— Заради Бога, — промовляє Фолькгаймер.

Вернер не знає, чи той розуміє, що каже це вголос. Але Вернер чує його слова у своєму правому вусі, мов далеку молитву. Заради Бога. Заради Бога. Наче все, що відбувалося на цій війні, двадцятиоднорічний Франк Фолькгаймер зносити міг, але тільки не цю останню несправедливість.

Пожежа нагорі вже мала б висмоктати з їхньої діри останній кисень. Вони всі мали б задихнутися. Сплатити борги, закрити рахунки. Однак вони ще дихають. Три тріснуті балки під стелею тримають одному Богові відомо яку вагу: десять тонн обвугленого готелю, тіла вісьмох артилеристів і незліченні невибухлі боєприпаси. Може, Вернер за свої десять тисяч маленьких зрад, Бернд — за безліч своїх злочинів, а Фолькгаймер — за те, що був інструментом, виконувачем наказів, лезом райху, — може, вони троє заслужили жахливішої кари й мають дочекатися якогось остаточного присуду?

Спочатку — корсарів підвал, побудований для зберігання золота, зброї й дивакового приладдя для догляду за бджолами. Потім — винний погріб. Далі — затишний куточок ремісника. Atelier de Réparation, думає Вернер, приміщення, де сплачують репарації. Спокутують провину. Досить підхоже місце. Не гірше за інші. Безсумнівно, у цьому світі знайдуться люди, які вважатимуть, що цим трьом багато за що треба заплатити.

Прокинувшись, Марі-Лор знаходить під грудьми притиснутий будиночок і відчуває, що спарилася в пальті свого двоюрідного дідуся.

Уже світанок? Вона піднімається по драбині й притискає вухо до люка. Сирени змовкли. Може, будинок згорів дотла, доки вона спала. Або ж вона проспала останні години війни й місто звільнили. На вулицях можуть буди люди: волонтери, жандарми, пожежники. Навіть американці. Треба лише вилізти через люк і вийти через вхідні двері на рю Воборель.

Але що як місто й досі під німцями? А що як вони просто зараз маршують від будинку до будинку й стріляють у кого схочуть?

Вона почекає. Будь-якої миті у її бік може йти Етьєн, до останнього не покидаючи надії дістатися до неї.

Або він десь припав до землі й обхопив голову руками. І бачить демонів.

Або він загинув.

Дівчина каже собі заощаджувати хліб, але вона така голодна, а хлібина черствіє, тож, не встигнувши себе зупинити, вона з’їдає її всю.

От якби тільки вона взяла з собою книжку!

Марі-Лор бродить підвалом у самих панчохах. Ось лежить скручений килим, його порожнина наповнена чимось із запахом деревної стружки — мишва. Ось ящик зі старими паперами. Антикварна лампа. Знаряддя для консервації, що ними користувалась мадам Манек. А ось, углибині полиці під стелею, два маленькі дива. Повні бляшанки! У кухні майже не лишилося їжі — лише кукурудзяне борошно, жмуток лаванди й дві чи три пляшки скислого божоле, — але тут, у підвалі, — дві важкі бляшанки.

Горох? Квасоля? Може, кукурудза. Хоч би не олія, подумки благає вона; хіба бляшанки з олією не менші? Потрусивши їх, вона не дістає підказки. Чи можуть в одній із них бути персики мадам Манек, білі персики з Лангедоку, які мадам купувала ящиками, чистила, різала на четвертинки й варила в сиропі? Уся кухня наповнювалася їхнім запахом, пальці Марі-Лор ставали від них липкі — яке задоволення!

Дві бляшанки, які Етьєн не помітив.

Але, збуджуючи надії, ризикуєш упасти в ще більший відчай. Горошок. Або квасоля. Їм теж вона буде ой як рада. Марі-Лор опускає бляшанки по одній у кожну кишеню пальта свого двоюрідного дідуся, ще раз намацує будиночок у кишені сукні, сідає на валізу, тримається обома руками за ціпок і намагається не думати про свій міхур.

Одного разу, коли їй було вісім чи дев’ять років, батько повів її до паризького Пантеону, щоб розповісти про маятник Фуко. На шнурі завдовжки шістдесят сім метрів, пояснював він, гойдається золота куля зі штирем унизу, як у дитячої дзиґи. Те, що з часом її траєкторія змінювалася, доводить обертання Землі. Але що запам’яталося Марі-Лор, коли вона стояла біля поруччя, а гиря просвистувала повз неї, — це те, як її батько сказав, що маятник ніколи не зупиниться. Він і далі коливатиметься, зрозуміла Марі-Лор, навіть після того, як вони з батьком підуть із Пантеону, після того, як вона засне вночі. І після того, як вона про нього забуде, проживе ціле життя й помре.

