— Мене звуть Єнох, — сказав хлопець. — Ти, напевне, саме отой, новенький.
— Здається, що так.
— Вибач, що потурбував, — сказав він, підганяючи повернутого мною чоловічка до решти. — Ось бачиш, вони мають клепку в голові. Хоча ще не навчені як слід, бо я їх зробив лише на тому тижні.
Хлопець говорив із акцентом, що видавав у ньому кокні[6]. Через темні кола під очима він скидався на єнота, а його комбінезон — той самий, що я бачив на фото, — був забруднений глиною та грязюкою. Якби не товстенька пичка, то він скидався б на сажотруса з «Олівера Твіста».
![Дім дивних дітей i_033.jpg](https://litlife.club/books/285941/read/images/i_033.jpg)
— Ти сам їх зробив? — спитав я, чимало вражений. — А як?
— Вони — гомункули, — відповів хлопчик. — Інколи я чіпляю їм лялькові голови, але цього разу я поспішав і не завдавав собі клопоту.
— Які ще гомункули?
— Штучні чоловічки, — пояснив хлопець таким тоном, що про це навіть ідіоти знають. — Декотрі люди вважають, що гомункули — то вигадка, але ж це повна бздура, еге ж?
— Безперечно, — погодився я.
Глиняний воячок, якого я повернув до його одноплемінників, знову вирушив у мандри, та Єнох легенько підштовхнув його назад, до групи. Здавалося, всі вони рухалися абсолютно хаотично, зіштовхуючись один з одним, мов збуджені атоми.
— Ану бийтеся, ви, слинтяї! — суворо скомандував їм хлопець, і тут я збагнув, що чоловічки не просто бемкалися один об одного, а лупцювали один одного руками й ногами. Неслухняного глиняного вояка бійка, вочевидь, не цікавила, тому він знову тишком-нишком відсунувся від основної маси гомункулів, тож Єнох схопив його і відламав йому ноги.
— Ось що очікує дезертирів у моїй армії! — скрикнув він і кинув скалічену фігурку в траву, де вона кумендо звивалася, коли на неї враз накинулися інші солдатики.
— Ти з усіма своїми іграшками так обходишся?
— А що? — сказав хлопець. — Тобі їх жаль?
— Не знаю. А що, їх треба жаліти?
— Не треба. Якби не я, то їх не було б на світі.
Я розсміявся, а Єнох невдоволено витріщився на мене.
— А що тут смішного?
— Ти ж щойно пожартував.
— Ти що — тупий? — визвірився на мене творець гомункулів. — Ось поглянь. — Він схопив одного зі своїх вояків і зірвав з нього одежинку. Потім розламав чоловічка посередині і витягнув з його липких грудей малесеньке пульсуюче серце. Воячок враз обм’як і завмер. Єнох взяв сердечко вказівним та великим пальцями і показав його мені. — Це мишаче серце, — пояснив він. — Це те, на що я здатний: забрати життя у однієї істоти і подарувати його іншій, або отакій, зробленій з глини, або тій, що колись була живою, але померла. — З цими словами він запхав мишаче серце до однієї з кишень комбінезона. — Щойно я навчуся правильно тренувати їх, у мене буде ціла армія отаких істот. Та тоді кожна з них буде великою. А що ти можеш робити? — поцікавився хлопець.
— Я? Взагалі-то, нічого. Тобто нічого особливого, як, наприклад, ти.
— Жаль, — мовив «творець». — Але ти ж залишишся з нами?
Він не сказав це так, наче йому хотілося, щоби я зостався. Ні. Він питав із цікавості.
— Не знаю, — відповів я. — Я про це ще не думав. — Звісно, це була брехня. Я думав про це, але, здебільшого, як про мрію, видаючи бажане за дійсне.
Хлопець підозріло поглянув на мене.
— А ти що — не хотів би лишитися?
— Я ще не знаю.
Хитро примружившись, творець гомункулів кивнув, наче щойно усвідомив, хто я насправді.
А потім прихилився до мене і стиха пошепки спитав:
— Емма казала тобі про «Вчини напад на село» чи ні?
— Вчини що?
Хлопець відвів погляд.
— Та так, нічого. То у нас є така гра.
У мене з’явилося чітке відчуття, що на мене чекає підстава.
— Нічого вона мені не казала.
Єнох підсунувся до мене разом із пеньком.
