— Корівник! — закричав хтось. — У корівнику пролом! Це втеча!

В’язні, багато з них були босоніж, побігли снігом уздовж огорожі, не здогадуючись, що її закоротили власними тілами більш ніж вісімдесят мисливців на оленів, камікадзе, які кричали на всю горлянку «УПЕРЕД» , навіть сіпаючись на колючому дроті, підсмажуючись і помираючи.

Ніхто не помітив самотнього чоловіка — високого, худого, в старомодних черепахових окулярах, — який вийшов з-за задньої стіни корівника і став пробиратися по діагоналі крізь замети на вигулі. Хоча Генрі не бачив і не відчував, щоб хтось звертав на нього увагу, він перейшов на біг. Йому здавалося, що в сліпучому сяйві прожекторів його видно як на долоні, а какофонія сирен і сигналізації викликала в нього паніку і майже довела до божевілля… як той плач Даддітса за складом братів Трекерів.

Він усією душею сподівався, що Андергілл чекає на нього. Бачити його він не міг — сніг валив надто густо, щоб розгледіти дальній кінець загороди, — але він скоро туди добереться і все стане зрозуміло.

Курцові залишалося взути другий черевик, коли ввімкнулася сирена і спалахнуло додаткове освітлення, заливаючи цей Богом забутий клаптик землі ще більшим сяйвом. На обличчі його не відбилося здивування або неспокою, лише суміш полегшення й досади. Полегшення, бо невідомість, що точила його нерви, нарешті закінчиться. Досада, бо ця довбана свистопляска не розпочалася хоча б години на дві пізніше. Ще дві години, і він міг би підбивати підсумки всієї операції.

Правою рукою він різко відчинив двері «Віннебаґо», у лівій досі був затиснутий черевик. Із корівника неслося скажене ревіння, щось подібне до бойового кличу, на який його серце мимоволі відгукнулось. Ураганний вітер трохи приглушував його, але не сильно, оскільки кричали, здавалося, геть усі. Серед людей ситих, позбавлених віри в те, що подібне може трапитися з ними, з’явився Спартак — хто б міг подумати?

«Це все бісова телепатія, — вирішив він. Чуття, яке його ніколи не підводило, говорило про те, що справа серйозна, на його очах уся операція по-справжньому летить під три чорти, і все ж він посміхався. — Напевне, телепатія. Вони зачули, що на них чекає… і хтось вирішив, що не можна сидіти склавши руки».

Поки він спостерігав за подіями, строката юрба, переважно люди в куртках і помаранчевих шапках, вивалилася крізь виламані двері корівника. Один чоловік упав на розщеплену дошку і повис на ній, пронизаний наскрізь, як вампір. Хтось упав на сніг і опинився під ногами натовпу. Курц відчув себе, як уболівальник із місцем біля самого боксерського рингу під час призового бою. Йому було видно все.

Дві групи втікачів, по п’ятдесят-шістдесят людей у кожній, злагоджено, як військові на навчаннях, відокремилися від загального натовпу і кинулися на огорожу по обидва боки від крамнички. Вони або не знали, що по дротах огорожі пропущений убивчої сили струм, або їм було байдуже. Решта, основна частина натовпу, вдарили прямо в задню частину крамниці, найменш захищене місце всього периметра. Утім, це не мало значення, бо Курц зрозумів, що огорожі все одно не встояти.

Курц заздалегідь прораховував будь-які можливі варіанти непередбаченого розвитку подій, але таке йому й не снилося: дві-три сотні товстопузих листопадових воїнів, не шкодуючи життя свого, мало не з криками «банзай», ідуть в атаку. Він не чекав, що вони здатні на щось більше, ніж просто сидіти та обурюватися через незаконність дій військових аж доти, доки з них почнуть робити барбекю.

— Непогано, хлопці, — подумав уголос Курц, відчуваючи, як починає горіти щось іще, можливо, його кар’єра, хай їй грець. Але кінець усе одно коли-небудь мав настати, і він вибрав до біса складну операцію, щоб поставити крапку, так? Наскільки розумів Курц, маленькі сірі чоловічки з космосу мали другорядне значення. Якби він відповідав за новини в якійсь газеті, у ній був би заголовок великими літерами: «ОЦЕ ТАК СЮРПРИЗ! АМЕРИКАНЦІ НОВОЇ ЕРИ ДЕМОНСТРУЮТЬ ХАРАКТЕР!» . Вражає. Навіть майже шкода їх убивати.

У сніговій ночі то завивала, то змовкала сирена загальної тривоги. Перша хвиля людей ударила в тил крамниці. Курц відчув, як здригнулася будівля.

