А найхимерніше повівся Єнох: він самоізолювався у підвальній лабораторії, щоби здійснювати над своїми глиняними вояками такі хірургічні експерименти, від яких навіть у Франкенштейна волосся на голові стало б дибки: відрізáв кінцівки в одного солдатика і пришивав другому, перетворюючи останнього на огидного людинопавука, або набивав грудну клітину глиняного створіння аж чотирма курячими серцями, намагаючись витворити такого супермена з глини, що не знатиме втоми. Один за одним їхні маленькі сірі тільця не витримували напруження, і невдовзі підвал став нагадувати польовий шпиталь часів громадянської війни в Америці.

А пані Сапсан перебувала в стані постійного руху: курила люльку за люлькою і шкутильгала з кімнати до кімнати, пильнуючи дітей, наче ті могли щезнути в ту саму мить, коли вона відводила від них очі. Пані Шилодзьобка залишилася в притулку; час від часу вона виходила зі стану заціпеніння, шкандибала по коридору, тужливо кличучи своїх бідолашних покинутих підопічних, аж поки не зомлівала; її вчасно підхоплювали і несли назад до ліжка. Було багато моторошних чуток про трагічну історію, що сталася з пані Шилодзьобкою; висловлювалися різні гіпотези щодо причини, з якої порожняки вирішили викрадати імбрин: від химерних (щоби створити найбільший в історії часовий контур, достатньо великий, аби поглинути усю планету) до сміховинно-оптимістичних (щоби імбрини склали порожнякам компанію, бо страшним і бездушним примарам-убивцям теж інколи буває дуже самотньо й сумно).

Нарешті у будинку запанувала нездорова тиша. За два дні суворого режиму всі стали якимись сонними. Вірячи в те, що регулярний розпорядок є найкращими ліками від будь-якої депресії, пані Сапсан намагалася підтримувати у дітей цікавість до її щоденних уроків, щоденного приготування їжі й доведення будинку до стану бездоганної чистоти. Та коли діти не виконували якоїсь роботи, а пані Сапсан не забороняли їм спати, вони відразу ж важко опускалися у крісла, тупо витріщалися у замкнені вікна і всоте перечитували заяложені до дірок книги або просто спали.

Досі мені не доводилося бачити прояв особливого таланту Горація, допоки одного вечора він не заверещав. Діти мерщій кинулися на мансарду, де він стояв на варті, і побачили, що Горацій заціпенів у своєму кріслі, вочевидь охоплений кошмарним видінням, а потім зі скривленим від страху обличчям почав хапати руками повітря. Спершу його вереск був просто вереском, але трохи згодом він забелькотів, розповідаючи про кипляче море, про попіл, що падав дощем із неба, та про широченну ковдру з диму, що душила землю. Через кілька хвилин отаких апокаліптичних пророцтв Горацій, виснажившись, замовк і занурився у тривожний сон.

Решта бачили це раніше — і так часто, що в альбомі пані Сапсан були навіть фото таких епізодів, тому добре знали, що робити. За вказівками директриси, його за руки та ноги віднесли до ліжка і вклали спати, а коли ж Горацій за кілька годин прокинувся, то заявив, що того кошмарного сну не пам’ятає, а сни, яких він не запам’ятовує, справджуються досить рідко. Решта присутніх швидко погодилися з такою думкою, бо їм і без того не бракувало клопотів. Але я відчув, що Горацій щось недомовляє.

Коли в такому маленькому містечку, як Кернгольм, хтось зникає, це не проходить непоміченим. Тому коли в середу Мартін не відчинив свого музею і не зайшов увечері до бару, щоб пропустити після роботи традиційну чарчину, люди стривожилися — чи не захворів він часом. Коли ж Кевова дружина пішла додому до Мартіна і виявила вхідні двері прочиненими, гаманець та окуляри Мартіна — на кухонному столі, але самого господаря вдома не застала, то мешканці містечка припустили, що хранитель музею помер. Коли Мартін не з’явився і на третій день, група чоловіків визвалася обшукати сараї та перевернуті човни на березі моря, де самотній неодружений чоловік потенційно міг відсипатися на похмілля. Та не встигли вони приступити до пошуків, як по короткохвильовому радіо прийшло повідомлення: тіло Мартіна випадково витягнули з океану риболовецькою сіткою.

Я був у барі разом із батьком, коли туди увійшов рибалка, який знайшов загиблого. Була лише одинадцята дня з невеликим гаком, але йому виставили пива — і за кілька хвилин чоловік уже розповідав, що сталося.

— Я саме витягував свої сіті біля мису Ганнетс Пойнт, — почав він. — Вони були важкими, як ніколи, і мені стало дивно, бо зазвичай у тому місті я не витягую нічого суттєвого: загалом креветок та іншу малоцінну дрібноту. Спочатку я подумав, що спіймав крабову вершу, тому взяв гак і поштрикав ним довкола човна, аж поки той раптом за щось зачепився.

