У кожній кишені Фолькгаймерового пальта по гранаті моделі 24. Пустотіла дерев’яна ручка, сталевий циліндр із вибуховою сумішшю на кінці — ручні гранати, які хлопці в Шульпфорті називали товкачиками. Уже двічі Бернд умовляв Фолькгаймера кинути одну в завал біля сходів — спробувати, чи не вдасться їм пробити собі вибухом вихід. Але тут застосовувати гранату, в такому тісному приміщенні, під руїнами, ймовірно, всипаними невибухлими вісімдесятивосьмиміліметровими набоями, буде самогубством.

А ще є гвинтівка — Фолькгаймерів карабінер-98К із поздовжньо-ковзним затвором, заряджений п’ятьма кулями. «Досить, — думає Вернер. — Ще й багато». Їм вистачить і трьох, по одній на кожного.

Іноді, у темряві, Вернер розмірковує, що, можливо, у підвалі є своє слабке світло, яке, напевно, пробивається крізь руїни. У підвалі точно червонішає в міру того, як серпневий день над ними рухається в бік сутінків. За якийсь час, дізнається він, навіть цілковита темрява вже не така й цілковита; не один раз йому здається, що він може роздивитися свої розчепірені пальці, коли проводить ними перед очима.

Вернер згадує своє дитинство, хмари вугільного пилу, що здіймалися в повітря зимовими ранками, осідаючи на підвіконнях, у дитячих вухах, у їхніх легенях, тільки тут, у цій дірі, попіл білий. Наче він завалений у якійсь глибокій шахті, що у якомусь розумінні така сама, у якій загинув його батько, а у якомусь — повна її протилежність.

Знову темно. Знову світло. Перед Вернером з’являється Фолькгаймерове скривлене обличчя. Погон на одному плечі відірваний. Променем ліхтаря він показує Вернерові на дві погнуті викрутки й коробку електричних запобіжників.

— Радіо, — каже він у Вернерове здорове вухо.

— Ти що, взагалі не спав?

Фолькгаймер спрямовує світло собі на обличчя.

— Перш ніж сяде батарея, — промовляють його губи.

Вернер хитає головою. Радіо безнадійне. Йому хочеться заплющити очі, забути, здатися. Дочекатися, доки цівка гвинтівки торкнеться його скроні. Але Фолькгаймер прагне його переконати, що за життя варто поборотися.

Волосинка всередині лампи його польового ліхтаря світиться жовтим — світло вже слабше. Фолькгаймерів освітлений рот червоніє на тлі чорноти.

— У нас мало часу, — повторюють його губи.

Будівля стогне. Вернер бачить зелену траву, метеликів, сонячне світло. Широко прочиняються ворота якогось літнього маєтку. Коли смерть прийде по Бернда, вона також може забрати і його. Щоб двічі не ходити.

— Про сестру… — наполягає Фолькгаймер. — Подумай про свою сестру.

Їй уже майже несила терпіти, так хочеться в туалет. Вона піднімається на найвищу сходинку, тамує подих і нічого не чує впродовж тридцяти ударів серця. Сорока. А тоді відчиняє кришку люка.

Ніхто в неї не стріляє. Вибухів не чути.

Марі-Лор із хрускотом ступає по впалих кухонних полицях і заходить до крихітної кімнатки мадам Манек. Дві бляшанки качаються і відтягують кишені дідусевого пальта. Горло пече, ніздрі печуть. Тут дим трохи не такий густий.

Вона облегшується в судно в ногах ліжка мадам Манек. Підсмикує панчохи й застібає пальто на ґудзики. Уже день? У тисячний раз вона думає, як їй хочеться поговорити з батьком. Може, буде краще вийти в місто, особливо якщо досі день, і спробувати когось знайти?

Солдат їй допоможе. Та будь-хто допоможе. Однак, навіть думаючи про це, вона вже сумнівається.

Вона знає, що ця слабкість у ногах — від голоду. В хаосі, що запанував на кухні, їй не вдається знайти консервного ключа, зате в шухляді для ножів мадам Манек вона намацує різака, а також і велику грубу цеглину, якою мадам підпирала заслінку в комині.

Вона з’їсть хай що там у цих двох бляшанках. Потім трохи почекає на випадок, якщо її дідусь таки прийде додому або вона почує перехожого на вулиці, пожежника чи галантного американського військового. Якщо до того, як знову зголодніє, нічого цього не станеться, вона вийде на вулицю чи на хай що там від неї лишилося.

Спочатку вона піднімається на третій поверх, щоб напитися з ванни. Припавши губами до поверхні, робить довгі ковтки. Повний води, її живіт починає бурчати. Це та хитрість, якої вони з Етьєном навчилися за сто недоїдань: перед тим, як їсти, випий води, скільки зможеш, тоді наїсися набагато швидше.

