Заради Бога».

Вони силоміць тягнуть його до камери. Замóк і шарніри на дверях такі великі й старовинні, що, напевно, належать до часів Людовика XIV. Або Наполеона. Ось-ось приїде директор чи хтось від нього, і все пояснить. Безсумнівно, так і буде.

Зранку німці проводять другий, цього разу лаконічніший допит, доки друкарка вистукує на машинці в кутку. Здається, його звинувачують у намірі висадити в повітря Шато де Сен-Мало, однак чому вони так думають — неясно. Вони заледве розуміють французьку й здаються більше зацікавленими у своїх питаннях, ніж у його відповідях. Йому відмовляють у наданні паперу, постільної білизни, телефону. Його фотографують.

Йому страшенно хочеться курити. Він лежить горілиць на підлозі й уявляє, як цілує Марі-Лор в одне око, а потім — в інше, доки вона спить. За два дні після арешту його відвозять до загону для великої худоби в околицях Страсбурга. Крізь щілини в паркані він споглядає, як колона школярок у формі по дві крокує на зимовому сонці.

Вартові приносять розфасовані бутерброди, твердий сир, досить води. У загоні десь із тридцятеро інших сплять на соломі, розтрушеній по замерзлій землі. Переважно французи, але є кілька бельгійців, чотири фламандці, двоє валійців. Про те, у чому їх звинувачують, усі говорять стримано, хвилюючись про те, які пастки таяться в поставлених їм питаннях. Уночі вони пошепки обмінюються здогадами.

— Ми в Німеччині пробудемо лише кілька місяців, — каже хтось, і ці слова радо прокочуються рядами.

— Просто щоб допомогти з весняними польовими роботами, доки їхні чоловіки на фронті.

— А тоді відправлять нас додому.

Кожен думає, що це неможливо, однак, а що як це правда? Лише на кілька місяців. А тоді додому.

Ні офіційно призначеного адвоката. Ні воєнного трибуналу. Батько Марі-Лор проводить три дні, дрижачи в загоні для худоби. Ніхто з музею не приїжджає, директорів лімузин не показується. Писати листи не дозволяють. Коли він вимагає дати йому телефон, вартові навіть не сміються.

— Знаєте, коли ми востаннє користувалися телефоном?

Кожна година — молитва за Марі-Лор. Кожен подих.

На четвертий день арештантів зганяють у фургон для худоби й відвозять на схід.

— Ми близько до Німеччини, — шепочуть чоловіки.

Краєм ока їм видно дальній берег річки. Останні ряди виноградників. У білому небі розчиняються чотири уривчасті стовпи сірого диму.

Замкар примружується. Німеччина? На вигляд нічим не відрізняться від цього берега.

Так само це міг би бути край скелі.

Розділ 4

8 серпня 1944 року

Штабс-фельдфебель фон Румпель у темряві піднімається по драбині, відчуваючи, як лімфатичні вузли з обох боків шиї стискають йому стравохід і трахею. Він висне на щаблях, мов скручений килим.

Двоє артилеристів усередині башточки спостерігають із-під насунутих касок. Ні пропозиції допомогти, ні привітання. Башточка увінчана сталевою банею й застосовується переважно для наведення гармат, установлених унизу. З неї відкривається вид на море із заходу, на скелі внизу, всі обкручені колючим дротом, і просто напроти, на той бік затоки, — на Сен-Мало, охоплене вогнем.

Обстріл на якусь мить припинився, передсвітанкові пожежі впевнено розгораються. Західний край міста став червоно-багряною катастрофою, з якої піднімаються численні стовпи диму. Найбільший схожий на хмару з тефри, попелу й пари над жерлом вулкана. Здалеку він здається суцільним, наче вирізаний із сяйливого дерева. Уздовж його країв спалахують іскри, сиплеться попіл, розлітаються адміністративні папери: плани матеріально-технічного забезпечення, замовлення на закупівлі, податкові звіти.

У бінокль фон Румпель спостерігає, як, здається, кажани загоряються й перелітають над фортечними мурами. Гейзер іскор вивергається далеко вглибині якогось будинку — електричний трансформатор, запасений бензин чи, може, бомба уповільненої дії, — наче то блискавка б’є із землі в небо.

Один із артилеристів невигадливо коментує дим, мертвого коня, якого бачить біля підніжжя стін, інтенсивність пожежі в певних секторах. Наче вони вельможі з епохи Хрестових походів, що з пагорба спостерігають, як беруть фортецю. Фон Румпель ослабляє комір, що тисне на залози, силкується глитнути.

