Тепер усе стало дуже просто: заражені проти здорових.

Письмовий стіл відлетів убік і стуконув об стіну. Двері впали на спину Кембрі, і, перш ніж він устиг підвестися, по дверях побігли люди, розчавлюючи його. Він відчув себе, як ковбой, що впав із коня під копита корів. «Тут я й помру», — подумав він, але потім на одну мить убивчий тиск припинився. Він піднявся на карачки, напружуючи заряджені адреналіном м’язи, і двері зісковзнули з нього на лівий бік, завдавши на прощання потужного удару в стегно. Хтось мимохідь штовхнув його носаком черевика в ребра, інший черевик прочесав по правому вуху, а потім Кембрі нарешті підвівся. У кімнаті стояв густий дим, стіни тремтіли від несамовитого галасу. Четверо чи п’ятеро дужих мисливців повалилися на грубку, та відірвалася від труб і з тріском перекинулася набік, розсипаючи палаючі кленові поліна й іскри на підлогу. Гроші та гральні карти миттю зайнялися. Поширився гіркий запах розплавлених пластикових покерних жетонів. «Жетони Рея, — чомусь пригадав Кембрі. — Вони були з ним у Затоці. І в Боснії».

Посеред загального сум’яття його ніхто не помічав. В’язням, які вирвалися на волю, двері не були потрібні, аби потрапити з кабінету до торговельної зали, усю стіну — звичайну тонку перегородку — було зметено вмить. Її уламки теж спалахнули вогнем із перекинутої грубки.

— Уперед, уперед, — півголосом мовив Джин Кембрі і побачив Рея Парсонса та Гові Еверетта, які мчали разом із рештою до виходу з крамниці. Гові, пробігаючи центральним проходом, на ходу схопив буханець хліба. Якогось худого літнього чоловіка в шапочці з китичкою та куртці штовхнули до печі, а потім збили з ніг. Кембрі почув несамовиті крики й вереск, коли обличчя старого прикипіло до металу й зашкварчало.

Почув і відчув .

— Уперед! — загорлав Кембрі, долучаючись до загального хору. — Уперед!

Одним стрибком перескочивши через полум’я, він побіг, гублячи свій маленький розум у великому колективному.

Операція «Синій гість» завершилася.

Подолавши три чверті шляху, Генрі зупинився, ловлячи ротом повітря і хапаючись за серце, що виривалося з грудей. За спиною в нього відбувався маленький армагеддон, який він сам розпочав, попереду — нічого, крім темряви. Цей мудило Андергілл кинув його, цей…

«Спокійніше, красунчику, спокійніше».

Двічі блимнули вогні. Генрі просто дивився не в той бік. Овен припаркувався трохи лівіше від південно-західного рогу вигулу. Тепер Генрі чітко розрізнив присадкуватий силует снігохода. За спиною в нього кричали, верещали, стріляли. Стріляли не так багато, як він розраховував, але не було часу роздумувати чому.

«Швидше! — вигукнув Овен. — Треба вибиратися звідси!»

«Швидше не можу… Ще трохи».

Генрі знову пішов уперед. Хоч там чим були заряджені диво-пігулки Овена, їхній вплив слабшав, і Генрі вже насилу пересував ноги. Стегно свербіло так, що хоч вий, у роті коїлося те саме. Генрі буквально відчував, як починає обростати язик. Чимось це нагадувало лоскіт у горлі від газованої води, з тією лише різницею, що відчуття це не минало.

Овен розрізав огорожу — і колючий дріт, і звичайний — і тепер стояв перед своїм «Сно-Кетом» (всюдихід був пофарбований у маскувальний білий колір, тому не дивно, що Генрі не помітив його крізь сніг), уперши автомат у стегно і намагаючись дивитись у всіх напрямках одночасно. Численні джерела світла наділили його півдесятком тіней; вони розходилися від його черевиків божевільними годинниковими стрілками.

Овен обхопив Генрі за плечі.

«Ти в порядку?»

Генрі кивнув. Як тільки Овен потяг його до «Сно-Кета», пролунав гучний різкий вибух, ніби хто пальнув із найбільшого у світі карабіна. Генрі присів, заплутався у власних ногах і, напевне, впав би, якби Овен його не притримав.

«Що…»

«Скраплений газ. Можливо, і бензин. Дивись».

