— Було одне повідомлення, — каже Марі-Лор. — Мадам залишила його на твоєму столі.

— Яке повідомлення?

— Щодо твоїх радіо.

Він спускається на п’ятий поверх. Вона чує, як він щось мугикає. Як проводить пальцями по недавно спорожнілих полицях. Старі друзі зникли. Вона чекає розгніваних криків, але натомість вчуває дитячі пісеньки, перемежовані частим диханням: «…à la salade je suis malade au céleri je suis guéri…»[35]

Вона бере його за лікоть, підводить до тахти. Він і досі мимрить собі під ніс, намагаючись словами відтягнути себе від краю прірви; і вона відчуває, як від нього пашіє страхом — отруйним, токсичним, схожим на випари, що здіймаються над банками з формаліном у відділі зоології.

Дощ стукає у вікна. Етьєнів голос долинає звідкись здалеку:

— Усі до одного?

— Те, що на горищі, — на місці. Я про нього не згадала. Мадам Манек про нього знає?

— Ми про це не говорили.

— Воно заховане, дідусю? Його могли б знайти під час обшуку?

— Хто стане обшукувати наш дім?

Стоїть тиша.

— Ми ще можемо його здати, — виправдовується Етьєн. — Скажемо, що забули про нього.

— Термін був до вчорашнього полудня.

— Може, вони поставляться з розумінням.

— Дідусю, невже ти справді думаєш, ніби вони поставляться з розумінням, що ти забув про передавач, який може дістати до Англії?

Знову чути схвильоване дихання. Ніч котиться вперед на безшумних колесах.

— Поможи мені, — просить він.

Він знаходить автомобільний домкрат у кімнаті на третьому поверсі, й вони разом піднімаються на шостий, замикають двері в кімнату її діда й опускаються на коліна, не ризикнувши запалити й свічки. Він підсовує домкрат під гардероб і піднімає ліву сторону. Під ніжку гардероба він підставляє складені ганчірки, а тоді піднімає іншу сторону й робить те саме.

— А тепер, Марі-Лор, поклади долоні сюди. Штовхай.

Повна захвату, вона розуміє: вони поставлять гардероб перед маленькими дверима, що ведуть на горище.

— Що є сили. Готова? Один, два, три.

Велетенський гардероб зрушується на кілька сантиметрів. Доки він ковзає підлогою, важкі дверцята з дзеркалами злегка постукують. У неї таке відчуття, наче вони пхають будинок по кризі.

— Мій батько, — Етьєн відсапується, — любив приказувати, що сам Ісус не зміг би занести сюди цей гардероб. Що, напевне, цей будинок збудували навколо нього. Спробуймо ще раз. Готова?

Вони пхають, перепочивають, пхають, перепочивають. Урешті гардероб стає напроти маленьких дверей, і вхід на горище виявляється забарикадований. Етьєн знову піднімає кожну його ніжку домкратом, витягає ганчірки й опускається на підлогу, важко дихаючи. Марі-Лор сідає поруч нього. Перш ніж над містом загоряється світанок, вони обоє сплять.

Переклик. Сніданок. Френологія, стрілецький і муштровий вишкіл. Темноволосий Ернст кидає школу через п’ять днів після того, як його вибрали найслабшим на занятті в Бастіана. Ще двоє йдуть за тиждень. Із шістдесяти залишаються п’ятдесят сім. Щовечора Вернер працює в лабораторії доктора Гауптмана, то вставляючи числа в тригонометричні рівняння, то працюючи над проектами: Гауптман хоче, щоб він підвищив ефективність і потужність радіостанції спрямованої дії, яку сам конструює. Вона має швидше переходити до передавання на різних частотах, каже доктор-коротун, а також виміряти пеленг вхідного сигналу. Чи Вернер це зуміє?

Він переробляє схему майже повністю. Іноді вечорами Гауптман стає балакучий, дуже докладно пояснює роль соленоїда чи резистора, може навіть назвати павука, що звисає зі стелі, або захоплено розказує про збори науковців у Берліні, де, здається, майже кожна розмова, каже він, розкриває нові можливості. Теорія відносності, квантова механіка — у такі вечори він охоче говорить хай про що Вернер запитає.

Однак наступного ж вечора Гауптман поводиться навдивовижу відсторонено: він не заохочує питань і спостерігає за Вернеровою роботою мовчки. Те, що доктор Гауптман має такі впливові зв’язки, що телефон на столі пов’язує його з людьми за сотню кілометрів, які одним помахом пальця можуть послати десяток «мессершміттів» бомбити якесь місто, п’янить Вернера.

