— Не лейкоз, — сказала вона.

— Рак легень. Місіс Кейвелл, нам дійсно час…

— Мені потрібно дати йому ще дещо.

— Роберто, ми не можемо… — почав Генрі.

— Я зараз, зараз.

Вона втекла на кухню.

Цієї миті Овена, мабуть, уперше охопив справжній страх.

— Курц і Фредді з Перлмуттером… Генрі, я не відчуваю, де вони! Я їх загубив!

Генрі відкрив паперовий пакет і зазирнув усередину. Те, що він побачив там, зверху на коробочці лимонних гліцеринових тампонів, змусило його заклякнути. Він відповів Овенові, але голос його, здавалося, долинав із далекого кінця ще не відкритої долини — та що там не відкритої, про її існування ніхто навіть не підозрював. Така долина існувала , нині він це точно знав. Часова западина. Ні, Генрі, звичайно, не міг і не став би стверджувати, що до нього не приходила думка про подібне місце, але, Боже, ну чому за весь цей час він зрозумів так мало ?

— Вони щойно проминули з’їзд 29, — сказав Генрі. — За двадцять миль від нас. Можливо, ближче.

— Що це з тобою?

Генрі засунув руку в коричневий паперовий пакет і витяг невелику конструкцію з ниток, схожу на павутину, яка висіла над ліжком Даддітса тут і в будинку на Мейпл-лейн до того, як помер Алфі.

— Даддітсе, де ти взяв це? — запитав він, хоча, звичайно, вже знав відповідь. Цей ловець снів був меншим за той, що висів під стелею у великій кімнаті «Діри в стіні», але в іншому нічим не відрізнявся від нього.

— Ое, — сказав Даддітс, не зводячи очей з Генрі. Він ніби досі не міг повірити, що Генрі поруч. — Ое иав. А ізво, иень оу.

Хоча можливість читати чужі думки стрімко випаровувалась, у міру того як тіло долало байрус, Овен легко зрозумів ці слова. «Бобер прислав, — сказав Даддітс. — На Різдво тиждень тому». Люди з синдромом Дауна мають труднощі з визначенням таких понять, як минуле і майбутнє, й Овен підозрював, що для Даддітса будь-яке минуле — це «той тиждень», а майбутнє — «наступний». Овен подумав, що, якби так вважали всі, у світі було б набагато менше печалі й ненависті.

Подивившись на ловця снів, Генрі сховав його в пакет саме тієї хвилини, коли повернулася Роберта. Побачивши, по що вона бігала, Даддітс розплився в посмішці.

— Убі-у! — вигукнув він. — Оя аіка!

Він схопив валізку й розцілував матір в обидві щоки.

— Овене, — сказав Генрі, блискаючи очима. — У мене дуже гарні новини.

— Викладай.

— Виродки тільки-но застрягли: трактор із причепом перекинувся, якраз біля з’їзду 28. Згають хвилин десять, а то й двадцять.

— Дякувати Богові. Нам на руку. — Він подивився на вішак, на якому висіла гігантського розміру куртка з капюшоном і написом через усю спину яскраво-червоними літерами: «ЗИМОВИЙ СЕЗОН “РЕД СОКС”». — Це твоя, Даддітсе?

— Оя! — усміхаючись, кивнув Даддітс. — Ука. — І, коли Овен потягнувся по неї: — И аив як и аали Озі.

Це він теж зрозумів, і в нього по спині побігли мурахи. «Ти бачив, як ми знайшли Джозі».

Він і справді бачив… а Даддітс бачив його. Коли? Учора ввечері чи того дня, дев’ятнадцять років тому? Невже дар Даддітса, крім усього іншого, — це ще й подорожі в часі?

Але зараз було не до таких розпитувань, і Овен був майже радий цьому.

— Я обіцяла не збирати його валізку, але, звичайно, зібрала. Не втрималась, — зітхнула Роберта, дивлячись, як Даддітс, перекладаючи валізку з руки в руку, незграбно порається з курткою, теж подарунком від бостонських «Ред Сокс». Обличчя його здавалося неприродно блідим на тлі яскравої блакитної куртки і ще більш яскравої жовтої валізки. — Я знала, що він поїде. А я залишусь. — Вона вп’ялася в обличчя Генрі очікувальним поглядом. — Генрі, чи не можна й мені з вами? Будь ласка.

— Якщо ми візьмемо вас, вам, можливо, доведеться померти в нього на очах, — сказав Генрі, ненавидячи себе за жорстокість і за те, як життя навчило його грати на чужих почуттях. — Ви хочете, аби він це побачив, Роберто?

