«Плодові тіла, — раптом подумалося Джонсі. — Плодові тіла, звідки це?»

Не має значення. Тому що наступною сімкою для Сірого став «Додж Рем» містера Я-СВОГО-БОРДЕР-КОЛІ. Що зробив Сірий? Згодував псу тіло інопланетянина? Ткнув його носом у мерця і змусив вдихнути спори цього плодового тіла? Ні, швидше змусив зжерти; налітай, малий, час снідати. Хоч яким був процес зародження тхорів, він починався в шлунку, а не в легенях. Джонсі відразу уявив Маккарті, який заблукав у лісі. Бобер спитав: «Що ти їв, чорт забирай? Послід бабака?» І що відповів Маккарті? «Ягоди… усяке різне… не знаю… просто я був такий голодний…»

Звісно. Голодний. Заблукав, злякався, зголоднів. Не помітив червоних ляпок байрусу на листках, червоних цяток на зеленому моху, який запихав до рота, давився, але їв, бо у своєму колишньому спокійному адвокатському житті містер О-Боже-О-Господи читав, що, заблукавши в лісі, можна живитися мохом, що від моху нічого поганого не буде. Чи кожен, хто ковтає байрус (літають у повітрі спори, майже не помітні для ока), перетворюється на інкубатор для злісного маленького чудовиська на зразок того, що пошматувало Маккарті, а потім убило Бобра? Імовірно, ні, так само як не кожна жінка, яка не вживає протизаплідні засоби, вагітніє. Але Маккарті попався… і Лед теж.

— Він знає про котедж, — промовив уголос Джонсі.

Звичайно. Котедж у Вері, за шістдесят миль на захід від Бостона. І йому, напевне, відома історія росіянки, її всі знають. Джонсі й сам її не раз переказував. Історія ця настільки похмура, що про неї просто не можна було мовчати. Її чули у Вері, Новому Салемі, Кулівіллі й Белчертауні, у Гардвіку, Пакардсвіллі й Пелемі. У всіх містечках в окрузі. І що ж ці міста оточує?

Зрозуміло що. Квеббін. Квеббінське водосховище. Джерело води для Бостона й передмість. Скільки людей щодня отримують воду з Квеббіну? Два мільйони? Три? Джонсі не знав точно, але їх набагато більше, ніж людей, які будь-коли пили воду з Деррійської водонапірної Вежі. Сірий викидав сімку за сімкою, ще один кидок — і він зірве банк.

Два-три мільйони людей. Сірий хотів познайомити їх із Ледом, бордер-колі, і з Ледовим новим другом.

І пересаджений у нове середовище байрус, звісно, розквітне.

Розділ 20

Кінець гонитви

На південь, на південь, на південь.

У той час коли Сірий минув поворот на Ґардінер, перший нижче від Оґасти, сніговий покрив значно потоншав, а на шосе, хоч і вкритому сніговою квашею, знов оголились обидві смуги. Настав час замінити снігоочисник на щось, що не так впадає у вічі, почасти тому, що в ньому більше не було потреби, але ще й тому, що руки Джонсі, незвичні до керування таким величезним транспортним засобом, розболілися від постійного напруження. Сірому було начхати на тіло Джонсі (принаймні так він говорив самому собі, хоча насправді важко було не відчувати якоїсь приязні до того, що здатне дарувати таку несподівану насолоду, як «бекон» і «вбивство»), але воно повинне було прослужити ще хоча б миль двісті. Сірий підозрював, що для чоловіка середнього віку Джонсі в не надто добрій формі. Передусім через нещасний випадок, який стався з ним, але відіграла свою роль і його робота. Він був «професором», отже, майже повністю ігнорував фізичні аспекти свого життя, що просто вражало Сірого. Ці істоти складалися на шістдесят відсотків з емоцій, на тридцять — з відчуттів і на десять — із розуму (останнє, на думку Сірого, у кращому разі). Повна зневага до власного тіла здавалася Сірому дурною й невиправданою. Утім, це не його проблема. І вже не Джонсі. Тепер Джонсі перетворився на те, чим, схоже, завжди хотів стати, — на чистий розум. Правда, судячи з його реакції, навіть досягнувши цього стану, він однаково лишався незадоволеним.

Лед, який лежав на підлозі серед розсипу недопалків, паперових стаканчиків від кави та зім’ятих обгорток, заскиглив від болю. Його тіло химерно роздулося, тулуб нагадував барило. Незабаром пес випустить гази, і живіт знову спаде. Сірий установив контакт із байрумом, який ріс усередині собаки, і збирався регулювати його дозрівання.

