— Дай мені дух перевести, дурнику. Я ж не можу зовсім не дихати.

— Гаразд, — засміявся я.

Вона взяла мої руки і поглянула на мене. Я теж на неї подивився. І цей доторк поглядами вийшов навіть сильнішим і емоційнішим, аніж доторк губами.

— Тобі треба залишитися, — сказала Емма трохи згодом.

— Треба залишитися, — повторив я, мов луна.

— Залишитися тут, із нами.

Реальність її слів нарешті просочилася крізь емоції до здорового глузду і притупила гостроту враження від того чуда, яке щойно сталося між нами.

— Мені хотілося б, але я не можу.

— А чому не можеш?

Я замислився. Сонце, атмосфера свята, друзі… і завжди одне й те саме, кожен день як краплина води схожий на попередній. Все надмірне набридає, як, скажімо, всі ті розкішні штучки, що їх купувала моя мати, і які їй швидко набридали.

Але ж Емма. Тут була Емма. Може, між нами щось було б. Може, я залишився б на якийсь час тут, кохався б з нею, а потім повернувся б додому. Але ж ні. На той час, коли мені захочеться піти, буде вже запізно. Вона ж як сирена. І тому я мусив бути сильним.

— Тобі потрібен він, а не я. Я не можу стати для тебе ним.

Емма ображено відвернулася.

— Ні, не через це ти мусиш залишитися тут, Джейкобе. Просто твоє місце — тут.

— Я не можу. Я ж не такий, як ти.

— Ні, ти такий, як і я, — наполягла вона.

— Та ні ж бо. Я простак, такий самий, як і мій дід.

Емма похитала головою.

— Ти й справді так вважаєш?

— Якби я міг робити щось дивовижне й видовищне, як ти, хіба ж я цього не помітив би давним-давно?

— Не мені казати тобі про це, — мовила Емма, — але звичайні люди нездатні проходити крізь часові контури.

Я на мить замислився над почутим, але не зміг осягнути його зміст.

— Нічого дивного в мені немає. Я — найпересічніша посередність, яку тільки можна зустріти.

— А от стосовно цього я маю дуже великі сумніви, — відповіла Емма. — Ейб мав рідкісний дар, він мав здатність, якої майже ніхто інший не мав. — Емма поглянула мені у вічі і додала: — Твій дід міг бачити потвор.

Розділ дев’ятий

«Він міг бачити потвор».

Щойно вона вимовила ці слова, як жахи, котрі начебто назавжди лишилися в минулому, знову навалились на мене нестримним потоком. Отже, потвори цілком реальні. І це вони убили мого діда.

— Я теж здатен бачити їх, — сказав я пошепки Еммі, наче виказуючи якусь сороміцьку таємницю.

Її очі налилися слізьми і вона обняла мене.

— Я знала, що в тобі є щось особливе, — сказала Емма. — Я кажу це як найвищий комплімент.

Я завжди знав, що я дивак. Але мені ніколи й на думку не спадало, що я якийсь дивний. Але якщо я міг бачити речі, яких ніхто інший не бачив, то це пояснювало, чому Рікі нічого не побачив у заростях в ту ніч, коли загинув мій дід. Це пояснювало, чому всі вважали мене схибленим. Я не був схибленим, нічого мені не ввижалося, і ніякої стресової реакції я не мав. Панічний холодок у грудях щоразу, коли потвори були десь поруч, і здатність бачити їхні огидні пики — насправді були моїм талантом.

— А ти їх зовсім не можеш бачити? — спитав я Емму.

— Лише тіні, і саме тому вони полюють переважно вночі.

— А що заважає їм напасти на вас саме тепер? — спитав я і відразу ж виправився. — Я хотів сказати, на усіх нас.

Еммине обличчя стало серйозним.

— Вони не знають, де нас знайти. Це по-перше, а по-друге — вони не здатні проникати у контури. Тому ми на цьому острові у безпеці, але покинути його не можемо.

— Але ж Віктор зміг.

Емма сумно кивнула.

— Він сказав, що тут збожеволіє. Що більше не може тут залишатися. Бідолашна Бронвін. Мій Ейб також покинув острів, але його, принаймні, убили не порожняки.

Я насилу змусив себе поглянути їй у вічі.

— Вибач, що мушу тобі це сказати…

— Що? О, ні…

— Мене переконали в тому, що діда убили дикі тварини. Але якщо те, що ти кажеш, правда, мого діда теж убили потвори, чи то порожняки, як ти кажеш. Вперше і востаннє я бачив одну з них в ту ніч, коли він загинув.

Емма притиснула коліна до грудей і заплющила очі. Я обійняв її за плечі, і вона схилила свою голову на мою.

