У двадцять першому столітті той вечір був дощовий, і коли я добрався до бару, на мені жодної сухої нитки не було. Батька я застав удома. Він сидів за столом, обхопивши долонями пляшку пива, тож я підсунув до нього стілець, всівся поруч і, витираючи обличчя серветкою, почав свої вигадані історії про те, як провів день. (Я дізнався про брехню одну цікаву річ: чим більше брешеш, тим легше брехати.)

Він майже не слухав мене.

— Гм, цікаво, — казав він, відводячи очі, й знову прикладався до пляшки.

— Що з тобою? — спитав я його. — Ти й досі на мене дуєшся?

— Та ні, нічого подібного. — Він хотів був пояснити, але змахнув рукою і замовк. — Все одно це дурниця.

— Татку, скажи.

— Та я… я про отого типа, що з’явився тут кілька днів тому. Іще один орнітолог.

— Він — твій знайомий?

Батько похитав головою.

— Ніколи не зустрічав його раніше. Спочатку мені здалося, що він такий собі ентузіаст-аматор, але він вперто приходить на одні й ті самі місця, одні й ті самі місця гніздування і робить нотатки. Він знає свою справу. А коли сьогодні я узрів його з кліткою для кільцювання та з «хижаком», то я второпав, що він справжній профі.

— Хижаком?

— Це бінокль такий. Серйозна штука.

Він кілька разів зіжмакав і розправив паперову серветку на столі — явна ознака того, що він нервував.

— І це тоді, коли мені здалося, що я є першовідкривачем цієї популяції птахів. Мені дуже хотілося, щоб моя книжка стала чимось особливим.

— І тут з’являється цей мудак.

— Джейкобе!

— Тобто цей негарний чоловік. Сучий син, коротше.

Батько розсміявся.

— Дякую, синку, розвеселив.

— Твоя книга однаково стане особливим явищем, ось побачиш, — заспокоїв я його.

Батько знизав плечима.

— Хтозна. Хотілося б. — Але голос його лунав невпевнено.

Я достеменно знав, що трапиться далі. Бо це вже стало незмінною частиною абсурдного замкнутого кола, в яке потрапляв мій батько. Спочатку він по-справжньому загоряється якимось проектом і безупинно місяцями говорить про нього. А потім неминуче виникає якась мікроскопічна проблема, що ставить палиці в колеса блискучого плану. І замість вирішити цю проблему, батько дозволяє їй поглинути його. Грандіозний проект враз скасовується, він знаходить новий — і цикл повторюється наново. Мого батька дуже легко розчарувати і відбити бажання докладати зусилля. Саме через це він і мав у своїй шафі з десяток незакінчених рукописів, саме через це він так і не відкрив орнітологічної крамниці, яку збирався започаткувати разом із тіткою Сюзі, саме через це він мав диплом бакалавра азійських мов, хоча жодного разу так і не побував в Азії. Йому було сорок шість, а він і досі не знайшов себе в житті і досі намагався довести, що може обійтися без материних грошей.

Насправді ж він потребував доброї напутньої розмови, але я не мав ані бажання, ані морального права таку розмову починати, тому спробував змінити тему розмови.

— А де зупинився цей кайфоломщик? — спитався я. — Мені здавалося, що наші номери — єдині на острові.

— Наскільки можна судити, він живе у наметі, — відповів батько.

— І це в таку погоду?

— Він — щось типу стійкого орнітологічного солдатика. Суворі умови життя й роботи наближають тебе до об’єктів досліджень — як фізично, так і психологічно. Ну, через терни — до зірок, щось типу того.

Я розсміявся.

— А чому ж тоді й ти не отаборився? — спитав я — і відразу ж пожалкував.

— З тієї самої причини, чому, скоріш за все, не вийде моя книга. Завжди знаходиться хтось впертіший і відданіший своїй справі, ніж я.

Я ніяково завовтузився на стільці.

— Я не мав на увазі саме це. Я хотів лиш сказати, що…

— Т-с-с-с! — Батько заціпенів і крадькома зиркнув на двері. — Поглянь, але не показуй, що ти робиш це навмисне. Він щойно сюди увійшов.

Я прикрив обличчя розгорнутим меню і крадькома зиркнув через край. На порозі з’явився неохайний бородань і, озирнувшись довкола, погупав ногами, струшуючи з чобіт воду. Він був убраний у кепку-дощовик, темні окуляри і те, що при уважнішому розгляді виявилося кількома куртками, вдягненими одна на одну. Це робило його опецькуватим і злегка химерним на вигляд.