Овен узяв його за плече і розвернув. Генрі побачив величезний вогняний стовп, що краяв снігову ніч. У небо злетіли дошки, покрівельна дранка, палаючі коробки «Чиріоз», рулони туалетного паперу. Деякі з солдатів завмерли на місці, зачаровано спостерігаючи за бурхливим вируванням вогню. Інші кинулися бігти до лісу. Наздоганяти втікачів, припустив Генрі, він ясно відчував у голові паніку — «Бігти! Бігти! Уперед! Уперед!», — але не знав, чия вона. Пізніше, коли з’явився час подумати, він зрозумів, що багато з військових теж почали тікати. Зараз же він не розумів нічого. Усе відбувалося занадто швидко.

Овен розвернув його назад і посадив на пасажирське сидіння «Сно-Кета», проштовхнувши крізь брезентову запону, від якої добряче тхнуло мастилом. У кабіні «Кета» зберігалося благословенне тепло. Рація, пригвинчена до примітивної приладової панелі, то тріщала, то захлиналася криками. Єдиним, що зміг чітко розібрати Генрі, була паніка в голосах. Це наповнило його божевільною, дикою радістю, навіть гострішою, ніж та, яку він відчув того ранку, коли їхня четвірка вселила Річі Ґренадо і його грізним посіпакам страх перед Господом Богом. То ось хто проводив цю операцію: купка дорослих Річі Ґренадо, тільки з автоматами, а не висохлими шматками собачого лайна.

Між сидіннями щось стояло, якась коробка з двома миготливими бурштиновими вогниками. Коли Генрі з цікавістю нахилився до неї, Овен відсмикнув край навісу над водійським сидінням і заскочив у «Кет». Він важко дихав і всміхався, поглядаючи на палаючу крамницю.

— Обережніше з цією штукою, брате, — кинув він. — Не зачепи кнопки.

Генрі підняв коробочку розміром з улюблену Даддітсову валізку для сніданків. Кнопки, про які згадав Овен, були розташовані під миготливими вогниками.

— Для чого це?

Овен повернув ключ запалювання — двигун «Сно-Кета» загурчав і ожив — і пересунув довгий важіль, продовжуючи всміхатись. У яскравому світлі, що пробивалось у кабіну «Сно-Кета» крізь лобове скло, Генрі помітив червонувато-помаранчеві ниточки байрусу, який ріс під кожним оком, схожий на туш для вій. Червоне проглядало і в бровах.

— Тут забагато світла, — сказав він. — Приглушимо трохи.

Дуже плавно, як моторний човен, Андергілл розвернув «Кет». Генрі повалився на спинку сидіння, поставивши коробку з миготливими вогниками собі на коліна і подумавши: якщо йому наступні років п’ять доведеться просидіти в цьому кріслі, не підводячись, він буде тільки радий.

Овен глянув на нього, скеровуючи «Сно-Кет» по діагоналі до обрамленого сніговими заметами рову, колишньої Свонні-Понд-роуд.

— Ти впорався, — сказав він. — Я, чесно кажучи, в тобі сумнівався, але ти розворушив усю цю хрінь.

— Я ж казав, що вмію розворушити.

«До того ж, — подумки додав він, — вони майже всі так чи інакше помруть».

«Не має значення. Ти дав їм шанс. І тепер…»

Заляскали постріли, але тільки після того, як куля зрикошетила від металу прямо в них над головою, Генрі зрозумів, що стріляли по них. Знову дзенькнуло — це ще одна куля відскочила від гусениці «Сно-Кета», і Генрі пригнувся, наче це могло чимось допомогти.

Усе з тією ж усмішкою на обличчі Овен вказав рукою в рукавичці праворуч. Генрі подивився туди, і тієї ж секунди ще дві кулі влучили в корпус «Кета». Генрі обидва рази зіщулився, але Овен ніби цього навіть не помітив.

Генрі побачив кілька трейлерів, на деяких із них було написано назви торговельних марок, таких як «Сіско» або «Скотт Пейпер». Перед трейлерами була колонія будиночків на колесах, і перед найбільшим — «Віннебаґо», який видався Генрі цілим маєтком, — стояли людей шестеро-семеро. Усі вони стріляли по «Сно-Кету». Незважаючи на доволі велику відстань, сильний вітер і густий сніг, багато куль влучало. Надто багато. Мало того, до них поспішало підкріплення. Серед цих були такі, хто не встиг як слід одягтись (один навіть виблискував голим торсом, вартим якогось супергероя з коміксів). У центрі групи стояв високий сивочолий чоловік, поруч із ним — хлопець менший на зріст, але міцніший. Поки Генрі дивився на них, високий чоловік підняв карабін і, ніби навіть не цілячись, вистрілив. Пролунав звук дзинь , і прямо перед носом Генрі продзижчав маленький злий металевий ґедзь.