«Готовий?» — запитав Генрі.

«Мабуть. — Сторонній у голові Генрі, який був спокійним, як той удав, коли в них стріляли Курц і компанія, занервував. — Бери-но ти справу у свої руки, Генрі. Я в цій операції всього лише група підтримки».

«Поїхали».

Далі Генрі діяв інстинктивно. Він не навіяв людям у «Хамві» образи смерті й руйнувань, а просто видав себе за Курца. Для цього він скористався як енергією Овена Андергілла — набагато потужнішою, ніж його власна, — так і його вельми яскравими спогадами про командира-упиря. Сам процес приніс Генрі невимовне задоволення. І ще — полегшення. Одна річ — ворушити чужими очима, зовсім інша — отримати повну владу. А ще до тих солдатів не дістався байрус, і вони могли виявитися несприйнятливими до зовнішнього впливу. Дякувати Богові, що це не так.

«За пагорбом на схід від вас стоїть «Сно-Кет», салаги, — сказав Курц. — Мені потрібно, щоб ви доправили його назад на базу. Будьте ласкаві зробити це негайно. Без питань, без коментарів. Виконувати. Салон там здасться вам затісним порівняно з тим, де ви зараз перебуваєте, але, я гадаю, ви всі туди втулитесь, хвала Ісусу. Тепер ворушіть копитами, Господь любить вас».

Генрі побачив, як вони зі спокійними, порожніми обличчями виходять із машини, і сам зібрався був виходити, але побачив, що Овен сидить нерухомо, широко розплющивши очі, й ворушить губами, повторюючи: «Ворушіть копитами, Господь любить вас».

«Овене! Ходімо!»

Овен здригнувся, подивився на нього, потім іще раз, тоді кивнув і вискочив за запону, який звисала на бік «Сно-Кета».

Генрі спіткнувся, впав на коліна, підвівся і втомлено вдивився в заметену снігом темряву. Іти зовсім недалеко, але він сумнівався, що в таку заметіль йому вистачить сил подолати і двадцять футів[170], не кажучи вже про сто п’ятдесят ярдів[171]. «Та рухався вперед Яйцеголов, — подумав він, а потім: — Я це зробив. Ну звісно, ось вам відповідь. Я віддав себе всього, і тепер я в пеклі. Яйцеголов у п…»

Рука Овена обійняла його… але це щось більше, ніж просто рука. Він передавав Генрі свою силу.

«Дяк…»

«Подякуєш потім. І виспишся теж потім. А поки що дивись-стережись».

Та зараз особливо стерегтися було нічого. Поблизу були лише Берні, Дейна, Томмі й Смітті — ланцюжок мовчазних сомнамбул у комбінезонах і куртках, які брели крізь сніг. Вони крокували по Свонні-Понд-роуд на схід, тоді як Овен і Генрі пробиралися на захід, до покинутого «Хамві». Сир і крекери теж були покинуті, зрозумів Генрі, і в його животі забуркотіло.

Потім прямо перед ними з темряви проступив «Хамві». Вони поїдуть на ньому звідси, спочатку не вмикаючи фар і на невеликій швидкості, потихеньку, обминувши жовті вогні на початку в’їзду, і, якщо пощастить, хлопці, які охороняють спрямований на північ в’їзд, і не знатимуть, що вони проскочили повз них.

«Якщо вони нас помітять, ми зможемо змусити їх забути про це? — запитав Овен. — Влаштувати їм… Ну, не знаю… Влаштувати їм амнезію».

Генрі подумав, що, напевне, це буде йому під силу.

«Овене?»

«Що?»

«Якщо це пошириться, світ зміниться. Зміниться все. Абсолютно все».

Овен на мить замислився. Генрі говорив не про знання, розмінну монету босів Курца в цьому харчовому ланцюгу, а про здібність, яка, мабуть, не обмежувалася лише читанням думок.

«Я знаю», — нарешті відповів він.

Сівши в «Хамві», вони поїхали на південь, у саму гущину бурі. Генрі Девлін гриз крекери та сир, коли несамовита втома загасила світло в його голові.

Він заснув із крихтами на губах.

І йому снилася Джозі Рінкенгауер.