— Я знала, що вони доберуться до нього, — прошепотіла вона. — Він пообіцяв мені, що в Америці йому буде безпечніше. Що він зможе себе захистити. Але насправді ми завжди у небезпеці, кожен із нас.

Ми сиділи й розмовляли на корпусі потонулого корабля, аж поки місяць не схилився до обрію; прохолодна вода плюскала об наші спини, й Емма тремтіла від холоду. Ми взялися за руки і пішли по воді до каное. Повеслувавши до берега, ми почули голоси, які гукали нас, а трохи згодом, коли звернули за скелястий валун, побачили Г’ю та Фіону, які стояли на березі й махали нам руками. Навіть на відстані ми відчули, що сталося якесь лихо.

Прив’язавши каное, ми побігли їм назустріч. Г’ю, навколо чиєї голови збуджено крутилися бджоли, від швидкого бігу захекався.

— Щось трапилося! Вам треба повернутися разом із нами!

Часу на суперечки не було. Емма начепила одяг прямо на мокрий купальник, а я, стрибаючи на одній нозі і перечіпляючись, увібрався у шорсткі від піску джинси. Г’ю з сумнівом поглянув на мене.

— Мабуть, йому не можна, — сказав він. — Бо це серйозна справа.

— Та ні, Г’ю, — заперечила Емма. — Виявилося, що Пташка мала рацію: Джейкоб — один із нас.

Г’ю ошелешено витріщився на неї, а потім на мене.

— Невже ти сказала йому?!

— Мені довелося це зробити. Втім, він вирахував це майже самотужки.

На хвилю Г’ю розгублено замовк, але потім обернувся до мене і міцно потиснув мені руку.

— Тоді ласкаво просимо до нашої родини.

Не знаючи, що кажуть у таких випадках, я просто відповів:

— Дякую.

Дорогою до будинку ми вивудили з Г’ю уривки інформації про те, що сталося, але здебільшого ми бігли мовчки. Коли ми зупинилися у лісі перевести дух, він сказав:

— То одна з подруг-імбрин нашої Пташки. Прилетіла годину тому в жахливому стані, кричала як навіжена і всіх попіднімала з ліжок. Та перш, ніж ми змогли щось второпати з її розповіді, вона втратила свідомість. — Г’ю заламував руки і мав нещасний вигляд. — О, я нутром відчуваю, що сталося щось жахливе.

— Сподіваймося, що ти помиляєшся, — сказала Емма, і ми побігли далі.

У коридорі біля замкнених дверей вітальні довкола гасової лампи скупчилися дітлахи в пом’ятих нічних сорочках; вони обмінювалися припущеннями про те, що могло статися.

— Мабуть, вони забули перезапустити свій контур, — сказала Клер.

— Б’юся об заклад, то були порожняки, — заявив Єнох. — Певен, то вони з’їли багато дивних, залишивши від них самі черевики.

Клер та Оливія розплакалися і позатуляли рученятами обличчя.

Горацій став біля них на коліно і заспокійливим голосом сказав:

— Тихше, тихше. Не звертайте уваги на ту дурню, якою Єнох забиває вам голови. Всім відомо, що порожняки найбільше полюбляють молодь. Саме тому вони й відпустили подругу пані Сапсан. Бо вона на смак — як стара макуха!

Оливія зиркнула крізь пальчики на Горація.

— А які на смак дітлахи?

— Як суниці, — невимушено-діловито відповів Горацій.

І дівчатка знову перелякано заголосили.

— Дай їм спокій, йолопе! — скрикнув Г’ю, і Горацій, переслідуваний ескадрильєю бджіл, з вереском кинувся навтьоки по коридору.

— Що тут відбувається? — почувся з вітальні голос пані Сапсан. — Кого це я чую? Це ви, пане Епістон? А де панна Блюм та пан Портман?

Емма зіщулилася і знервовано зиркнула на Г’ю.

— Вона знає?

— Коли пані Сапсан дізналася, що вас немає, вона мало не сказилася. Думала, що вас викрали порожняки або витвори.

Емма похитала головою, але нам не залишалося нічого іншого, як повинитися за своє зухвальство. Фіона злегка кивнула нам, наче бажаючи удачі, — і ми увійшли до вітальні.

Єдиним джерелом світла в кімнаті був вогонь у каміні, який кидав на стіни тремтливі тіні. Бронвін стривожено метушилася біля старої жінки, яка гойдалася, напівпритомна, у кріслі, мов мумія, загорнута в ковдру. На софі сиділа пані Сапсан і годувала жінку з ложечки якоюсь темною рідиною.