- Ґаллахер, босе.

— Кейт?

— Так.

— Вона людожерка, Фредді? Людина, яку ми поставимо головною, повинна бути людожером.

— Вона їх сирими кришить у салат і їсть, босе.

— Добре, — кивнув Курц. — Тому що буде бруд. Мені потрібні двоє заражених Ріплі. Непогано б із групи «Синього гостя». Решту… як тварин, Фредді. «Долина Імперіал» стає операцією з пошуку та знищення. Ґаллахер та інші повинні вистежити й пристрелити всіх, кого зможуть. Військових і цивільних. З цієї хвилини до дванадцятої нуль нуль завтрашнього дня — час годівлі. Після цього кожен за себе. Крім нас із тобою, Фредді.

Світло пожежі забарвило обличчя Курца в колір байрусу, перетворивши його очі на очі тхора.

— Ми знайдемо Овена Андергілла і навчимо його любити Господа, — завершив він.

Курц вибіг сходами легко і впевнено, як гірський козел по щільному слизькому снігу. Фредді Джонсон пішов за ним.

«Сно-Кет» вилетів на Свонні-Понд-роуд із такою швидкістю, що в Генрі тьохнуло під грудьми. Всюдихід розвернувся і попрямував на південь. Овен крутив кермо, катував важіль, розганяючи «Кета» все швидше й швидше. Від видовища галактик снігу перед лобовим склом у Генрі з’явилося відчуття, що вони мчать із надзвуковою швидкістю, хоч він і розумів, що насправді їхня швидкість — миль тридцять п’ять на годину[166] або близько того. Це врятує їх від Курца, але в нього була підозра, що Джонсі пересувався набагато швидше.

«Попереду шосе, чи не так?» — запитав Овен.

«Так, милі за чотири[167]».

«Коли дістанемося, треба буде змінити транспорт».

«Ніхто не постраждає, якщо це залежатиме від нас. І нікого не буде вбито».

«Генрі… Не знаю, як сказати, але це не шкільний баскетбольний матч».

— Ніхто не постраждає, нікого не буде вбито. Принаймні коли ми будемо змінювати транспорт. Обіцяй, або я зараз відчиняю двері й вистрибую.

Овен кинув на нього оком.

— Вистрибуєш, так? І плювати на те, що твій друзяка надумав зробити з цим світом.

— Мій друг ні в чому не винний. Його викрали.

— Гаразд. Ніхто не постраждає, коли ми будемо замінювати транспорт. Якщо це від нас залежатиме. І нікого не буде вбито. Крім нас, хіба що. Отже, куди ми їдемо?

«Деррі».

«Він там? Оцей останній інопланетянин, що лишився живим?»

«Гадаю, так. У будь-якому разі, у Деррі в мене є друг, який нам допоможе. Він бачить лінію».

«Яку лінію?»

— Нехай, — мовив Генрі й подумав: «Це складно».

— Що значить — складно? І ще: що таке «не скакати, не грати»?

«Розкажу дорогою. Якщо зможу».

«Сно-Кет» котився до автостради — закрита капсула, що прямує за світлом своїх фар.

— Скажи ще раз, що ми збираємося зробити, — попрохав Овен.

— Врятувати світ.

— Тепер скажи, ким ми після цього станемо? Мені потрібно це почути.

— Ми станемо героями, — сказав Генрі. Потім відкинув голову на сидіння і заплющив очі. Сон прийшов за кілька секунд.

Джонсі гадки не мав, котра була година, коли в сніговій імлі блимнув зелений вказівник «Дайзартс» — годинник на приладовій панелі «Рема» вийшов з ладу, весь час показував 12:00 А. М., — але було ще темно, і сніг валив так само рясно. Поза межами Деррі снігоочисники програвали битву з хуртовиною. Украдений «Рем» був «непоганою їздилкою», як сказав би Джонсів татусь, але й він програвав битву, все частіше ковзаючи й розвертаючись на глибокому снігу, насилу пробиваючись крізь замети. Джонсі не знав, куди збирався потрапити Сірий, і не вірив, що той туди добереться. Не в таку хуртовину, не в цьому автомобілі.