— Бісова телепатія, — криво посміхнувся Курц. Його люди нарешті заворушилися. Перша хвиля з’явилася з вартових будок, потім із автопарку, зі складу і з коробок напівтрейлерів, які слугували тимчасовими бараками. Але потім посмішка на обличчі Курца почала згасати, поступившись місцем здивованому виразу. — Стріляйте, — мовив він уголос. — Чому не стріляєте?

Подекуди постріли лунали, але цього було зовсім мало. Курцові здалося, що він відчув паніку. Його люди не відкрили вогонь на ураження, бо злякалися. Чи тому, що знали: вони наступні.

— Бісова телепатія, — повторив він, і несподівано автоматні постріли загуркотіли в самій крамниці. Вікна кабінету, в якому проходила їхня з Овеном Андергіллом нарада, освітилися короткими яскравими спалахами. Дві шибки вилетіли з рам, з другого вікна спробувала вилізти людина, і, перш ніж її схопили за ноги й ривком затягли назад, Курц устиг побачити, що то був Джордж Юделл.

Отже, принаймні хлопці в кабінеті вирішили битися. Звичайно, вони битимуться, якщо йдеться про їхні життя. Салаги, які кинулися тікати, досі бігли. Курцові спало на думку кинути черевик і схопити свій дев’ятиміліметровий пістолет. Пристрелити двійко боягузливих утікачів. Скористатися правом на відстріл. Зрештою, все навколо розвалюється, так що ж заважає розважити душу?

Андергілл — ось що заважає. Овен Андергілл мав якийсь стосунок до цього заворушення. Курц знав це так само, як знав своє ім’я. Усе це тхнуло зрадою, а Овен Андергілл був майстром у цьому.

З кабінету Ґосселіна долинули нові постріли… крики болю… потім тріумфальне виття натовпу. Обізнані з комп’ютерами, любителі «Евіан»[162] і салатів, варвари досягли своєї мети. Курц зачинив двері «Віннебаґо», щоб не бачити цього, і поквапився назад до спальні, щоб викликати Фредді Джонсона. Черевик досі був затиснутий у його руці.

Кембрі стояв на колінах перед письмовим столом старого Ґосселіна, коли ввірвалася перша хвиля в’язнів. Він гарячково висував шухлядки, сподіваючись знайти пістолет. Те, що пістолета він не знайшов, імовірно, врятувало йому життя.

— УПЕРЕД! УПЕРЕД! УПЕРЕД! — скандували в’язні.

Пролунав жахливої сили удар, ніби в тильну стіну крамниці на всій швидкості врізалася вантажівка. Ззовні Кембрі почув соковиті тріскучі звуки — перші втікачі налетіли на огорожу. Світло в кабінеті заблимало.

— Тримайтеся разом, хлопці! — закричав Денні О’Браян. — Заради Бога, три…

Двері чорного ходу зірвало з петель із такою силою, що вони буквально влетіли в кімнату під напором переднього ряду людей, які з криком увірвалися й скупчилися з іншого боку. Кембрі пригнувся, прикривши руками потилицю, коли двері впали на письмовий стіл під кутом, прикривши його зверху.

У невеликому замкненому просторі звук автоматних черг пролунав оглушливо, перекривши навіть крики поранених, але Кембрі зрозумів, що стріляли не всі. Трезевскі, Юделл і О’Браян відкрили вогонь, а Коулмен, Еверетт і Рей Парсонс просто стояли зі здивованими виразами на обличчях, притискаючи зброю до грудей.

Зі свого випадкового притулку Джин Кембрі побачив, як в’язні кинулися через кімнату, як найперших кулями відкинуло назад, мов ганчір’яних ляльок, як їхня кров полетіла на стіни, на рекламу квасоляних сніданків та на інформаційний плакат про охорону праці. Він побачив, як Джордж Юделл, жбурнувши свій автоматичний карабін у двох міцних молодих чоловіків у помаранчевому, крутнувся й кинувся до вікна. Джордж устиг висунутися до пояса, коли його схопили й затягли назад. Якийсь чоловік зі схожою на родимку плямою Ріплі на щоці вп’явся зубами в литку Джорджа, ніби це була ніжка індички, а ще одна людина з іншого кінця змусила замовкнути крикуна Джорджа, скрутивши йому шию різким рухом уліво. Кімната наповнилася блакитним пороховим димом, але Джин Кембрі побачив, як Коулмен кинув на підлогу автомат і підхопив мантру: «Уперед! Уперед! Уперед!» Побачив, як Рей Парсонс, у звичайному житті дуже сумирна людина, навів автомат на Денні О’Браяна і вибив йому мозок.