— Ні, звичайно, ні. — А потім, немов прийшла запізніла думка, мовила, поранивши Генрі в самісіньке серце: — Горіть у пеклі.

Вона підійшла до Даддітса, відштовхнувши Овена, і швидко застебнула блискавку на куртці сина. Потім узяла його за плечі, трохи нахилила й подивилася в очі. Маленька відчайдушна пташка-жінка. Високий блідий син, що потонув у величезній куртці. Роберта вгамувала сльози.

— Будь хорошим хлопчиком, Дадді.

— Уу, аммо.

— Слухайся Генрі.

— Уу, аммо. Уу уаися Ені.

— Не розстібай куртку на холоді.

— Е уу, — слухняно повторював Даддітс, але в його голосі вже чулося нетерпіння, йому явно хотілося швидше піти, і це знову повернуло Генрі в минуле: походи по морозиво, до кіно, ігри в міні-гольф (Даддітс напрочуд добре грав, тільки Пітові щастило більш-менш постійно його перемагати), і завжди звучало: «слухайся Генрі», або «слухайся Джонсі», або «слухайся друзів», завжди «будь хорошим хлопчиком, Дадді», і завжди «я уу ооим, аммо».

Вона уважно оглянула його з ніг до голови.

— Я люблю тебе, Дуґласе. Ти завжди був чудовим сином, і я тебе дуже люблю. А тепер поцілуй мене.

Він поцілував матір; та нерішуче підняла руку і погладила його колючу неголену щоку. У Генрі серце розривалось, і все ж він дивився , бо був так само безсилий, як муха, що потрапила до павутиння. Будь-який ловець снів — це ще й пастка.

Даддітс укотре сумирно поцілував матір, але його сяючі зелені очі металися між Генрі і дверима. Даддітс поспішав. Чому? Знав, що люди, які переслідують Генрі й Овена, вже близько? Чи смакував пригоду, подібну до тих, у які вони вп’ятьох потрапляли колись? Чи те й інше? Так, можливо.

Роберта розтулила руки і востаннє відпустила сина.

— Роберто, — сказав Генрі, — чому ви не розповіли нам, що відбувається? Чому не зателефонували до жодного з нас?

— А чому ви не приїжджали?

Генрі міг би поставити зустрічне запитання: «Чому не телефонував Даддітс ?», — але це не відповідало б дійсності. Даддітс постійно «телефонував», тільки по-своєму, він їх викликав від самого березня, коли Джонсі збила машина. Генрі згадав Піта, уявив, як той сидів у снігу біля перевернутого «скаута», пив пиво і писав на снігу «ДАДДІТС» — знову і знову… Даддітс, який ув’язнений у своїй Небувалій Небувалії і помирає там, Даддітс, який посилає заклик за закликом і отримує у відповідь лише мовчання. Нарешті один із них з’явився до нього, але тільки для того, щоб повезти кудись, захопивши з собою тільки пакет із ліками і стару жовту валізку для сніданків. У ловці снів не було доброти. Вони бажали Даддітсові тільки хорошого, навіть щойно побачивши в перший день знайомства, вони щиро його любили. І все ж дійшло до такого.

— Бережи його, Генрі.

Погляд Роберти перемістився на Овена:

- І ви також. Бережіть мого сина.

— Ми постараємося, — пообіцяв Генрі.

Розвернутися на Дірборн-стрит було ніде, усі під’їзні доріжки завалило снігом. У ранковому світлі сонні околиці нагадували місто десь серед тундри на Алясці. Овен увімкнув задню передачу й у такий спосіб виїхав на вулицю, масивний зад «Хамві» незграбно розгойдувався з боку на бік, доки високий сталевий бампер не врізався в якусь заметену снігом автівку, яка була припаркована біля бордюру. Почувся дзвін розбитого скла, і вони знову вирвалися крізь замерзлі снігові перепони на перехрестя, а потім, різко крутнувшись, і на Канзас-стрит, у бік шосе. Весь цей час Даддітс абсолютно спокійно сидів на задньому сидінні, тримаючи валізку на колінах.

«Генрі, чому Даддітс сказав, що Джонсі потрібна вона? Про кого це?»

Генрі намагався послати відповідь подумки, але Овен більше його не чув. Плями байрусу на його обличчі побіліли, і, коли він мимохіть почухав щоку, нігті зішкребли цілі шматки. Шкіра під ними була почервонілою і подразненою, але загалом здоровою.

«Усе одно що нежить, — із подивом подумав Генрі. — Був і минув, нічого серйозного».

— Він не говорив «вона», Овене.

— Boa, — погодився Даддітс із заднього сидіння і, подавшись уперед, подивився на великий зелений знак із написом: «95 на південь» — Оусі оібна воа.