— Принаймні, Papa, — каже вона вголос, — з водою я повелася розумно.

Потім вона сідає на сходовому майданчику на третьому поверсі, спиною до телефонного столика. Затискає одну з бляшанок між колін, приставляє кінчик ножа до кришки й піднімає цеглину, щоб ударити по ручці. Але перш ніж вона опускає цеглину, позаду неї смикається натяжний дріт, лунає звук дзвоника і хтось заходить у будинок.

Розділ 5

Січень 1941 року

Комендант виголошує промову про доброчесність, родину й символічний вогонь, який хлопці з Шульпфорти завжди носять із собою — чашу чистого полум’я, що підтримує огнище нації, фюрер те, фюрер се, його слова знайомо ллються Вернерові у вуха. Один із найзухваліших хлопців потім бурчить:

— А я то думав, що це мені так пече…

У спальні Фредерік перехиляється через поручень свого ліжка. Лице наче помальоване жовто-червоним.

— Їдьмо разом у Берлін! Батько буде на роботі, але ти зможеш познайомитися з мамою.

Два тижні Фредерік шкутильгав, побитий, повільний і спухлий, і жодного разу в його звертаннях до Вернера не звучало нічого, крім завсідної неуважливої доброти. Жодного разу не звинуватив він Вернера у зраді, хоча Вернер і пальцем не поворухнув, доки Фредеріка били, й відтоді теж нічого не зробив: не цькував Рьоделя, не наставив гвинтівку на Бастіана й не гупав обурено у двері до кабінету доктора Гауптмана, вимагаючи справедливості. Так, наче Фредерік уже зрозумів, що кожен із них відтепер іде своєю дорогою, з якої їм не звернути.

— Я не маю… — відповідає Вернер.

— Мама купить тобі квитка. — Фредерік відхиляється і втуплюється в стелю. — Це дрібниця.

Поїздка в потязі — сонна шестигодинна епопея, щогодини їхній труський вагон відтягують на запасні колії, щоб пропустити повні солдат ешелони, які мчать повз них на фронт. Нарешті Вернер і Фредерік виходять на тьмяній темно-сірій станції й піднімаються багатьма сходовими маршами, де на кожній сходинці написаний той самий лозунг: «Берлін курить “Юно!”» — і виходять на вулиці міста, більшого за яке Вернер в житті не бачив.

Берлін! Одна назва дзвенить переможним дзвоном. Столиця науки, місце роботи фюрера, колиска Айнштайна, Штаудінґера, Байєра. Десь на цих вулицях був винайдений пластик, були відкриті рентгенівські промені, був визначений континентальний дрейф. Якими дивами наука займається тут тепер? «Солдатами-надлюдьми, — каже доктор Гауптман, — машинами, що роблять погоду, й ракетами, якими людина зможе керувати на відстані тисячі кілометрів».

Із неба тягнуться срібні нитки сльоти. Ряди сірих будинків, що туляться один до одного наче для тепла, сходяться на горизонті. Хлопці проходять повз магазини, повні м’яса, повз якогось п’яничку з розбитою мандоліною на колінах, повз трійко повій під навісом, що свистять услід, побачивши їхні уніформи.

Фредерік заводить Вернера в п’ятиповерховий будинок за квартал від гарної вулиці під назвою Кнісбекштрассе. Він натискає кнопку з номером два, усередині лунає дзвінок, і двері відмикаються. Вони заходять у тьмяне фойє й стають перед двома однаковими дверима. Фредерік натискає кнопку, десь високо в будинку щось гуркотить, і Вернер шепоче:

— У вас є ліфт?

Фредерік усміхається. Наближається брязкіт машинерії, кабіна ліфта опускається на місце. Фредерік штовхає дерев’яні дверцята всередину. Вернер зачудовано дивиться, як повз них пропливає інтер’єр будинку. Коли вони приїжджають на другий поверх, він питає:

— А можна ще раз з’їздити?

Фредерік сміється. Вони спускаються. Піднімаються. Униз, угору, тоді вчетверте — униз, і Вернер вглядається в кабелі й ваги над кабінкою, намагаючись збагнути, як працює цей механізм, коли мініатюрна жінка заходить у будинок і струшує парасолю. В іншій руці в неї паперова торбинка, вона швидко окидає оком уніформи хлопців, білизнý Вернерового волосся й багряні синці у Фредеріка під очима. На лацкані її пальта — зірка, охайно вишита гірчично-жовтим. Ідеально рівно — один промінь униз, інший — угору. Краплі сипляться з кінчика парасолі, мов насіння.