— Можливо, він розумово відсталий, — припустив Фредді.

Перлмуттер покосився на нього.

— Можливо. Не знаю, хто це, але він хворий. — Перлі зітхнув. — Хто-хто, а я знаю, що він відчуває.

Курц знову поплескав його по плечу.

— Вище носа, хлопче. А як щодо тих типів, за якими вони женуться? Гері Джонс і так званий Сірий?

Загалом йому було байдуже, але існувала можливість того, що пересування Джонса… і Сірого — якщо Сірий існував не тільки в запаленій уяві Андергілла — могли вплинути на пересування Андергілла, Девліна і… Даддітса?

Перлмуттер труснув головою, заплющив очі і знову відкинувся на спинку сидіння. Короткий спалах енергії та цікавості минув.

— Нічого, — промовив він. — Заблоковано.

— Може, його взагалі немає?

— Щось є. Схоже на чорну діру, — сказав Перлмуттер і сонно додав: — Я чую багато голосів. Вони вже вислали підкріплення…

І тут, як за помахом чарівної палички, на трасі І-95 з’явився такий величезний конвой, якого Курц не бачив за останні двадцять років. На чолі колони пліч-о-пліч ішли два величезні, розміром зі слона, снігоочисники, їхні леза розкидали сніг у різні боки, звільняючи обидві смуги дороги аж до самого асфальту. За ними прямували дві вантажівки з піском, теж поряд. А за вантажівками розтяглася подвійна колона армійських автомобілів, тягачів і артилерії. Курц побачив накриті брезентом платформи і за силуетами зрозумів, що там можуть бути тільки ракети. На інших платформах везли радари й далекоміри. Бог знає, що ще там було. Між ними їхали з увімкненими фарами великі криті транспортери для перевезення особового складу. У них їхали не сотні, а тисячі вояків, готових незрозуміло до чого… Що на них чекало? Третя світова війна, рукопашна сутичка з двоголовими істотами, бійка з розумними жуками із «Зоряного десанту», чума, божевілля, смерть, Судний день? Якщо хтось із «Долини Імперіал» під командуванням Кейт Ґаллахер іще продовжує операцію, їм краще поквапитись і тікати в Канаду. Не допоможуть ані підняті руки, ані крики «Il n’у a pas d’infection ici », цю карту вже розіграно. І все це було так безглуздо… У глибині душі Курц усвідомлював, що Овен мав рацію принаймні в одному: тут усе скінчено. Можна замкнути двері стайні, хвала Господу, але коня вже вкрали.

— Вони збираються перекрити тут усе наглухо, — сказав Перлмуттер. — Джефферсон-тракт тільки-но став п’ятдесят першим штатом. І це поліцейський штат.

— Ти все ще налаштований на Овена?

— Поки що, — неуважно відповів Перлмуттер. — Але це ненадовго. Він теж одужує. Втрачає телепатію.

— Де він?

— Вони щойно проїхали з’їзд 25. Пішли вперед від нас миль на п’ятнадцять. Навряд чи набагато більше.

— Додати швидкості? — запитав Фредді.

Через бісів трактор вони вже змарнували нагоду перехопити Овена, і Курцу найменше хотілося знову зазнати поразки, злетівши з дороги.

— Відставити, — сказав Курц. — На даний момент нехай побігають.

Склавши на грудях руки, він дивився, як повз пропливає білий, як полотно, світ. Сніг припинився, і далі на південь дорожні умови, напевне, покращаться.

Останні двадцять чотири години минули більш ніж насичено. Він підірвав інопланетний корабель, його зрадила віддана людина, яку він вважав своїм спадкоємцем, пережив повстання й заколот цивільних і на довершення отримав відставку від штабного щура, для якого зроблений у нападі гніву постріл — якась дивина.

Повіки Курца зімкнулись, і за кілька секунд він закуняв.

Джонсі довго сидів із похмурим виглядом за столом, поглядаючи то на вимкнений телефон, то на ловця снів, що звисав зі стелі й іноді повільно погойдувався на якомусь ледь відчутному протязі, то на нові сталеві віконниці, якими цей вишкребок Сірий загородив вікно. І це нескінченне низьке бурчання, яке відгукувалось у вухах і в притиснутих до стільця сідницях… Звук був схожий на роботу якоїсь надзвичайно гучної газової печі, яка потребує ремонту; але це була не піч. Це був снігоочисник, який завзято прокладав шлях на південь, на південь, на південь… На місці водія — Сірий, імовірно, в кепці з буквами УГР, вкраденій в останньої жертви; він наполегливо веде машину вперед, крутить кермо руками Джонсі, слухає новини по радіо вухами Джонсі.

«Отже, Джонсі, скільки ще ти збираєшся сидіти тут і жаліти себе?»