Ми живемо у виняткові часи.

Йому хочеться знати, чи Юта його пробачила. У її листах або переважно загальні фрази: «ми зайняті», «фрау Елена передає привіт», або стільки цензурованих зафарбувань, що нічого не зрозуміти. Вона тужить за ним? Чи ж вона заморозила свої почуття, вберігаючи себе, як і він вчиться робити?

Фолькгаймер, як і Гауптман, здається повним суперечностей. Інші хлопці вважають Фолькгаймера бездушним, утіленням чистої сили, однак іноді, коли Гауптман від’їжджає до Берліна, Фолькгаймер заходить до його кабінету й повертається з ламповим радіо «Грюндіг», налаштовує короткохвильову антену й наповнює лабораторію класичною музикою. Моцарта, Баха, навіть італійця Вівальді. Що сентиментальніше, то краще. Велетень відкидається на спинку крісла, аж воно скрипить під його вагою, і заплющує очі.

Чому завжди трикутники? Для чого потрібен прилад, над яким він працює? Які дві точки Гауптман знає і чому йому треба дізнатися розміщення третьої?

— Це лише числа, кадете, — каже Гауптман, це його улюблена максима. — Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати.

Вернер вибудовує гіпотези й ділиться ними з Фредеріком, але Фредерік живе наче в обіймах сну; його штани йому завеликі на поясі й сорочка увесь час висмикується. Очі в нього водночас напружені й неуважні; здається, він не розуміє, що не влучає в цілі на заняттях. Мало не щоночі Фредерік бурмоче собі під ніс, перш ніж заснути: читає уривки віршів, розказує про поведінку гусей, про кажанів, що шугали повз вікна.

Пташки, завжди пташки.

— …ну, так-от, полярні крячки, Вернере, вони перелітають від Південного полюса до Північного, справжні мандрівники навколо планети. Напевне, ніякі тварини стільки не кочують — сімдесят тисяч кілометрів на рік…

Металеве холодне світло розливається стайнями, виноградниками й стрільбищами; співочі птахи проносяться над пагорбами; великі розрізнені хмари горобцевих, що прямують на південь; шляхи кочівників, що пролягають просто над шпилями школи. Іноді зграя опускається на величезні липи і клекоче серед листя.

Деякі зі старших хлопців, яким по шістнадцять чи сімнадцять років, кадети, що мають вільний доступ до патронів, люблять стріляти по деревах — їм цікаво, у скільки пташок вони зможуть поцілити. Дерево здається нежилим і нерухоми, аж тут лунає постріл, і його крона розсипається навсібіч, сотня птахів зривається з місця за півсекунди, з таким пронизливим криком, наче розпалося ціле дерево.

Якогось вечора в спальні Фредерік притуляється лобом до віконного скла.

— Я їх ненавиджу. Я ненавиджу їх за це.

Лунає дзвоник на вечерю, всі кидаються в їдальню, а згорьований Фредерік плететься останній, волочачи шнурівки. Вернер миє за Фредеріка миску, ділиться відповідями на домашні завдання, кремом для взуття, солодощами від доктора Гауптмана; на польових заняттях вони завжди біжать поряд. Невагомі мідні значки причеплені до їхніх лацканів; сто чотирнадцять підкутих чобіт виблискують на доріжці на тлі бруківки. Обриси зáмкуз його башточками й зубчатими стінами вимальовуються у них під ногами, мов туманний відголосок минулої слави. Кров мчить Вернеровими жилами, він думає про приймач-передавач Гауптмана, про злютування, запобіжники, акумулятори, антени; їхні з Фредеріком підошви торкаються землі одночасно.

SSG35 A NA513 NL WUX

КОПІЯ ТЕЛЕФОНОГРАМИ

16 ЛИСТОПАДА 1940 РОКУ

МОСЬЄ ДАНІЕЛЮ ЛЕБЛАНУ

СЕН-МАЛО ФРАНЦІЯ

=ПОВЕРТАЙТЕСЯ НАПРИКІНЦІ МІСЯЦЯ = БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ =

За кілька останніх годин навіженого склеювання й шліфування батько Марі-Лор закінчує модель Сен-Мало. Вона нефарбована, недосконала, зроблена з півдесятка різних видів деревини й позбавлена деталей. Але її досить, щоб його донька могла нею користуватися в разі потреби: неправильний багатокутник острова в рамці з фортечних мурів, і кожна з восьмисот шістдесяти п’яти будівель у ньому на місці.