— А мені подобається його імідж такого собі волоцюжного Діда Мороза, — сказав я пошепки. — Такий імідж дається непросто. Наступного року він, напевне, увійде в моду.

Батько нічого не відповів. Чоловік поважно пройшов до бару, і розмови довкола нього помітно стихли. Кев спитав, що він хотів би замовити, чоловік щось відповів, і Кев подався в кухню. Чекаючи на нього, новоприбулий дивися прямо поперед себе, а через хвилину Кев повернувся і подав йому «собачу сумку», тобто торбу з їжею. Він узяв її, поклав на стійку кілька купюр і рушив до дверей. Перед тим як вийти, чоловік зупинився і повільним поглядом обвів кімнату. А потім, витримавши довгу паузу, пішов.

— А що він замовив? — гукнув мій батько, коли за незнайомцем зачинилися двері.

— Та кілька біфштексів, — відповів Кев. — Сказав, що йому байдуже, як їх приготують, тому я їх нашвидкуруч і підсмажив — по кільканадцять секунд на кожен бік. Він навіть не думав нарікати.

Присутні в барі забурмотіли, обговорюючи новину, і гучність їхніх розмов знову зросла.

— Сирий біфштекс, — сказав я батьку. — Мусиш погодитися, що це дивно навіть для орнітолога.

— Може, він просто сироїд, — відказав він.

— Та отож. А, може, йому набридло харчуватися кров’ю ягнят.

Татко підкотив очі під лоба.

— Той тип вочевидь має гасову плитку. Скоріш за все, він воліє куховарити на свіжому повітрі.

— Під дощем? І чому це ти його захищаєш, до речі? Я гадав, що він — твій непримиримий ворог.

— Не сподіваюся, що ти мене зрозумієш, — відказав батько, — але буде краще, якщо ти з мене не насміхатимешся. — Він підвівся і рушив до стійки бару.

За кілька годин батько, від якого тхнуло спиртним, нетвердою ходою пішов нагору і впав у ліжко. Він заснув миттєво і несамовито захропів. Ухопивши плащ, я вирушив на зустріч з Еммою, бо тепер міг не ховатися.

На вулицях було тихо й безлюдно, мені здавалося, я чув, як падають крапельки роси. Небо вкривав тонкий шар хмар, крізь які пробивалося достатньо місячного сяйва, щоби освітлювати мені дорогу. Коли я вибрався на кряж, по моїй спині побігли невеличкі холодні мурашки. Я обернувся і побачив, як з далекого горбка за мною хтось спостерігає. Він притиснув руки до обличчя, а лікті розвів на різні боки, наче у бінокль дивився. Спершу мені подумалося: «От чорт, я таки попався», бо мені здалося, що то стоїть на чатах якийсь фермер, зображаючи з себе детектива. Але якщо це так, то чому він не наближається і не висуває мені претензій? Чоловік і далі стояв і дивився на мене, а я теж стояв і дивився на нього.

Нарешті я вирішив: «Якщо вже попався, то попався», і тепер, хоч так, хоч сяк, а чутка про мої нічні походеньки неодмінно дійде до мого батька. Тому я підняв руку, показав чоловікові середній палець і ввійшов у прохолодний туман.

Вийшовши по той бік кургану, я побачив, що хмари хтось прибрав, наче штору відсунув, а повний місяць на небі роздувся, немов величезна повітряна куля. Він був такий яскраво-жовтий, що я аж примружився. За кілька хвилин прийшла Емма. Пробираючись через болото, вона без упину торохтіла, вибачаючись за спізнення:

— Вибач, трохи спізнилася. Років сто довелося чекати, поки всі спати повкладаються! А коли виходила, то наскочила на Г’ю та Фіону, які цьомкалися й тискалися в садку. Але не бійся. Вони пообіцяли мені мовчати, якщо я мовчатиму про них. — Вона рвучко обняла мене. — Я дуже за тобою скучила. Вибач за те, що сталося вдень.

— І ти мені вибач, — сказав я, незграбно погладивши її по спині. — Ну що — поговорімо?

Емма відсторонилася.

— Не тут. Є краще місце. Особливе місце.

— Та я не знаю…

Емма взяла мене за руку.

— Не переймайся. Тобі там дуже сподобається, обіцяю. Там я все тобі розповім.