Раптом мені в око впало тьмяне світло на задньому дворі.

Проскочивши у ширмові двері, я знайшов у траві кинутий ліхтарик; його промінь світив у напрямку лісу, що майже впритул підходив до дідового обійстя. То була гущавина з гостролистих карликових пальмочок та дикорослих пальм, що пролягала на милю від Круглого Села до сусіднього мікрорайону — Столітнього Лісу. Якщо вірити місцевим байкам, ці зарості кишіли зміями, єнотами та дикими кабанами. Коли я уявив собі, як мій дід блукає у тому лісі в самій піжамі, в душі моїй з’явилося недобре передчуття. Чи не щотижня можна було почути свіжу історію про діда, який, блукаючи у лісі, перечепився і гепнувся у ставок-відстійник, де його зжерли алігатори. Тому неважко було уявити собі саме такий, найгірший варіант розвитку подій.

Я гукнув Рікі, і він за мить примчав до мене, вискочивши з-за рогу будинку. І відразу ж помітив те, чого не помітив я: непримітний поріз в ширмових дверях. Рікі аж присвиснув.

— Оце так поріз! Його міг зробити дикий кабан. Або рись. Ти б бачив, які пазури мають ці тварюки!

Неподалік почувся оскаженілий гавкіт. Ми обоє аж сіпнулися від несподіванки і знервовано перезирнулися.

— А може, то й собака залишив поріз, — припустив я. Через гавкіт по мікрорайону пішла ланцюгова реакція, і невдовзі гавкотіння залунало звідусіль.

— Може, й собака, — погодився Рікі. — Я маю в багажнику пістолет двадцять другого калібру. Зачекай. — І мій приятель подався за зброєю.

Гавкіт вгамувався, і його змінив гугнявий хор нічних комах, злих та кусючих. По моєму обличчю котилися краплини поту. Вже посутеніло, але бриз ущух, і повітря чомусь здавалося тепер іще спекотнішим, ніж протягом усього дня.

Піднявши ліхтарик, я підступив до лісу. Мій дідо був десь там, я у цьому не сумнівався. Але ж де саме? Я не слідопит, і Рікі теж. Однак щось вабило мене вперед — пришвидшене биття серця, якийсь невловимий шепіт у тягучому повітрі, і раптом я відчув, що більше не можу чекати ані секунди. І кинувся у зарості, як той мисливський пес, що взяв невидимий слід.

Та то важка справа — бігати у флоридських лісах, де кожен квадратний фут, не зайнятий деревами, щетиниться високими, по коліно, гостряками карликових пальм та тенетами переплетених лоз, але я відчайдушно мчав уперед, вигукуючи дідове ім’я та кидаючи навсібіч промінь ліхтарика. Зненацька краєм ока я помітив, як збоку блиснуло щось біле, — і кинувся туди навпростець. Та виявилося, що то був побілілий і спущений мій футбольний м’яч, загублений у лісі кілька років тому.

Я вже хотів був повернути назад до Рікі, аж раптом помітив витоптану алею з нещодавно прим’ятих пальмочок. Я присвітив навкруги ліхтариком — листя було забризкане чимось темним. Горло мені вмить пересохло. Намагаючись опанувати себе, я рушив по цьому сліду. І чим далі я йшов, тим сильніше нило у мене в грудях, наче тіло моє, знаючи, що чекає мене попереду, застерігало. Раптом алея з прим’ятого підліску розширилася — і я побачив його.

Мій дід лежав долілиць на купі лози, розкинувши ноги й підібгавши під себе одну руку так, наче упав з великої висоти. Я мав дивну впевненість, що він мертвий. Його майка була просякнута кров’ю, штани розідрані, а на одній нозі не було черевика. Я довго стояв, мовчки витріщаючись на тіло, по якому стрибав тремтливий промінь мого ліхтарика. Коли я відчув, що знову можу дихати, я назвав діда на ім’я, але він навіть не поворухнувся.

Впавши навколішки, я притиснув тильний бік долоні до його спини. Кров, що сочилася крізь тканину майки, і досі була тепла. А потім я відчув, що дідо дихає, але слабо-слабо.

Я підсунув під нього руки і перевернув старого на спину. Він був живий, але ледь-ледь, очі його поскляніли, а обличчя осунулося й зблідло. А потім я побачив розрізи на животі — і мало не зомлів. Ті рани були широкі, глибокі й забиті грязюкою, а земля в тому місці, де він лежав, просякла кров’ю і перетворилися на багнюку. Я відвів убік очі й спробував натягнути його драну майку на рани.

