Але найхимернішим фото було останнє. То була чиясь потилиця з намальованим на ній обличчям.

Я витріщився на те фото, а дідо Портман пояснив мені.

— Він мав два роти — бачиш? Один спереду, а другий ззаду. Через це він став таким великим та товстим!

— Але ж то несправжнє обличчя. Воно намальоване.

— Несправжня там фарба — це так. Бо те обличчя розмалювали для циркової вистави. Але кажу тобі: він і справді мав два роти. Ти що, мені не віриш?

Я на мить замислився, поглянувши на фотографії, а потім на обличчя дідуся — таке безхитрісне, таке щире. І справді — навіщо йому брехати мені?

— Я вірю тобі, — відказав я.

І я справді повірив йому — принаймні, на кілька років, хоча здебільшого тому, що хотів вірити, скажімо, як більшість дітлахів хочуть вірити у Санта-Клауса. Ми чіпляємося за наші казки доти, поки ціна цієї віри не стає надто високою. Для мене такою ціною став той день у другому класі, коли Робі Йєнсен підколов мене за обідом перед столиком, де сиділи дівчата, заявивши привселюдно, що я й досі вірю в казкових фей. Гадаю, до цієї ганьби спричинилося те, що я переповідав у школі історії свого діда, але в ту принизливу хвилину я страшенно злякався, що до мене приліпиться прізвисько Фея, бо для хлопця це мало ще й «голубий» підтекст. І через це я розсердився на свого діда.

А того дня зі школи мене забирав саме дідо Портман; він часто це робив, коли батько та мати були на роботі. Я всівся поруч із ним у пасажирське сидіння його старого «понтіака» і заявив, що більше не вірю в його казки.

— Які ще казки? — спитав він, уважно поглянувши на мене понад окулярів.

— Сам знаєш. Ну, оті історії. Про дітлахів і потвор.

На дідовому обличчі з’явився розгублений вираз.

— А хіба я тобі розповідав казки?

Я відказав йому, що вигадана історія та казка — це одне й те саме, що казки придумуються для маленьких сцикунів і що тепер я впевнений: його фотографії та історії — це цілковита неправда. Я очікував, що дід сказиться від люті й дасть мені запотиличника, але натомість він просто кинув: «Гаразд» і ввімкнув передачу. А потім різко натиснув на акселератор, і «понтіак», відстрибнувши від бордюру, вискочив на дорогу. На тому все й скінчилося.

Гадаю, він очікував, що це невдовзі станеться, бо я колись мав вирости з його історій, але дід облишив цю тему так різко, що в мене зародилося відчуття, наче він мені брехав. Я не міг збагнути, навіщо він оте все вигадав, обманом змусивши мене повірити в можливість існування дивовижного та незвичайного, тоді як насправді такого не могло бути. Лише кілька років по тому батько пояснив мені: коли він був малий, дідо і йому розповідав декотрі з цих історій, і ті історії були не стільки неправдою, скільки перебільшеною версією правди, бо дитинство дідуся Портмана аж ніяк не було казкою. Воно було історією жахів.

Мій дід був єдиним з його родини, кому вдалося вибратися з Польщі ще до початку Другої світової війни. Діду було дванадцять, коли батьки віддали його незнайомцям: посадили свого наймолодшого сина на поїзд до Британії з однією лише валізкою, де лежав змінний одяг. Квиток він мав лише в один бік. Він більше ніколи не бачив своїх матір та батька, старших братів, кузенів, дядьків та тіток. Усі вони загинули до того, як йому виповнилося шістнадцять: їх убили потвори, від яких йому дивом вдалося втекти. Але то були не потвори з мацаками та гнилою шкірою, які так виразно ввижаються семирічній дитині. То були потвори з людськими обличчями. Щільними шеренгами йшли вони нога в ногу у своїй напрасованій військовій формі — такі банальні, такі невиразні, що важко було розпізнати, ким вони були насправді, — а коли розпізнали, то було запізно.