Усі присутні і ми також підкотилися до нього разом зі своїми стільцями, немов дітлахи у дитсадку, коли хтось розповідає «страшну історію».

— Звісно, то виявився Мартін. Мав такий вигляд, наче гепнувся з кручі й у воді його пошматували акули. Хтозна, що він шукав у тих скелях серед ночі в халаті та трусах.

— То він не був вдягнений? — спитався Кев.

— Був, але, можливо, до сну, — відповів рибалка, — а не для прогулянки в таку сиру погоду.

«Царство небесне, земля пухом», — почулося тихе бурмотіння, а далі присутні обмінялися гіпотезами. За кілька хвилин бар перетворився на сповнений цигаркового диму притулок підпитих шерлоків голмсів.

— Мабуть, він був напідпитку, — припустив один чолов’яга.

— Може, там, на кручі, він побачив убивцю овець, погнався за ним і впав, — сказав другий.

— А як щодо отого відлюдного новоприбульця, га? — спитав рибалка. — Ну, отого, що отаборився у наметі?

Мій батько нервово завовтузився на стільці.

— Я натрапив на нього увечері два дні тому, — сказав він.

Я здивовано повернувся до нього.

— А чому ж ти мені нічого не сказав?

— Я саме йшов до аптеки, намагаючись встигнути до закриття, а отой тип прямував у протилежному напрямку — за межі міста. Страшенно поспішав, до речі. Проходячи повз нього, я навмисне зачепив його плечем, щоб розізлити. А він зупиняється і витріщається на мене, типу крутий, щоби залякати. Я ж його прямо питаю, що, мовляв, ти тут робиш, звідки взявся і чим займаєшся. Бо тутешні люди всяке кажуть.

Кев аж через стійку перехилився.

— А він?

— А він нічого не відповів, хоча мені здалося, що спочатку хотів мене ударити, але потім передумав, обернувся і мовчки пішов геть.

Усі присутні розпитували батька: хто такий орнітолог, чим він зазвичай займається, чому незнайомець отаборився на природі — та багато інших запитань, відповіді на які я вже знав. Мені кортіло поставити батьку лише одне запитання.

— А ти нічого дивного у ньому не помітив? Наприклад, у його обличчі?

Мій батько на мить замислився.

— Взагалі-то, помітив. На ньому були сонцезахисні окуляри.

— Пізно увечері?

— А й справді, до біса дивно.

По моїй спині побігли великі холодні мурашки, а душа у п’яти впала: я збагнув, що мій батько дивом уникнув дечого набагато гіршого, аніж звичайна бійка. А ще я збагнув, що мені треба розповісти про це пані Сапсан — і якомога скоріше.

— Та фігня все це, — сказав Кев. — За останню сотню років на Кернгольмі не було жодного убивства. І навіщо комусь убивати безневинного бідолаху Мартіна? Не бачу в цьому сенсу. Виставлю всім пива, якщо розтин не покаже, що то він сам знайшов пригоду на свою дупу.

— Довго ж нам доведеться чекати результатів розтину, — мовив рибалка.

— Наш метеоролог каже, що на острів насувається страшенний шторм; такого вже кілька років не було.

— Наш метеоролог каже! Велике цабе! Та я не повірю тому старому бовдуру, навіть коли він заявить, що йде дощ, і дощ справді йтиме.

Острів’яни часто робили похмурі прогнози стосовно сюрпризів, які приготувала для Кернгольму Мати-Природа: зрештою, вони залежали від милості стихії і тому аж ніяк не могли не бути песимістами. Але цього разу збулися їхні найгірші страхи. Вітер та дощ, які увесь тиждень безупинно напосідали на острів, тої ночі досягли такої сили, що перетворилися на оскаженілий шторм, котрий вкрив чорними хмарами все небо і сколотив морську воду в піну. Під впливом чуток про можливе убивство Мартіна та сильного шторму місто перейшло на суворий режим ізоляції, схожий на той, що встановила у дитбудинку пані Сапсан. Люди не виходили зі своїх помешкань. Вікна позакривали віконницями, а двері позамикали на міцні засуви. На пристані човни торохтіли об причал, кидані сильними поривами вітру, але жоден з них не вийшов з гавані: вийти у море в таку погоду було б гарантованим самогубством. Через те, що поліція з Великої землі не могла забрати тіло Мартіна допоки вщухне буря, перед острів’янами постало дражливе питання — що робити з тілом? Нарешті дійшли висновку, що власник рибної крамниці, який мав найбільші на острові запаси льоду, триматиме труп у прохолодному місці в задній частині своєї крамниці, посеред лососів, тріски та іншої риби, котру, як і Мартіна, зрештою, теж витягнули з моря.