Хочу уточнити: то саме мені було майже неможливо добитися вигнання з роботи в аптеці «Кмітливий помічник». Будь-якого іншого працівника вже давно б нагнали копняками під зад за незрівнянно менші порушення. То був мій перший, так би мовити, соціально-політичний досвід. В Енглвуді, маленькому й дрімотному прибережному містечку, де я живу, є три аптеки мережі «Кмітливий помічник». В окрузі Саратога їх двадцять сім, а у всій Флориді — сто п’ятнадцять; їхня кількість безперервно зростає, і вони поширюються територією штату, немов якийсь невиліковний шкірний висип. З роботи ж мене не виганяли з тієї причини, що всі аптеки цієї мережі належали моїм родичам. А причиною, через яку я не міг піти сам, було те, що починати трудову діяльність саме в «Кмітливому помічникові» стало священною родинною традицією. Моя кампанія саботажу проти самого себе викликала у Шеллі нездоланну неприязнь до мене, а у моїх колег — стійку огиду й обурення. Втім, нікуди правди діти: вони однаково зневажали б мене, бо скільки б вітрин я не перекинув і стільки покупців не надурив би, колись я мав успадкувати чималий шмат аптечної компанії, а їм це не світило.

Шеллі пробралася по розкиданих підгузках до мене і, тицьнувши мені пальцем у груди, вже сказала була щось сердите, але її перервав голос з системи гучномовного зв’язку.

— Джейкобе, тобі телефонують по лінії два. Джейкобе, лінія два.

Шеллі спопелила мене поглядом, і я позадкував, залишивши її посеред руїн моєї вежі.

Приміщення для персоналу — сира й глуха кімнатка без вікон. Там я застав Лінду, помічницю з фармацевтичного відділу; освітлена різким сяйвом автомата для охолоджуючих напоїв, вона наминала бутерброд з хлібом без скоринки. Лінда кивнула на телефон, прикручений до стіни.

— Тебе чекають на лінії два. Той, хто тобі телефонує, якийсь переляканий та знервований, їй-богу.

Я взяв слухавку, що теліпалася на кабелі.

— Якобе, ти?

— Привіт, дідусю Портман.

— Слава Богу, я тебе застав. Мені потрібен ключ. Де мій ключ? — Чути було, що дід важко дихав і був чимось знервований.

— Який іще ключ?

— Не дуркуй, — відрізав дід. — Сам знаєш який.

— Ти, мабуть, поклав його не туди, де завжди.

— То твій батько тебе підговорив, — заявив дідо. — Просто скажи мені — і все. Він не має знати.

— Ніхто й ні до чого мене не підговорював, — сказав я і спробував змінити тему розмови. — Ти таблетки сьогодні прийняв?

— Вони за мною женуться, тобі зрозуміло? Не знаю, як вони примудрилися знайти мене через скільки років, але вони таки вирахували мене. Чим, на твою думку, я від них відбиватимуся — кухонним ножем, чи як?

Я вже не вперше чув від нього такі тиради. Мій дідо старів і, якщо чесно, потроху з’їжджав із глузду. Спочатку ознаки його психічного розладу були ледь помітними — то щось забуде купити в бакалійній крамниці, то назве мою матір іменем моєї тітки. Але влітку його повзуче старече слабоумство зробило несподіваний виверт. Оті фантастичні вигадані історії про його життя під час війни — про потвор, про зачаклований острів — стали для нього цілковитою й гнітючою реальністю. Особливо збуджений він був останні кілька тижнів, і мої батьки, побоюючись, щоби він не заподіяв собі лиха, всерйоз замислилися про те, щоби відправити його до психлікарні. З якоїсь причини отакі апокаліптично-панічні дзвінки він робив саме мені, і більше нікому.

Як і зазвичай, я постарався його заспокоїти.

— Не хвилюйся, ти у безпеці. Все нормально. Трохи згодом я принесу нове відео і ми його разом проглянемо — як тобі така думка?

— Ні! Залишайся там, де ти є! Тут небезпечно!

— Дідусю, та ніякі потвори за тобою не женуться. Ти що, забув, що ти всіх їх повбивав іще під час війни?

Я повернувся до стіни лицем, щоби Лінда не чула мою частину цієї химерної розмови, бо та вже кидала на мене здивовані погляди, хоча й удавала, що уважно продивляється журнал мод.