Як і потвори, історія про зачаклований острів теж була замаскованою правдою. У порівнянні з жахіттями континентальної Європи дитячий притулок, до якого відправили мого діда, напевне, здавався йому раєм, і у його розповідях таким він і був: надійне й безпечне пристанище з янголами-охоронцями, де панує безкінечне літо, а живуть у тому пристанищі діти, які, звичайно ж, не могли ані літати, ані піднімати однією рукою важкі кам’яні брили. А «незвичайністю», через яку їх переслідували, було їхнє гебрейство. Ті діти були сиротами війни, яких хвиля крові викинула на маленький острівець. Незвичайними вони були не через свої чудесні здібності, ні; чудом було те, що їм вдалося уникнути гетто та концентраційних таборів.

Тож більше я не прохав діда розповідати мені історії, і мені здалося, що в глибині душі він відчув полегшення. Подробиці його юності оповивало марево таємничості. І я не намагався проникнути крізь нього. Бо мій дід пройшов крізь пекло і мав право на власні таємниці. Мені стало соромно, що я заздрив його життю, зважаючи на ціну, яку йому довелося заплатити, і спробував відчути радість від безпечного, захищеного і звичайного життя, хоча для того, щоб його заслужити, я і пальцем не поворухнув.

А потім, кілька років по тому, коли мені було п’ятнадцять, трапилася незвичайна й жахлива пригода, після якої зосталися лише до і після.

Розділ перший

Останні півдня епохи до я провів за конструюванням макету вежі Емпайр-Стейт-білдинґ у масштабі 1:10 000, використовуючи для цього коробки з підгузками для дорослих. Вийшов справжній шедевр з «фундаментом» п’ять футів завширшки; будівля вивищувалася над відділом косметики; її основу утворювали більші коробки з товстими підгузками, менші й легші складали оглядовий майданчик, а відомий у всьому світі шпиль я спорудив з акуратного стосу невеличких упаковок для зразків. Моя споруда була майже бездоганна, за винятком однієї головної деталі.

— Ти використав підгузки «Завжди сухо», — насуплено мовила Шеллі, скептично оглядаючи мій витвір. — А сьогодні розпродаж підгузків «Завжди зручно», до речі.

Шеллі — то директорка аптеки, і сутулі плечі та суворий вираз обличчя були такою самою невід’ємною частиною її уніформи, як блакитні футболки, які всі ми мали вдягати.

— А мені здалося, що ти сказала «Завжди сухо», — заперечив я, бо вона справді так сказала.

— Ні, я сказала «Завжди зручно», — наполягла Шеллі, скрушно хитаючи головою, наче моя вежа була чимось на кшталт скаліченого скакового коня, а вона тримала в руці револьвер із оздобленим перлинами руків’ям. Настала коротка хвилина ніякової тиші, під час якої директорка скрушно хитала головою, витріщаючись то на мене, то на вежу. Ну а я вперся в неї поглядом із тупим виразом обличчя, немов геть не розумів що означає її пасивно-агресивна поведінка.

— А-а-а! — сказав я насамкінець. — Ти хочеш сказати, що я маю переробити все наново?

— Та ні, я хочу сказати, що не треба було «Завжди сухо» використовувати, — повторила вона.

— Нема проблем! Я негайно все владнаю.

Носком чорної кросівки (кросівки теж були частиною нашою уніформи) я легенько вибив з фундаменту вежі одну-єдину коробку. І вмить вся та розкішна й бездоганна конструкція каскадом обрушилася, погнавши підлогою справжнісіньке цунамі з підгузків; застрибали коробки, стукаючись об ноги здивованих покупців і, перевертаючись та ковзаючи підлогою, домчали аж до автоматичних дверей. Автоматичні двері спрацювали і, відчинившись, впустили до універмагу подих серпневої спеки.

Обличчя Шеллі набуло кольору стиглого гранату. Вона могла б вигнати мене з роботи негайно, але я знав, що мені навряд чи так пощастить. Бо я все літо намагався підстроїти, щоб мене звільнили з аптеки «Кмітливий помічник», та лише виявив, що добитися цього майже неможливо. Я часто запізнювався на роботу, виправдання мої були притягнутими за вуха, а то й просто абсурдними; з кричущою нахабністю обраховував покупців; інколи навмисне ставив товари не на ту полицю: мийні лосьйони — до проносних засобів, а протизаплідні таблетки — до дитячих шампунів. Рідко коли я так старався, та хоч яким би невмілим та незграбним я не прикидався, Шеллі вперто тримала мене у штаті.