— О Господи! — мовила вона хрипким голосом. — Невже я заснула? Як нечемно й негарно з мого боку! — І вона з легким подивом поглянула на всіх нас так, наче ми щойно матеріалізувалися з повітря. — Альмо, це ти?

Пані Сапсан погладила кістляві руки старої.

— Есмеральдо, ви прибули до нас здалеку посеред ночі. Боюся, всіх нас це дуже налякало.

— Правда? — Пані Шилодзьобка примружилася, нахмурилася і просвердлила поглядом протилежну стіну, де жваво вистрибували мерехтливі тіні. І на її обличчі вмить з’явився тривожний вираз. — Так, — підтвердила вона. — Я прилетіла, щоби застерегти тебе, Альмо. Ти мусиш бути насторожі. Щоби тебе не застукали зненацька, як мене.

Пані Сапсан кинула масажувати їй руки.

— Хто застукає?

— То могли бути лише витвори. Вони прийшли удвох уночі, вдавали з себе членів ради. Звісно, серед членів ради немає чоловіків, та поки сонні вартові продряпували свої очі, зловмисники скрутили їх, зв’язали й кудись потягли.

— Ой, Есмеральдо! — скрикнула пані Сапсан.

— Мене та пані Вівсянку розбудили їхні жалісні крики, — пояснила вона, але виявилося, що нас забарикадували в нашому ж будинку. Нам не зразу вдалося вибити двері, та коли ми погналися за витворами, йдучи їхніми смердючими слідами, по той бік контуру вже чекала зграя потвор, які з виттям накинулися на нас. — І вона замовкла, захлинувшись слізьми.

— А діти?

Пані Шилодзьобка тільки головою похитала. Здавалося, життя згасло в її очах.

— Діти були приманкою, — сказала вона.

Емма взяла мене за руку і стиснула її; у світлі вогню я побачив, як блиснули сльози на щоках пані Сапсан.

— Насправді їм були потрібні пані Вівсянка і я. Мені вдалося втекти, а пані Вівсянці не пощастило.

— Її убили?

— Ні, її викрали. Так само, як і пані Волове Очко та пані Синицю, їх викрали два тижні тому, коли їхні контури зазнали вторгнення. Вони стали хапати імбрин, Альмо. Схоже, що це скоординована операція. Мені навіть подумати страшно, навіщо вони це роблять.

— Тоді вони й сюди заявляться, це точно, — тихо мовила пані Сапсан.

— Якщо зможуть знайти вас, — відповіла їй пані Шилодзьобка. — Ви сховані краще, ніж решта, але ти мусиш бути напоготові, Альмо.

Пані Сапсан кивнула. Її наставниця безпорадно поглянула на свої руки на колінах, які тремтіли, наче зламані пташині крила. Її голос теж затремтів.

— О, мої любі діти. Помолімося за них. Вони тепер залишилися самі-одні. — Вона відвернулася й заплакала.

Пані Сапсан накинула ковдру на плечі старій жінці і підвелася. Ми пішли слідком за нею, залишивши пані Шилодзьобку наодинці з її горем.

Вийшовши з вітальні, ми побачили дітей, які скупчилися біля дверей. Якщо вони не розібрали всього, що розповіла пані Шилодзьобка, то однаково почули достатньо, бо це було видно з їх стривожених облич.

— Бідолашна пані Шилодзьобка, — запхикала Клер, і її нижня губа затремтіла.

— Бідолашні діти пані Шилодзьобки, — озвалася Оливія.

— Тепер вони прийдуть за нами, пані директорко? — спитав Горацій.

— Нам потрібна зброя! — скрикнув Мілард.

— Бойові сокири! — додав Єнох.

— Бомби! — вигукнув Г’ю.

— Негайно припиніть! — скрикнула пані Сапсан і підняла догори руки, щоби всі позамовкали. — Нам усім варто зберігати спокій. Так, те, що сталося з пані Шилодзьобкою, — це трагедія, велика трагедія, але це не означає, що така сама трагедія неодмінно повториться й тут. Однак ми мусимо бути насторожі. А це означає, що з дому ви виходитимете лише з мого дозволу, і то лишень по двоє. Коли ж помітите незнайомця, повертайтеся негайно і ставте мене до відома. Ці та інші застережні заходи ми обговоримо уранці. А тепер — марш у ліжко! Ніч — не час для зібрань.

— Але ж пані директорко… — почав був Єнох.

— Я ж сказала: у ліжко!

Дітлахи поквапилися до своїх спалень.

— Що ж стосується вас, пане Портман, то мені не до вподоби думка про те, що вам доведеться повертатися додому наодинці. Гадаю, вам слід залишитися з нами, принаймні допоки все хоч трохи вгамується.