— Повбивав, та не всіх, — відказав дід. — Так, звісно, я убив багатьох із них, але залишилося ще більше. — Я чув, як він гупає ногами по підлозі, метушиться туди-сюди, витягуючи шухляди й ляскаючи дверцятами. Напевне, у нього зовсім поїхала стріха. — Залишайся на місці, чуєш мене? Зі мною все буде гаразд — я повідрізаю їм язики та повиколюю очі, оце й усе, що треба зробити! От тільки куди отой чортів ключ подівся?!

Йшлося про ключ від гігантської стінної шафи в гаражі дідуся Портмана. А в тій шафі було так багато дробовиків та ножів, що ними можна було озброїти невеликий загін ополченців. Півжиття збирав він ту колекцію, подорожуючи до інших штатів на виставки-продажі; дід часто вирушав у тривалі мисливські подорожі і тягав родичів до стрілецького тиру, щоби вони навчилися стріляти. Він так любив свою зброю, що часом навіть спав із нею. Це підтверджувало одне старе фото, на якому видно, що дідо Портман дрімає з пістолетом у руці.

Коли я спитав батька, чому наш дідо поведений на стрілецькій зброї, він пояснив, що таке інколи трапляється з людьми, котрі служили у війську або пережили травматичний шок. Я припустив, що після всього пережитого мій дід вже ніде не почувався у справжній безпеці — навіть у себе вдома. Іронія полягала в тім, що тепер, коли галюцинації та параноя остаточно оволоділи його мозком, моє припущення стало реальністю: тепер мій дід і справді не був дома у безпеці — навіть із усіма його ножами, дробовиками й пістолетами. Саме тому мій батько й сховав ключ від комірчини.

Я знову збрехав, сказавши, що не знаю, де той ключ. І знову почув, як дідо Портман лається і гепає ногами по підлозі, бо ходить кімнатою в пошуках ключа.

— Що ж, нехай так і буде, — сказав він насамкінець. — Нехай батько залишить ключ собі, якщо йому це так важливо. Але тоді нехай залишить собі й мій труп!

Якомога ввічливіше перервавши розмову, я негайно передзвонив батьку.

— У діда остаточно поїхала стріха, — повідомив я йому.

— А він прийняв сьогодні свої таблетки?

— Він не сказав мені. Втім, судячи з його голосу, не прийняв.

Я почув, як батько зітхнув.

— Чи не міг би ти заскочити до нього і прослідкувати, щоби з ним нічого не трапилося? Бо я не можу відлучитися з роботи.

Мій батько добровільно працював неповний робочий день в центрі порятунку птахів: лікував збитих автомобілями білих чапель та пеліканів, що проковтнули риболовний гачок. Він був орнітологом-аматором та плекав надію зажити слави письменника-природознавця, що підтверджувалося цілим стосом невиданих рукописів. Такою несправжньою роботою можна займатися лишень тоді, коли ти випадково одружишся на жінці, чия родина володіє ста п’ятнадцятьма аптеками.

Звісно, моя робота також була не зовсім «справжня», тому мені легко було з неї змитися кожного разу, коли виникало бажання. Я сказав батьку, що поїду й прослідкую.

— Дякую, Джеку. Обіцяю тобі, що невдовзі ми розберемося з дідовими вибриками, добре?

Дідовими вибриками…

— Ти хочеш сказати, що ми відправимо його до дурки? — спитався я. — Перекладемо цю проблему на когось іншого?

— Ми з мамою ще остаточно не вирішили.

— Звісно, що вирішили.

— Джейкобе…

— Я сам зможу за ним доглядати, їй-бо.

— Можливо, тепер іще зможеш. Але він не видужає, його стан погіршуватиметься.

— Ну то й що? Нехай буде, що буде.

Я повісив слухавку і зателефонував своєму приятелю Рікі, щоб він мене підвіз. Через десять хвилин я почув зі стоянки гортанний автомобільний гудок його «Краун Вікторії», який неможливо було сплутати з жодним іншим. Виходячи з аптеки, я повідомив Шеллі неприємну новину: з вежею, спорудженою з підгузків «Завжди зручно», їй доведеться почекати до завтра.

— У нашій родині термінова проблема, — пояснив я їй.

— Зрозуміло, — відказала вона.

Вийшовши з аптеки і занурившись у липкий гарячий вечір, я помітив Рікі, який сидів на капоті свого подряпаного й побитого «форда» і курив цигарку. Щось в його вимазаних засохлою багнюкою черевиках, в тому, як він випускав з рота кільця цигаркового диму та в тому, як призахідне сонце грало на його зеленому волоссі, нагадало мені одного відомого відчайдушного й необачного провінціала — актора Джеймса Діна. Мій приятель був зліплений з усіх цих компонентів і являв собою чудернацький результат перехресного запилення субкультур, можливого лише в Південній Флориді.