— Але вони вижили, — висловив я здогадку.

— В певному сенсі — так. Дехто назвав би їхній стан після вибуху чимось на кшталт життя з тавром вічного прокляття. Через кілька тижнів сталося кілька нападів якихось жахливих істот на дивних людей, котрих ті не могли бачити, — лише їхні тіні. То були наші перші сутички з пустопорожніми примарами. Ми не відразу дізналися, що оті потвори з щупальцями у роті насправді були нашими заблудлими братами, які виповзли з величезного димного кратера, що утворився в результаті їхнього експерименту. Замість стати богами, вони перетворилися на чортів.

— А в чім вони помилилися, як ви гадаєте?

— Про це ще досі точаться дискусії. Одна гіпотеза пояснює це таким чином: вони відкинули себе хронологічно ще до тих часів, коли ще навіть не існувало такого поняття, як душа, і саме тому ми називаємо їх пустопорожніми примарами, себто порожняками, бо вони мають порожні серця й порожні душі. За жорстокою іронією долі, вони таки здобули безсмертя, якого прагнули. Вважається, що порожняки здатні жити тисячі років, але їхнє життя сповнене безперервних фізичних мук, жахливого приниження: вони змушені харчуватися ослаблими одинокими тваринами, жити в ізоляції, а також у постійній жазі до плоті й крові своїх колишніх одноплемінників, бо наша кров є їхньою єдиною надією на порятунок. Якщо порожняк набиває собі шлунок достатньою кількістю дивних людей, то він стає витвором.

— Знову це слово! — сказав я. — Коли ми вперше зустрілися з Еммою, вона мене звинуватила в тім, що я витвір.

— Я могла б подумати те саме, якби не бачила вас раніше.

— А які вони?

— Якщо бути порожняком — це справжнє пекло, то стан витвору — це свого роду чистилище. Витвори — вони майже як простаки, тобто прості люди. Вони не мають особливих здібностей. Але через те, що вони спроможні видати себе за звичайну людину, тварюки живуть, прислужуючи своїм пустопорожнім родичам, виконуючи функції розвідників, шпигунів та постачальників плоті. Це — ієрархія прóклятих, яка загрожує одного дня перетворити всіх порожняків на витворів, а всіх дивних людей — на мерців.

— Але ж як їх зупинити? — спитався я. — Якщо колись вони були дивними, то хіба ж вони не знають усіх ваших криївок?

— На щастя, вони, судячи з усього, не зберігають спогадів про своє колишнє життя. І хоча витвори й не такі дужі та страшні, як порожняки, вони часто бувають не менш небезпечними. На відміну від порожняків, вони керуються більш ніж інстинктом і тому часто здатні непомітно змішуватися зі звичайними людьми. І відрізнити їх від звичайних людей буває досить важко, хоча певні покажчики існують. Наприклад, їхні очі. Дивно, але витвори не мають зіниць.

Я аж вкрився гусячою шкірою, пригадавши білоокого сусіда, який поливав газон в ту ніч, коли було вбито мого діда.

— Гадаю, що я колись бачив одного такого. Але мені здалося, що то просто сліпий чоловік.

— Тоді ви спостережливіші, ніж більшість людей, — зауважила пані Сапсан. Витвори дуже добре вміють залишатися непоміченими. І мають звичку набувати вигляду таких собі непоказних, нічим не примітних індивідів, які не приваблюють надмірної уваги суспільства: чоловік в сіренькому костюмчику в залізничному вагоні, жебрак, що клянчить у перехожих монети, — такі собі безликі суб’єкти в натовпі. Хоча декотрі ризикують бути викритими, обіймаючи більш видні посади: стають терапевтами, політиками, священиками, щоби контактувати з якомога більшою кількістю людей, аби мати над ними певну міру влади, щоби завдяки цьому мати змогу легко викривати дивних, що ховаються серед простих людей, як, наприклад, Ейб.

Пані Сапсан потягнулася за альбомом, який принесла з будинку, і погортала його.

— Оці фото були розмножені і поширені серед дивних людей як попередження, так само, як поліція роздруковує листівки «Розшукується». Ось погляньте, — сказала вона, показавши на фото двох дівчат верхи на опудалі оленя, через чиї роги позирав лячнуватий Санта-Клаус з порожніми очима.