Пес стане його модифікацією того, про що його хазяїн думав як про «росіянку». Тільки-но пес потрапить у відведене для нього місце, роботу можна буде вважати виконаною.

Він потягся назад розумом, намацуючи інших. Генрі та його друг Овен зникли повністю, як радіостанція, що припинила трансляцію. І це тривожило. Ще далі (вони щойно проминули повороти на Ньюпорт, приблизно за шістдесят миль від нинішнього місця перебування Сірого) була група з трьох осіб із одним чітким контактом — «Перлі». Цей Перлі, як і собака, виношував байрума, тому Сірий виразно його чув. Раніше він отримував такі самі сигнали від іншої людини в цій групі, «Фредді», але зараз «Фредді» замовк. Байрус на ньому загинув. Так сказав «Перлі».

З’явився черговий зелений знак із написом: «ЗОНА ВІДПОЧИНКУ». Там, напевне, був «Бургер Кінг», який у файлах Джонсі визначався то як «ресторан», то як «закусочна фаст-фуд», а в «Бургер Кінгу», напевне, знайдеться бекон. Шлунок загурчав від цієї думки. Так, важко буде розлучитися з цим тілом. Воно має свої переваги, безперечно, має. Утім, зараз не до бекону, час змінити машину. І то якомога непомітніше.

На в’їзді до зони відпочинку розходилися дві дороги. Одна «ДЛЯ ЛЕГКОВИХ АВТОМОБІЛІВ», друга «ТІЛЬКИ ДЛЯ ВАНТАЖІВОК І АВТОБУСІВ». Сірий завів великий помаранчевий снігоочисник на стоянку для вантажівок (при цьому м’язи рук Джонсі вже тремтіли від утоми) і захоплено побачив іще чотири такі ж машини, припарковані поряд. Він втулився у вільне місце в кінці ряду й вирубив мотор.

Пошукав Джонсі. Той так само відсиджувався у своєму дивному притулку.

— Що задумав, партнере? — буркнув Сірий.

Немає відповіді… але він відчув, що Джонсі прислухається.

— Як справи?

Немає відповіді. Та й які в нього могли бути справи? Він замкнений, засліплений, позбавлений спілкування. І все ж не варто забувати про Джонсі… Його чимось схвилювала пропозиція Джонсі: забути про найважливіше — про необхідність розсіяти насіння — і просто насолоджуватися життям на Землі. Час від часу в його свідомості виникали думки, такі собі листи, підсунуті Джонсі під двері свого притулку. Згідно з файлами Джонсі, такі думки називалися «гасла». Гасла були простими й зрозумілими. Останнє було таке: «БЕКОН — ЦЕ ТІЛЬКИ ПОЧАТОК». І Сірий навіть не сумнівався в тому, що це правда. Навіть у лікарняній палаті («Яка палата? Яка лікарня? Хто така Марсі? Кому потрібен укол?») він зрозумів, наскільки чудове життя. Але обов’язкове було занадто важливим і непорушним: він засіє цей світ, а потім помре. А якщо дорогою він устигне поласувати беконом, тим краще.

— Хто такий Річі? Він був «Тигром»? Чому ви вбили його?

Немає відповіді. Але Джонсі слухав. Дуже уважно. Сірому жах як не подобалася його присутність. Це те саме, що (порівняння було вивуджене зі сховища пам’яті Джонсі) крихітна риб’яча кістка, застрягла в горлі. Не така велика, щоб вдавитись, але досить велика, щоб «дістати».

— Ти дратуєш мене до всирачки, Джонсі. — Він натяг рукавички, які колись належали власникові «доджа». Хазяїну Леда.

Цього разу відповідь надійшла: «Навзаєм, партнере. Тоді чому б тобі не вшитися туди, де тобі будуть раді? Збирай трупу, і вперед, на гастролі».

— Не можу, — відповів Сірий, простягаючи руку до колі. Лед обнюхав її, радіючи запаху колишнього хазяїна на рукавичці. Сірий послав йому думкою наказ сидіти спокійно, вибрався зі снігоочисника і почав обходити ресторан. На задвірках, напевне, має бути паркінг для працівників закладу.

«Генрі і той інший хлопець уже дихають тобі в потилицю, паскуднику, ось-ось наздоженуть. Тобі все одно не втекти, то розслабся. Не поспішай, посидь тут досхочу. Замов потрійну порцію бекону».

— Вони не відчувають мене, — сказав Сірий, видихаючи клуби пари (відчуття морозяного повітря в роті, горлі й легенях було вишуканим, бадьорило, навіть запахи бензину і дизельного палива здавалися чудовими). — Я не відчуваю їх, отже, вони не відчувають мене.