Місяць заходить, небо на сході світлішає, підсмикуючи поділ ночі, стираючи зірки одну за одною, аж доки їх залишається одна чи дві. Напевне, Вега. Чи Венера. Він їх так і не вивчив.

— Шпиль на соборі упав, — зауважує другий артилерист.

Ще день тому над зиґзаґами дахів височів соборний шпиль, спрямований угору, вищий за них усіх. Але не цього ранку. Скоро сонце вже над горизонтом, оранжеве полум’я змінює чорнота диму, що піднімається вздовж західних мурів і надимається над цитаделлю, мов бульбашка.

Нарешті на кілька секунд дим розвіюється й фон Румпелю вдається вдивитися в зубчатий лабіринт міста й знайти те, що шукає: горішню частину високого будинку з широким димарем. Видно два вікна, скло вилетіло. Одна віконниця звисає, три на місці.

Будинок номер чотири по рю Воборель. Ще стоїть. Минає кілька секунд, а тоді дим знову його застилає.

Один літак перетинає все темніше синє небо, неймовірно високо. Фон Румпель спускається довгою драбиною в тунелі форту. Намагаючись не шкутильгати, не думати про набряки в паху. В їдальні під землею солдати сидять, притулившись до стін, і черпають вівсяну кашу зі своїх перевернутих касок. Електричне світло заливає їх плямами то світла, то тіні.

Фон Румпель сідає на коробку з-під амуніції та їсть сир із тюбика. Полковник, відповідальний за оборону Сен-Мало, виголошував промови перед цими солдатами, промови про доблесть, про те, що в будь-яку мить дивізія «Герман Ґерінґ» прорве американську лінію оборони в Авранші й що з Італії і, можливо, Бельгії потечуть рікою підкріплення, танки і юнкерси, вантажівки з п’ятдесятиміліметровими мінометами; що люди в Берліні вірять у них, мов монашки в Бога, що ніхто не покине свій пост, а якщо покине — буде страчений за дезертирство. Однак фон Румпель думає про в’юнке стебло в нього всередині. Чорне стебло, з якого гілки попроростали у його ноги й руки, стебло, що вгризається йому в живіт. Тут, у цій півострівній фортеці, просто за стінами Сен-Мало, де немає зв’язку з арміями, що відступають, здається лише справою часу, що канадці, брити та ясноокі американці з вісімдесят третьої дивізії кишітимуть у місті, прочісуючи будинки в пошуках гансів-мародерів, роблячи хай там що вони роблять, коли хапають полонених.

Це лише справа часу — коли чорне стебло здушить його серце.

— Що? — питає солдат поруч нього.

Фон Румпель пирхає:

— Я нічого не сказав.

Солдат повертається до своєї вівсянки.

Фон Румпель витискає в рот залишки огидного солоного сиру й впускає порожній тюбик собі під ноги. Будинок ще стоїть. Його армія ще утримує місто. Через кілька годин пожежі згаснуть, і тоді німці кинуться, мов мурахи, до своїх позицій і готуватимуться до наступного бою.

Він чекатиме. Чекатиме, і чекатиме, і чекатиме, а тоді, коли дим розвіється, він туди піде.

Інженер Бернд корчиться від болю, притискаючись обличчям до спинки золотавого крісла. Щось негаразд із його ногою і щось ще гірше — з грудьми.

Радіоприймач безнадійний. Кабель живлення обрубаний, зв’язок із наземною антеною втрачений, і Вернер не здивується, якщо й панель виявиться розбитою. У все слабшому бурштиновому світлі з Фолькгаймерового ліхтаря він оглядає один розтрощений роз’єм за іншим.

Здається, під час бомбардування він втратив слух у лівому вусі. У правому наче потроху відновлюється. Окрім дзвону, він починає розрізняти звуки.

Потріскування пожеж, що догорають.

Стогін будівлі над ними.

Дивне крапання з різних боків.

І гуркіт, із яким Фолькгаймер завзято розгрібає завали, що закрили собою сходи. Вочевидь, стратегія така: він напівприсідає під низькою стелею, важко дихаючи і тримаючи в одній руці шматок зігнутої арматури. Вмикає ліхтар, оглядає забарикадовані сходи в пошуках чогось, що він міг би витягнути, і запам’ятовує. А тоді вимикає світло, щоб економити заряд батарейки, й береться за роботу в темряві. Коли знову з’являється світло, наче нічого не змінюється. Купа металу, цегли й дерева така суцільна, що важко повірити, що й двадцятеро людей змогли б з нею впоратися.