— Оцього витвора викрили, коли він працював на Різдво в одному з супермаркетів в Америці. Він мав змогу спілкуватися з великою кількістю дітей у рекордно короткий час — торкатися їх, розпитувати і, таким чином, придивлятися, чи немає серед них дивних.

Директорка перегорнула сторінку, і там виявилося фото дантиста із садистським виразом обличчя.

— Оцей витвір працював дантистом-протезистом. Я б анітрохи не здивувалася, дізнавшись, що отой череп, з яким він позує, колись належав людині з особливими здібностями.

Вона знову перегорнула сторінку, і я побачив фото маленької дівчинки, яка присіла, зіщулившись перед навислою над нею тінню.

— Це Марсі. Вона пішла від нас тридцять років тому, щоби жити на селі з родиною простих людей. Я благала її залишитися, але вона наполягала. Невдовзі її викрав якийсь витвір, коли вона чекала на шкільний автобус. На місці злочину знайшли фотоапарат із непроявленою фотоплівкою.

— А хто зробив цей знімок?

— Сам витвір. Розумієте, їм дуже подобаються театральні жести, і вони неодмінно хочуть мати якийсь спокусливий сувенір на згадку.

Я вже не міг спокійно роздивлятися альбом, тому пані Сапсан згорнула його.

— Я розказую все це вам тому, що ви, через своє походження, маєте це знати, — сказала директорка, — але ще й тому, що мені знадобиться ваша допомога. Ви єдиний серед нас, хто здатен виходити за контур, не викликаючи підозр. Допоки ви з нами і оскільки ви наполягаєте на можливості входити до контуру і покидати його, мені треба, щоби ви слідкували за новоприбулими на острів і розповідали мені про них.

— Тут один заявився на днях, — сказав я, пригадавши орнітолога, який засмутив мого батька.

— А ви бачили його очі? — поцікавилася пані Сапсан.

— Взагалі-то ні. Було темно, а на ньому був крислатий капелюх, що затуляв більшу частину його обличчя.

Пані Сапсан нервово стиснула руки і спохмурніла.

— А що? Ви гадаєте, цей чоловік — один із них?

— Неможливо бути впевненим, коли не видно його очей, — відповіла вона, — але мене непокоїть можливість того, що хтось вирушив слідком за вами на острів, щоби шпигувати.

— Що ви хочете сказати? Що слідком за мною вирушив якийсь хижак?

— Можливо, навіть той, якого ви бачили в ніч, коли загинув ваш дідо. І тепер зрозуміло, чому вони вирішили зберегти вам життя: щоби ви згодом вивели їх на більшу здобич, тобто наш контур.

— Але ж як вони змогли дізнатися, що я особливий? Я і сам про це не здогадувався!

— Якщо вони знали про вашого діда, то можна не сумніватися, що знали й про вас.

Я пригадав про всі шанси убити мене, які вони мали. Впродовж кількох тижнів після загибелі дідуся Портмана я відчував їхню близьку присутність. Вони що — стежили за мною? Чекали, поки я зроблю те, що зробив, і приїду сюди?

Почуття переповнювали мене, і я опустив голову на коліна.

— Хотілося б попрохати у вас ковточок отого вина, але, боюся, що ви мені не дозволите, — сказав я.

— І не думайте, — відрізала вона.

Раптом у мене защеміло в грудях.

— А чи зможу я хоч де-небудь почуватися у безпеці?

Пані Сапсан торкнулася мого плеча.

— Тут ви у безпеці, — запевнила вона. — І ви можете жити з нами стільки, скільки вам забажається.

Я спробував відповісти, але з моїх вуст зірвалися лише уривки фраз.

— Але я… Я не можу… мої батьки…

— Може, вони й справді люблять вас, — прошепотіла пані Сапсан, — але ніколи не зрозуміють.

Коли я повернувся до міста, сонце вже кидало перші довгі тіні на вулиці. Невпевнено погойдуючись і перепочиваючи біля кожного стовпа, неохоче пленталися додому нічні завсідники бару; жваво крокували до гавані рибалки у великих чорних чоботах, а мій батько лише заворушився, прокидаючись після важкого сну. Коли він скотився зі свого ліжка, я саме заповзав до свого і встиг натягнути ковдру на обліплений піском одяг за кілька секунд до того, як він прочинив двері до мого номера.