Тепер їй вчувається в повітрі свист маятника: велика золота куля, завширшки з бочку, що хитається й хитається без упину. Знову й знову вирізаючи на підлозі свою нелюдську істину.

Попіл, попіл — сніг у серпні. Після сніданку артобстріл час від часу відновлювався, а тепер, після шостої вечора, стих. Десь стріляє кулемет з таким звуком, наче крізь пальці хтось пропускає разок намиста. У фон Румпеля з собою фляжка, із півдесятка ампул із морфієм і польовий пістолет. Через морську дамбу. Через перемичку в бік величезного бастіону Сен-Мало, що тліє. Пристань при затоці розтрощена в кількох місцях. Наполовину потоплений рибацький човен дрейфує кормою догори.

У старій частині міста гори каменю, мішків, віконниць, гілок, залізних ґраток і ковпаків із димарів переповнюють рю де Дінан. Розтрощені квіткові горщики, обвуглені віконні рами, розбите скло. Деякі будинки й досі димлять, і хоч фон Румпель притискає до рота й носа вологу хустинку, декілька разів йому довелося зупинятися, щоб віддихатися.

Ось мертвий кінь, уже почав роздуватися. Ось стілець, оббитий смугастим зеленим оксамитом. Ось порвані клапті тенту — значить, тут був ресторанчик. Фіранки ліниво звисають із розбитих вікон у дивному, миготливому світлі; вони діють йому на нерви. Ластівки літають туди-суди, шукаючи загублені гнізда, і десь дуже далеко, здається, хтось кричить, хоча це може бути вітер. Вибухи позривали багато магазинних вивісок, і кронштейни тепер висять порожні.

Шнауцер трусить за ним, підвиваючи. Ніхто не кричить із вікон і не попереджає, що тут заміновано. Ба більше, пройшовши чотири квартали, він бачить лише одну людину — жінку біля руїн, які ще вчора були кінотеатром. У руці в неї совок, мітли біля неї не видно. Вона дивиться на нього, оторопіла. У відчинених дверях позаду неї — пом’яті ряди сидінь під обваленими шматками стелі. За ними стоїть бездоганний екран, навіть не закопчений димом.

— Перший сеанс аж о восьмій, — каже вона французькою з бретонським акцентом.

Він киває, шкутильгаючи повз неї. Рю Воборель засипана битою черепицею, що зісковзнула з дахів. У нього над головою пурхають шматки обгорілого паперу. Чайок немає. Навіть якщо будинок згорів, думає він, діамант буде там. Він підбере його з попелу, як тепле яйце.

Але високий, вузький будинок стоїть майже непошкоджений. На фасаді одинадцять вікон, більшість без скла. Блакитні віконниці, старий сіро-бежевий граніт. Чотири з шести ящиків для квітів висять на місцях. Обов’язковий список мешканців тулиться до вхідних дверей.

М. Етьєн Леблан, 63 роки.

М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років.

Фон Румпель готовий на будь-які небезпеки. Заради райху. Заради себе самого.

Ніхто його не зупиняє. Кулі не свистять. Часом безпечнішого місця за око бурі не знайти.

Коли день, а коли ніч? Час вимірюється тільки спалахами: Фолькгаймерів ліхтар то світиться, то згасає.

У відбитому світлі Вернер споглядає Фолькгаймерове забруднене попелом обличчя, коли він схиляється над Берндом.

— Пий, — вимовляють губи, коли він прикладає фляжку до інженерового рота, й тіні збігаються перебитою стелею, наче коло привидів, що готуються до бенкету.

Бернд панічно крутить головою і намагається глянути, що в нього з ногою.

Вимикається ліхтар, і їх знову накриває темрява.

У Вернеровій торбині його дитячий записник, ковдра і сухі шкарпетки. Три пайки. Це вся їхня їжа. У Фолькгаймера нічого немає. У Бернда нічого немає. У них лише дві фляжки з водою, обидві напівпорожні. Фолькгаймер також знайшов у кутку відро з щітками для фарбування і якоюсь водянистою муттю на дні, але до якого відчаю вони мають дійти, щоб це пити?