— Звісно, що не казала, — мовив він. — Б’юся об заклад, в цьому місці є чимало такого, про що вона воліла б тобі не розповідати.
— Та невже? А чому?
— Бо тоді ти побачиш, що тут не так вже й чудово, як всі намагаються продемонструвати, і передумаєш залишатися.
— А про що саме йде мова? — поцікавився я.
— Не можу тобі розповісти, — відказав хлопець, блиснувши хитруватою посмішкою. — Бо тоді мені буде непереливки.
— Як знаєш, — відповів я. — До того ж, ти сам підняв цю тему.
Я підвівся, збираючись піти.
— Стривай! — скрикнув хлопець, хапаючи мене за рукав.
— А навіщо мені тут залишатися, якщо ти нічого не бажаєш мені розповідати?
Творець гомункулів задумливо потер підборіддя.
— Так, мені заборонено будь-що розповідати, але я не можу завадити тобі піти нагору і зазирнути до кімнати, розташованої у кінці коридору.
— А навіщо? — спитав я. — Там є щось цікаве?
— Не що, а хто. Там — мій приятель Віктор. Він хоче з тобою зустрітися. Сходи туди й поговори з ним.
— Чудово, — сказав я. — Піду й поговорю.
Я рушив до будинку, але раптом свист Єноха. Він зробив жест, немов пробігся рукою по вершечку дверей. «Ключ», — сказав він самими губами.
— А навіщо мені ключ, коли там хтось є?
Єнох відвернувся, вдаючи що не почув мене.
Я неквапливо зайшов до будинку і піднявся сходами з таким виглядом, наче у мене там якісь справи і мені байдуже, знає хто-небудь про це чи не знає. Діставшись до другого поверху непоміченим, я підкрався до кімнати в кінці коридору і натиснув на ручку. Замкнено. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Озирнувшись через плече пересвідчитися, що мене ніхто не бачить, я пробігся рукою по вершечку одвірка. І, певна річ, знайшов там ключ.
Відімкнувши двері, я прослизнув до кімнати. Вона була схожа на решту спалень у будинку: тумбочка, шафа і ваза з квітами на нічному столику. Вже високе вранішнє сонце світило крізь штори такого насиченого жовтого кольору, що вся кімната здавалася немовби заповненою янтарем. Я не відразу помітив за мереживною занавіскою хлопця, який лежав на ліжку із заплющеними очима і злегка розтуленим ротом.
![Дім дивних дітей i_034.jpg](https://litlife.club/books/285941/read/images/i_034.jpg)
Я заціпенів, боячись розбудити його. Я впізнав його з альбому пані Сапсан, хоча жодного разу не бачив його ані у дворі, ані у їдальні, і нас ніхто не знайомив. На фото він спав у ліжку, так само, як і тепер. Невже його ізолювали, бо він зліг від хвороби, яка спричиняє сонливість? Може, Єнох хотів, щоби я теж заразився цією хворобою?
— Привіт, — прошепотів я. — Ви не спите?
Хлопець не поворухнувся. Поклавши руку йому на плече, я легенько посіпав його. Голова хлопця повільно схилилася на один бік.
І в цю мить я осягнув одну страшну річ. Щоби перевірити своє припущення, я підніс руку до хлопцевого рота. І не відчув його дихання. Я торкнувся пальцем його губ — вони були холодні, мов крига. Я ошелешено відсмикнув руку.
Раптом позаду почулися чиїсь кроки. Я рвучко крутнувся і побачив на порозі Бронвін.
— Вам не можна сюди заходити! — засичала вона.
— Він мертвий, — перелякано мовив я.
Бронвін поглянула на хлопця, і її обличчя жалісно зморщилося.
— То — Віктор.
Раптом до мене дійшло, де я бачив його обличчя. Віктор був тим хлопцем, який піднімав однією рукою кам’яну брилу на дідовому фото. Важко було сказати, скільки він отак пролежав тут, мертвий. Оскільки час в контурі циркулював по колу, то п’ятдесят років були тут як один день.
— А що з ним сталося? — спитав я.
— Може, мені вдасться оживити Віктора, — почувся голос позаду нас. — Тоді сам у нього й спитаєш.
То був Єнох. Він увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.
Бронвін радісно поглянула на нього крізь сльози, що стояли в очах.
— Невже ти зможеш його підняти? О, будь ласка, Єноху!
6
Зневажливо-глузливе прізвисько уродженця Лондона з середніх і низьких прошарків населення.