Через якихось півгодини після початку пожежі від старого корівника Реджі Ґосселіна залишилося тільки око заслаблого дракона в нічній пітьмі, яке тьмяніло й згасало в чорній очниці розталого снігу. З лісу на схід від Свонні-Понд-роуд долинули постріли карабінів, бах-бах-бах , спочатку часті й гучні, потім рідші й тихіші — група «Долина Імперіал» (тепер під командуванням Кейт Ґаллахер) одного за одним наздоганяла втікачів, ніби йшло полювання на індиків, ось тільки мало хто з птахів утече. Хоча навіть ті нечисленні, які врятуються, зможуть повідати суспільству про те, що з ними сталось, і тоді самі мисливці перетворяться на дичину, але про це можна подумати й завтра.

Поки все це відбувалось — і поки зрадник Овен Андергілл віддалявся від них, — Курц і Фредді Джонсон стояли на командному посту (тільки тепер, думав Фредді, це знову був звичайний «Віннебаґо», відчуття сили й значущості зникло) і кидали гральні карти до кашкета.

Курц, який остаточно позбувся телепатії, але, як завжди, тонко відчував своїх підлеглих — те, що його команда скоротилася до однієї людини, не мало ніякого значення, — подивився на Фредді і сказав:

— Поспішай повільно, салаго… Добра та пилка, яка гостра.

— Так, босе, — не надто натхненно погодився Фредді.

Курц підкинув винову двійку; карта пролетіла в повітрі та опустилася в кашкет. Курц зрадів, як дитина, і хотів повторити трюк, але тут у двері «Віннебаґо» постукали. Фредді розвернувся в тому напрямку, але Курц припечатав його до місця грізним поглядом. Фредді повернувся назад і став дивитись, як Курц клацає чергову карту. Ця почала політ добре, але в повітрі трохи змістилась і приземлилась на козирок кашкета. Курц стиха буркнув щось невдоволене й кивнув на двері. Фредді, подумки подякувавши Богові, пішов відчиняти.

На верхній сходинці стояла Джоселін Макевой, одна з двох жінок у «Долині Імперіал». Говорила вона з м’яким акцентом вихідця з теннесійського села, обличчя під короткою зачіскою мало холодний і нерухомий вигляд, мов камінь. Вона тримала за ремінь нестатутний ізраїльський автомат. Фредді здивувався, звідки в неї така зброя, але потім вирішив, що це не важливо. За останню годину багато речей перестали мати значення.

— Джосс, — сказав Фредді. — Що привело сюди погану дівчинку?

— Привела двох заражених Ріплі, як було наказано.

З лісу долинули нові постріли, й очі жінки ледь помітно рушили в тому напрямку. Їй хотілося повернутися на другий бік дороги, хотілося набити повний ягдташ, поки дичина не розбіглася. Фредді знав, що вона відчуває.

— Заводь їх, красуне, — сказав Курц. Він досі стояв над кашкетом, який лежав на підлозі (де ще можна було розрізнити сліди крові Мелроуза, третього помічника кухаря), і тримав у руці колоду карт, але очі його світилися цікавістю. — Подивимось, кого ти вполювала.

Джоселін смикнула автоматом. Унизу сходів чоловічий голос вимовив:

- Іди, блядь, нагору. І не змушуй мене повторювати.

Першим повз Джоселін ступив високий і дуже чорний чоловік з глибокими подряпинами на щоці й на шиї. В обох подряпинах кишів Ріплі, складки на лобі теж були забиті рослинністю. Фредді знав це обличчя, але не знав імені. Старий, звичайно, знав усе. Фредді припускав, що Курц пам’ятав імена всіх людей, якими будь-коли командував, і живих, і вже мертвих.

— Кембрі! — вигукнув Курц, і очі його засяяли ще яскравіше. Він кинув карти до кашкета, підійшов до Кембрі, ніби хотів потиснути йому руку, але в останню секунду передумав і замість цього віддав честь. Джин Кембрі не відповів на привітання. Він здавався пригніченим і розгубленим. — Ласкаво просимо до Американської Ліги Справедливості[172].

— Його впіймали, коли він бігав по лісі з в’язнями, яких повинен був вартувати, — повідомила Джоселін Макевой. На обличчі її не здригнувся жоден мускул, але голос видавав зневагу.

— Ну то й що? — запитав Кембрі й подивився на Курца. — Ти все одно збирався мене вбити. Вбити всіх нас. І можеш не обманювати, я читаю це у твоїх думках.

Курц і бровою не повів. Він потер руки й приязно усміхнувся до Кембрі.