— Бобре, — каже він.

Бобер дивився на дівчат, але повернувся до Генрі.

— Що?

— Гадаєш, вона ще жива?

— Я… — усмішка сповзає з його обличчя, очі наповнюються тривогою. — Я не знаю, чувак. Піте?

Але Піт хитає головою.

— Там, біля школи, я думав, що жива… Чорт, та фотографія майже говорила зі мною, але зараз… — Він знизує плечима.

Генрі дивиться на Джонсі, той теж знизує плечима, а потім розводить руки, мовляв, дідько його знає, тому Генрі повертається до Даддітса.

Даддітс дивиться на все крізь те, що він називає уі уяи , мовою Даддітса це означає «круті окуляри» — облеглі сонцезахисні окуляри зі сріблястими дзеркальними скельцями. Генрі здається, що в цих окулярах Даддітс схожий на Рея Волстона з фільму «Мій любий марсіянин», але Даддсу він цього не каже. На голові Даддса — академічна шапочка Бобра, йому особливо подобається дути на китичку.

Даддітс позбавлений вибіркового сприйняття, для нього якийсь п’яничка, що риється в сміттєвому банку в пошуках порожніх бляшанок, дівчатка, які грають у софтбол, білки, які скачуть по гілках, — усі однаково цікаві. Саме це частково робить його таким особливим.

— Даддітсе, — каже Генрі. — Пам’ятаєш дівчинку, з якою ти ходив до школи? Її звали Джозі? Джозі Рінкенгауер.

Даддітс зображує ввічливий інтерес, тому що до нього звертається друг, але імені він не впізнає, та і як він може його впізнати? Даддітс не пам’ятає, що він їв на сніданок, як він може згадати дівчинку, з якою ходив до школи три-чотири роки тому? На Генрі накочується хвиля відчаю, дивним чином змішана з якоюсь іронією. І чим вони тільки думали?

— Джозі, — нагадує Піт без особливої надії на успіх. — Ми ще дражнили тебе, казали, що це твоя дівчина, пам’ятаєш? У неї карі очі… волосся біляве таке… і… і… — Він з огидою зітхає. — От бля.

— Ень іій, айо е аме, — говорить Даддітс, бо від цих слів вони зазвичай усміхаються: день інший, лайно те саме. Не спрацювало. Даддітс робить другу спробу: — Е аати, е гати .

— Ага, — каже Джонсі. — Не скакати, не грати, так. Хлопці, веземо, напевне, його додому, бо нічого…

— Ні, — перериває Бобер, і всі обертаються до нього. Його схвильовані очі палають. Він жує зубочистку з такою силою і так швидко, що вона смикається в його губах, як поршень. — Ловець снів, — каже він.

— Ловець снів? — перепитує Овен, і навіть йому самому здається, що мовив він це якимсь потойбічним голосом. Вогні фар «Хамві» ковзають по нескінченній сніговій пустелі, яка нагадує дорогу тільки рядами жовтих світловідбивачів. «Ловець снів», — думає він, і його голова знову наповнюється картинами з минулого життя Генрі, майже втопивши його в картинках, звуках і запахах того дня на порозі літа.

Ловець снів.

— Ловець снів, — каже Бобер, і вони розуміють один одного, як з ними буває іноді і, як їм здається (Генрі пізніше зрозуміє, що помилково), розуміють один одного всі друзі. Хоч вони ніколи не говорили прямо про той сон, який їм усім наснився в «Дірі в стіні» під час першої поїздки на полювання, вони знають: Бобер вважає, що причиною цього якимсь чином став Ламарів ловець снів. І ніхто не намагався його переконати: по-перше, щоб не позбавляти Бобра його дивної забобонної поваги до нешкідливого мотузяного павутиння, по-друге, через те що їм просто не хочеться згадувати той день. Але зараз вони розуміють: Бобер принаймні в чомусь має рацію. Ловець снів зв’язав їх, але не той, що в Ламара.

Даддітс — їхній ловець снів.

— Нумо, — неголосно промовляє Бобер. — Нумо, хлопці, не бійтеся. Беріться за нього.

І вони беруться, хоч їм і дійсно лячно, принаймні ледь-ледь. Боброві теж.

Джонсі бере праву руку Даддітса, яка в училищі настільки вправно навчилася давати раду механізмам. Даддітс дивується, потім усміхається і стискає пальцями пальці Джонсі. Піт бере ліву руку Даддітса. Бобер і Генрі підходять і обіймають Даддітса за талію.