Радіо ще працювало, але не надто добре, з нього долинали лише якісь невиразні, розмиті звуки і тріск. Оголошення часу він не почув, зате зміг розібрати прогноз погоди. На південь від Портленда сніг змінився дощем, але від Оґасти до Брансвіка, повідомляло радіо, опади мали вигляд небезпечного поєднання мокрого снігу з крижаним дощем і ожеледицею. Багато населених пунктів опинилися без електрики, і там не могла проїхати жодна машина, яка не мала гусениць.

Джонсі такі новини тільки потішили.

Коли Сірий викрутив кермо, щоб повернути до звабливої зеленої вивіски, важкий пікап, розкидаючи хмари снігу, заковзав убік. Джонсі знав, що якби він сидів за кермом, то машина, найімовірніше, вилетіла б у кювет, але за кермом сидів не він. А Сірий, хоч і став сприйнятливим до емоцій Джонсі, схоже, був набагато менш схильним піддаватися паніці в стресових ситуаціях. Замість того щоб сліпо намагатися повернути машину в бік, протилежний ковзанню, він повернув кермо в той самий бік і дочекався, коли пікап зупиниться, після чого знову вирівняв машину. Собака, який спав під пасажирським сидінням, навіть не прокинувся, а в Джонсі й пульс не почастішав. Якби він сам вів машину, серце в нього вже вистрибувало б із грудей. Утім, у таку бурю йому б і не спало на думку кудись їхати на машині.

Сірий слухняно зупинився на червоний сигнал світлофора в кінці з’їзду, хоча шосе 9 в обох напрямках здавалося схожим на засніжену пустелю. Навпроти з’їзду сяяла натрієвими ліхтарями величезна автостоянка, але в їхньому світлі гнані вітром снігові вихори здавалися схожими на замерзлу пару від дихання якогось гігантського невидимого звіра. У звичайну ніч, знав Джонсі, ця стоянка кишіла б гуркітливими дизельними фурами, «Кенвортами», «Меками» та іншими велетнями з миготливими зеленими та бурштиновими фарами. Сьогодні ж майже вся ця територія була порожньою, крім ділянки, позначеної «ТРИВАЛА СТОЯНКА. ЗВЕРТАТИСЯ ДО МЕНЕДЖЕРА. ПРИ СОБІ МАТИ ТАЛОН». Там стояло півтори десятка великовантажних автомобілів, наполовину заметених снігом. Водії всіх цих вантажівок зараз, мабуть, сиділи в мотелі, їли, грали в пінбол, дивилися порно або намагалися заснути в убогій загальній спальні з тильного боку будівлі, де за десять доларів ти отримував ліжко, чисте простирадло і мальовничий вигляд на шлакоблокову стіну. Дві думки, напевне, крутилися в голові кожного з них: «Коли вже можна буде їхати?» і «Скільки це все буде коштувати?»

Сірий натиснув на газ, і, хоч зробив він це обережно, як підказував файл Джонсі, відповідальний за водіння взимку, усі чотири колеса забуксували, пікап затремтів і зарився в сніг іще глибше.

«Ну ж бо! — підбадьорював Джонсі зі своєї позиції біля вікна. — Ну, закопуйся. Закопуйся по самі двірники! Щоб ти знав: коли застрягає повнопривідник, це надовго».

Потім колеса — спочатку передні, потім задні — знайшли тверду поверхню. «Рем» перетнув шосе 9 і попрямував до вивіски «В’ЇЗД». За нею з’явилася ще одна: «ЛАСКАВО ПРОСИМО НА НАЙКРАЩУ АВТОСТОЯНКУ В НОВІЙ АНГЛІЇ». Потім фари пікапа вихопили третю, заліплену снігом, але ще прочитувану: «ТА ЩО ТАМ КАЗАТИ, ЛАСКАВО ПРОСИМО НА НАЙКРАЩУ АВТОСТОЯНКУ У СВІТІ».

«Це найкраща автостоянка у світі?» — спитав Сірий.

«Аякже», — відповів Джонсі, потім не витримав і розсміявся.

«Навіщо ти це робиш? Чому видаєш ці звуки?»

Джонсі зрозумів дивовижну річ, водночас зворушливу і жахливу: Сірий усміхався його губами. Трохи, ледь-ледь, але це була усмішка. «Він не знає, що таке сміх», — подумав Джонсі. Ясна річ, він же не знав, і що таке злість, але виявився напрочуд сумлінним учнем. Тепер він міг змагатися в люті з чемпіонами в цій справі серед землян.