Від будинку гукнув Рікі.

— Я тут! — заволав я у відповідь. Може, мені слід було щось додати, наприклад, «Небезпека!» або «Кров!», але я не зміг вимовити ці слова. Бо мої думки були про одне: діди мають помирати у ліжку, щоб побіля них тихо гуло медичне приладдя, а не у лісі з затиснутим у руці мідним ножиком для розрізання конвертів, на просяклій кров’ю землі, по якій марширують мурахи.

То було все, що він мав для захисту. Я висмикнув той ножик з його пальців, і дідо безпорадно стиснув їх, але схопив лише повітря. Тож я взяв його руку. Мої пальці з обкусаними нігтями переплелися з його старечими пальцями — блідими і вкритими сіткою пурпурових вен.

— Мені доведеться перенести тебе, — сказав я, підсовуючи одну руку діду під спину, а другу — під ноги. Та коли я хотів підняти його, він застогнав і закляк, тому мені довелося зупинитися. Я не міг робити йому боляче. Це неправильно. Кинути його я теж не міг, тож не залишилося нічого, окрім чекати, і я легенько змахнув землю з дідових плечей, обличчя та рідіючого сивого волосся. І в цю мить помітив, що його вуста ворушаться.

Дідів голос був ледь чутним, слабшим навіть за шепіт. Мені довелося нахилитися й наблизити вухо до його губ. А він щось бурмотів то англійською, то польською, то втрачав свідомість, то знову приходив до тями.

— Я не розумію, що ти кажеш, — прошепотів я. І повторював його ім’я, аж поки побачив, що його погляд зосередився на мені.

У ту мить дідо різко вдихнув і мовив — тихо, але розбірливо:

— Вирушай до отого острова, Якобе. Тут залишатися небезпечно.

Знов ця параноя. Я стиснув йому руку і запевнив, що у нас все гаразд і що з ним усе буде гаразд. Вийшло, що я збрехав йому двічі впродовж одного дня.

Я спитав його, що трапилося, яка тварина поранила його, але дід не слухав мене.

— Вирушай до острова, — повторив він. — Там ти будеш у безпеці. Обіцяй, що поїдеш туди.

— Обіцяю. Поїду.

А що ще я міг йому сказати?

— Я гадав, що зможу захистити тебе, — прошепотів дідо. — Треба було давно розповісти тобі про це.

Я побачив, що життя покидає його.

— Розповісти про що? — спитав я, придушуючи сльози.

— Вже немає часу, — пошепки відказав він. А потім, тремтячи від зусилля, відірвав голову від землі і видихнув мені у вухо: — Знайди птаха. У петлі. По той бік могили Старого. Третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.

Я кивнув, але він помітив, що я не зрозумів, про що йдеться. І, зібравши останні сили, дідо додав:

— Емерсон… лист. Розкажи їм про те, що сталося, Якобе.

Із цими словами він опустив голову, виснажений і вмирущий. Я сказав, що люблю його. А потім він наче зник у самому собі, і його погляд, пропливши повз мене, впірився в небо, що вже мерехтіло колючими зорями.

Через кілька секунд до мене крізь чагарники проломився Рікі. Побачивши у моїх руках обм’яклого старика, він ступив крок назад.

— О Господи! Оце так! — мовив він, знервовано потираючи долонями щоки. А коли мій приятель щось забелькотів про пульс, про поліцію, яку треба викликати, і чи не бачив я кого-небудь у лісі, мене охопило якесь вкрай химерне відчуття. Я опустив тіло діда на землю і підвівся, відчуваючи, як кожне нервове закінчення мого тіла свербить — то був інстинкт, про наявність якого в себе я раніше не здогадувався. У лісі щось було, справді було — і я це відчував.

Місяця на небі не видно, і в чагарниках не чутно жодного іншого руху, окрім нашого, одначе якимось чином я здогадався, коли треба підняти ліхтарик і куди спрямувати його промінь. І на мить у вузенькому промені світла я побачив лице, яке начебто перенеслося сюди з найстрашніших кошмарів мого дитинства. Воно витріщалося на мене очима, що плавали в темній рідині; з його згорбленого кістяка звисали складки волохатої чорної, як смола, шкіри, а із роззявленої пащі стирчала, звиваючись, купа язиків, схожих на вугрів. Я щось вигукнув, і потвора, вивернувшись, щезла у темряві, сколихнувши чагарники і привабивши увагу Рікі. Він підняв свій пістолет двадцять другого калібру і стрельнув навздогін: «Бах, бах, ба-бах!»