Джонсі, який уже обм’як і майже задрімав, стрепенувся. Голос Генрі. І не завдяки телепатичному зв’язку — Сірий заблокував усі голоси, крім власного, — а скоріше в самому мозку. І все одно сказане його зачепило.

«Нічого я себе не жалію, мене просто заблокували! — Думка ця була жалюгідною, схожою на виправдання, вимовиш уголос — прозвучить, як скиглення. — Не можу зателефонувати, не можу визирнути, не можу вийти. Не знаю, де ти, Генрі. Але я в справжньому тюремному ізоляторі».

«Може, він у тебе і мозок поцупив?»

— Заткнись. — Джонсі втомлено потер скроню.

«Ще й пам’ять прихопив?»

Ні. Авжеж, ні. Навіть тут, коли двері відділили його від мільярдів позначених коробок, він усе ще пам’ятав, як у першому класі витер шмарклю об косичку Бонні Діл (а потім через шість років — у сьомому — запросив ту ж Бонні танцювати на святі врожаю), як уважно спостерігав за Ламаром Кларендоном, який навчав їх нової гри (відомої непосвяченим під назвою крибедж), як дивився на Ріка Маккарті, який вийшов з лісу і здався йому оленем. Усе це він пам’ятав. І, певно, недарма, ось тільки, прокляття, хтозна, навіщо пам’ять зберегла саме ці спогади. Можливо, тому що відповідь на це запитання занадто проста й очевидна.

«І ось так застрягнути після всіх детективів, які ти прочитав, — знущався породжений власним розумом Генрі. — Не кажучи вже про всі ті фантастичні фільми про вторгнення інопланетян, від «Дня, коли Земля зупинилася» до «Нападу помідорів-убивць», які ти дивився стільки разів. І навіть після всього цього ти не здатний розібратись у цьому типі? Не можеш натрапити на його слід і знайти, де він улаштував собі кубельце?»

Джонсі потер скроню дужче. Це не екстрасенсорика, це його розум, то чому він не може його заткнути? Він, бляха, у пастці , то яка різниця? Він — мотор без передачі, віз без коня, Мозок Донована[193] в резервуарі з каламутною живильною рідиною, яка бачить безглузді сни.

«Чого він хоче? Почни з цього».

Джонсі підняв очі до ловця снів, який танцював у слабких потоках теплого повітря. Відчув бурчання снігоочисника, досить сильне, щоб змусити тремтіти картини на стінах. Тіна Джин Шлоссінґер, ось як її звали, і тут, судячи з пліток, мала б висіти її фотографія, на якій вона задирає спідницю так високо, що видно піхву, і скільки підлітків мріють побачити щось подібне?

Джонсі підвівся — майже схопився — і заходив кімнатою, накульгуючи зовсім трохи. Буря закінчилась, і стегно вже не так сильно боліло.

«Уяви себе Еркюлем Пуаро, — сказав він собі. — Напруж маленькі сірі клітинки. Відкинь на певний час спогади, зосередься на Сірому. Увімкни логіку. Чого він хоче?»

Джонсі зупинився. Загалом бажання Сірого були очевидними. Він приїхав до водонапірної Вежі, точніше, до того місця, де вона колись стояла, тому що йому потрібна вода. Причому не просто вода, а питна. Але водонапірна вежа зникла, була знищена великим ураганом 85-го — ха-ха, ну що, з’їв, Сірий? — а теперішні запаси води Деррі розташовані далі на північ і схід. До них, можливо, не доступитися через сніг, та й узагалі вони не зосереджені в одному місці. Тому Сірий, порившись у доступному йому сховищі знань Джонсі, знову повернув на південь. У напрямку до…

Раптом усе стало зрозумілим як білий день. Уся сила раптом покинула ноги, і Джонсі повалився на килимове покриття підлоги, не помічаючи колючого болю в стегні.

Собака. Лед. Собака досі в нього?

— Ну звичайно, — прошепотів Джонсі. — Зрозуміло, в нього, сучого сина. Навіть тут сморід чути. Пердить точнісінько як Маккарті.

Цей світ виявився ворожим для байрусу, а мешканці цього світу опиралися з дивовижною енергією, яка походила з невичерпного джерела людських емоцій. Не поталанило. Але тепер останньому вцілілому сірому чоловічкові безперервно щастило , як тому гравцеві в крепс у Веґасі, який раз по раз викидає сімки: чотири, шість, вісім, ах ти ж блін, десять разів поспіль. Він знайшов Джонсі, свою Тифозну Мері, проник у нього і привласнив його тіло. Він знайшов Піта, який доправив його туди, куди було треба, після того як сигнальний вогонь (кім) згас. Потім Енді Джанас, хлопець із Міннесоти, який віз трупи двох оленів, убитих Ріплі. Олені Сірому були ні до чого… але крім них Джанас віз іще й тіло інопланетянина, яке вже розкладалося.