І так вони вп’ятьох стоять під одним із величезних старих дубів Строфорд-парку з обличчями, які вкриває мереживо з червневого сонця й тіні. Вони схожі на спортивну команду перед початком важливого матчу. Софтболістки в яскравих помаранчевих футболках не звертають на них уваги, як і білки, як і ретельний п’яничка, що збирає порожні банки з-під газованки, аби було за що купити пляшку на обід.

Генрі відчуває, що в нього проникає світло, і розуміє, що це світло — його друзі і він сам, вони разом створюють його, це чудесне мереживо зі світла й зеленої тіні, і з усіх Даддітс сяє найяскравіше. Він — їхній м’ячик, без якого не зможеш ні скакати, ні грати. Він — їхній ловець снів, він їх з’єднує в одне. Серце Генрі наповнюється так, як не наповниться ніколи знову (і порожнеча в ньому ростиме і ставатиме все темнішою й темнішою з роками, якими він буде обростати), і він думає: «Це відбувається для того, щоб знайти зникле дурне дівчисько, яке, напевне, нікому не потрібне, крім батьків? Це відбувалося для того, щоб убити одного безмозкого задираку? Ось таке об’єднання могло якось змусити його злетіти з дороги? Ми могли це зробити, чорт, ми могли це зробити вві сні? Чи все це заради цього? Щось таке величне й таке разюче — заради такої дрібної мети? Невже лише заради цього?»

«Тому що коли це так — думає він в екстазі єднання, — то до чого все це? Який у цьому сенс ?»

Потім цю й усі інші думки змітає сила відчуттів. Перед ними виникає обличчя Джозі Рінкенгауер, хиткий образ, який спочатку складається з чотирьох сприйняттів і спогадів… потім і з п’ятого — це Даддітс зрозумів, через кого вся ця веремія.

Коли вливається Даддітс, образ стає у сто разів яскравішим, у сто разів виразнішим. Генрі чує, як хтось — Джонсі — судомно зітхає, він би й сам так зітхнув, якби в нього не перехопило подих. Тому що Даддітс, можливо, в чомусь відсталий, але тільки не в цьому . У цьому вони — жалюгідні заїкуваті ідіоти, а Даддітс — геній.

— Боже мій! — вигукує Бобер, у його голосі захвату рівно стільки ж, скільки переляку.

Тому що прямісінько перед ними стоїть Джозі. Різні сприйняття її віку перетворили її на дитину років дванадцяти, старшу, ніж вона була, коли вони вперше зустріли її перед академією йолопів, але точно молодшу, ніж вона має бути зараз. Вони вдягли її в сукню в смужку невизначеного кольору, який змінювався від блакитного до рожевого, потім робився червоним, знову рожевим, знову блакитним і так по колу. У її руках невелика пластикова сумка, з якої визирає Барбі-Кен, а коліна всі в саднах. Сережки з сонечками то з’являються, то зникають у мочках її вух, і Генрі думає: «Ах, так, я їх пам’ятаю», після чого вони остаточно закріплюються на загальній картині.

Вона відкриває рот і каже: «Привітик, Дадді». Потім дивиться навкруги і додає: «Привітик, хлопчики».

А потім узяла й зникла. Ось так. Було їх шестеро, а стало п’ятеро, п’ять уже не малих хлопців стоять під старим дубом, червневе сонце золотить їхні обличчя, на софтбольному полі галасують дівчата. Піт плаче. Джонсі теж. П’яничка кудись подівся — видно, назбирав собі на пляшку, — але з’явився інший чоловік, похмурого вигляду чоловік у зимовій куртці, незважаючи на літнє тепло. На його лівій щоці червона пляма, яка нагадує родимку, ось тільки Генрі знає, що це щось інше. Це байрус. У Строфорд-парку до них долучився Овен Андергілл, він спостерігає за ними, але нічого — ніхто, крім самого Генрі, не бачить цього гостя з іншого кінця ловця снів.

Даддітс усміхається, але й дивується: чому на щоках двох його друзів сльози?

— Оу ти аеш? — питає він Джонсі. «Чому ти плачеш?»

— Не має значення, — відповідає Джонсі. Коли його рука вислизає з руки Даддітса, останній зв’язок обривається.

Джонсі й Піт витирають обличчя. Бобер видає смішок крізь сльози.

— Здається, я проковтнув зубочистку, — каже він.

— Та ні, ось вона, дурко, — каже Генрі і вказує на траву, де валяється розжована зубочистка.