— Я не можу так взяти й не прийти. Мій батько схибнеться з переляку.

Вона нахмурилася.

— Тоді ви мусите хоча б діждатися кінця ночі. Я наполягаю на цьому.

— Я зостануся, але тільки якщо ви розкажете мені все про тих істот, які убили мого діда.

Пані Сапсан нахилила голову на один бік і поглянула на мене з веселим здивуванням. Принаймні, так мені здалося.

— Що ж, гаразд, пане Портман. Я не буду заперечувати вашому бажанню знати правду. Влаштовуйтеся на решту ночі отам на дивані, і ми неодмінно поговоримо на цю тему.

— Я хотів би поговорити про це негайно. — Десять років чекав я, щоби дізнатися правду, і вже не міг чекати ані на хвилину довше. — Будь ласка.

— Інколи, молодий чоловіче, ви ступаєте на дуже тонку межу, яка відділяє чарівливу рішучість і настирливість від незносної віслючої впертості. — Вона обернулася до Емми. — Панно Блюм, принесіть мені, будь ласка, пляшку з кокаїновою настоянкою. Здається, цієї ночі я вже не матиму часу поспати, тому, щоб не заснути, мені потрібен ковточок.

Кабінет директорки розташований надто близько до дитячих спалень, тож то було не найкраще місце для нічної розмови, тому ми з пані Сапсан пішли до маленької теплиці, що межувала з лісом. Там ми повсідалися на перевернуті вазони і поставили між собою на траву гасову лампу, бо надворі, за скляними стінами теплиці, іще не розвиднялося. Діставши з кишені свою люльку, пані Сапсан нахилилася до лампи прикурити. Кілька разів вона задумливо затягнулася — і почала розповідь.

— У давнину люди плутали нас із богами, — сказала вона, — але ми, дивні люди, так само смертні, як і звичайні люди. Часові контури просто відстрочують неминуче, і ми платимо за їх використання тяжку ціну: безповоротний розрив з довколишньою реальністю. Як ви вже знаєте, ті, що подовгу живуть у часових контурах, можуть лише на короткий час торкатися сьогодення, інакше вони швидко постаріють і помруть. Така була схема ще з незапам’ятних часів.

Пані Сапсан зробила затяжку, трохи помовчала, а потім продовжила свою розповідь.

— Декілька десятиріч років тому, на початку минулого сторіччя, серед наших людей з’явилася фракція розкольників — невеличка групка розчарованих дивних людей, котрі плекали небезпечні ідеї. Вони вважали, що віднайшли метод, завдяки якому функцію часових контурів начебто можна змінити таким чином, що вони, фактично, забезпечать своїм мешканцям безсмертя. Не затримання старіння, а повернення часу назад. Вони розводилися про вічну молодість за межами контурів, про безкарне перестрибування з минулого в майбутнє, і при цьому без страждань від шкідливих побічних ефектів, які завжди стояли на перешкоді подібному безрозсудству; іншими словами, ці розкольники здумали здобути повну владу над життям і водночас позбутися влади смерті. Ця ідея була повним божевіллям, запереченням тих емпіричних законів, які керують Всесвітом!

Різко видихнувши дим, вона трохи помовчала, вгамовуючи свої нерви.

— Та як би там не було, а два моїх брати, в абстрактному сенсі дуже розумні, але без раціональної клепки в голові, пристали на цю ідею. Їм навіть не забракло нахабства просити моєї допомоги зі втілення цієї ідеї в життя. Фактично ви говорите про те, щоби зробити нас богами, сказала я їм. Це неможливо. А навіть якщо й можливо, то цього все одно не слід робити. Та їх було не спинити. Вирісши в компанії майбутніх імбрин, чиїм вихованням займалася пані Шилодзьобка, вони дізналися про наше унікальне вміння набагато більше, аніж звичайні чоловіки з дивних людей. І, боюся, цього було достатньо, щоби зробити їх небезпечними. Попри застереження і навіть погрози з боку Ради, влітку 1908 року мої брати та кілька сотень членів розкольницької фракції, серед яких було чимало зрадниць-імбрин, здійснили подорож до сибірської тундри, щоби провести там свій жахливий і огидний експеримент. Ми очікували, що вони повернуться за тиждень, підібгавши хвости, присоромлені незмінною сутністю Природи. Натомість їх спіткала набагато страшніша кара: катастрофічний вибух, від якого задрижали шибки аж на Азорських островах. Кожен в радіусі п’ятисот кілометрів подумав, що настав кінець світу. Ми припустили, що всі вони загинули, що отой страшенний вибух, від якого здригнувся увесь світ, став їхнім останнім словом.