він приїжджав сюди, чому не зробив це тут?
— Мем, я не можу відповісти на ці запитання…
— Bоa, — несподівано промовив Даддітс. — Оусі оіна воа.
«Вона? — розхвилювавшись, подумки запитав Овен у Генрі. — Яка вона? Хто це?»
«Не переймайся, — відповів Генрі, і відразу ж голос у голові Овена зробився ледь чутним, нерозбірливим. — Нам уже час».
— Мем, місіс Кейвелл. — Овен знову взяв її за руки, дуже обережно. Генрі любив цю жінку (хоч безпардонно не згадував про неї понад десять років), і Овен розумів чому. Вона випромінювала щось, якусь добру ауру. — Нам час іти.
— Ні. О, будь ласка, скажіть «ні».
Знову потекли сльози, вона заплакала.
«Не треба, леді, — захотілося сказати Овенові. — Усе й так дуже погано. Будь ласка, не треба».
— Сюди йде людина. Дуже погана людина. Ми повинні піти до того, як вона з’явиться.
Розгублене, нещасне обличчя Роберти освітилося рішучістю.
— Гаразд. Повинні то повинні. Але тоді я їду з вами.
— Ні, Роберто, — похитав головою Генрі.
— Так, так! Я про нього дбатиму! Даватиму пігулки… преднізон… захоплю лимонні тампони, і…
— Аммо, лиася у.
— Ні, Дадді, ні!
— Аммо, лиася у! Ееці! Ееці! — усе більш збуджено повторював Даддітс. «Мамо, лишайся тут. У безпеці…»
— У нас дійсно більше немає часу, — нагадав Овен.
— Роберто, — сказав Генрі. — Будь ласка.
— Дозвольте мені їхати! — вигукнула вона. — Він — це все, що в мене є!
— Аммо, — сказав Даддітс зовсім не дитячим голосом. — Лиася… у.
Роберта подивилася на нього і відразу ніби поникла.
— Гаразд, — сказала вона. — Ще хвилину. Зараз щось принесу.
Вона сходила до кімнати Даддітса й повернулася з паперовим пакетом, який передала Генрі.
— Це його пігулки. О дев’ятій він приймає преднізон. Не забудьте, а то в нього починається задишка і в грудях болить. Можете дати йому перкоцет, якщо попросить, а він, скоріш за все, попросить, бо через холод у нього з’являється біль.
Роберта дивилася на Генрі сумно, але без докору. А йому навіть хотілося побачити в її очах докір. Бачить Бог, іще за жоден свій учинок йому не було так соромно, як зараз. І річ навіть не в тому, що в Даддітса лейкемія, а в тому, що він так давно і важко хворий, а вони навіть не здогадувалися про це.
- І лимонні тампони не забудьте, але змащуйте тільки губи, бо в нього останнім часом ясна сильно кровоточать і лимонний сік щипає. Тут і вата в ніс, якщо піде кров. Ах, так, і катетер. Бачите, на плечі?
Генрі кивнув. Пластикова трубка, що стирчить із пов’язки. Вигляд катетера викликав у Генрі сильне відчуття dйjа vu .
— Коли будете виходити, прикривайте його… Доктор Бріско глузує з мене, але я завжди боюся, що холод проникне всередину… підійде і шарф… навіть носовичок…
Вона знову плакала і вже не могла стримати схлипів.
— Роберто… — почав Генрі, теж поглядаючи на годинник.
— Я подбаю про нього, — пообіцяв Овен. — Я свого тата доглядав до самої смерті, тому знаю і про преднізон, і про перкоцет.
І навіть більше: сильнодійні стероїди, ще потужніші болезаспокійливі. А в кінці марихуана, метадон і, нарешті, чистий морфій, набагато кращий за героїн. Морфій — найніжніше знаряддя смерті.
Він відчув її присутність у голові — дивне лоскітливе відчуття, немов босі ступні, такі легкі, що майже не торкаються землі. Лоскітливе, але не можна сказати, що неприємне. Вона намагалася зрозуміти, правду він сказав про батька чи збрехав. То був скромний подарунок від її дивовижного сина. Овен зрозумів: вона так давно користувалася ним, що вже навіть перестала усвідомлювати це… як Бобер, друг Генрі, який постійно жував зубочистки. Дар не був таким сильним, як у Генрі, але вона все-таки дещо могла, і Овен щиро зрадів, що зараз сказав це.