Її батько пакує найбільший приймач у картонну коробку й спускає його на старезному візку. Марі-Лор сидить, склавши руки на колінах, відчуваючи заніміння пальців, і думає про механізм на горищі, про його кабелі та перемикачі. Передавач, сконструйований, щоб розмовляти з привидами. Його вважати за радіоприймача? Варто їй про нього сказати? Чи Papa й мадам Манек знають про нього? Здається, що ні. Увечері місто поглинає туман, принісши холодний, рибний сморід. Вони їдять картоплю з морквою на кухні, й мадам Манек залишає тарілку під дверима кімнати Анрі й стукає у двері, але вони не відчиняються і їжа залишається неторканою.

— Що вони робитимуть з усіма тими радіо? — питає Марі-Лор.

— Відправлять у Німеччину, — відказує Papa.

— Або викинуть у море, — висуває припущення мадам Манек. — Ну ж бо, дитино, пий свій чай. Це не кінець світу. Я сьогодні принесу тобі ще одну ковдру.

І зранку Етьєн не виходить із братової кімнати. Чи знає він, що відбувається в будинку, Марі-Лор важко сказати. О десятій годині її батько починає перевозити вантаж на рю де Шартр: одна ходка, дві ходки, три. Етьєн так і не показується. Марі-Лор тримає мадам Манек за руку, слухаючи, як за батьком зачиняються двері, як скрипить возик по рю Воборель, а тоді — як у будинку знову настає тиша.

Штабс-фельдфебель Райнгольд фон Румпель прокидається рано. Надягає уніформу, кладе до кишень лýпу й пінцет, надягає білі рукавички. О шостій він уже у вестибюлі готелю, готовий іти: повністю вбраний, у начищеному взутті, з пістолетом у закритій кобурі. Господар готелю приносить йому хліб і сир у кошику, зробленому з темної лози, гарно вкритому тканинною серветкою, — все як треба.

Приємно бувати в місті до схід сонця, коли ще світять вуличні ліхтарі й денний гул Парижа тільки починає звучати. Коли фон Румпель звертає з рю Кюв’є до Ботанічного саду, його зустрічають імлисті й показні дерева — парасолі, розкриті лише для нього.

Він любить приходити рано.

При вході у Велику залу заклякають два нічні охоронці. Зиркають на смужки на його нашивці та рукавах; жили в них на горлі напружуються. Сходами спускається невеличкий чоловічок у чорному фланелевому костюмі, перепрошуючи німецькою. Він називає себе заступником директора. Вони очікували побачити штабс-фельдфебеля лише за годину.

— Можемо говорити французькою, — відказує фон Румпель.

За ним дрібушить другий чоловік із блідо-жовтим обличчям, що явно страшиться дивитися гостю в очі.

— Нам буде за честь показати вам наші колекції, пане фельдфебель, — ледь чутно мовить заступник директора. — Це наш мінералог, професор Ублен.

Ублен блимає двічі. Він нагадує пійманого звіра. З кінця коридору спостерігають обидва охоронці.

— Дозвольте взяти вашого кошика.

— Мені не важко.

Зала мінералогії така довга, що фон Румпелю заледве видно її кінець. Попереду, в порожніх вітринах, видно підставки з вицвілими контурами забраних експонатів. Фон Румпель задумано бреде, несучи в руці свого кошика, поглинений тим, що бачить. Які скарби вони позалишали! Розкішний набір жовтих топазових кристалів на сірому субстраті. Великий рожевий кусень берила, схожий на кристалізований мозок. Фіолетова колона турмаліну з Мадагаскару, така яскрава, що він не може стриматися й торкається її. Бурконіт, апатит на мусковіті, природний циркон у розмаїтті кольорів, десятки інших мінералів, яких він не в змозі назвати. «Напевно, через руки цих людей, — думає він, — за тиждень проходить більше самоцвітів, ніж він бачив за все життя».

Кожен експонат внесений у величезні каталожні фоліанти, які збирали століттями. Блідий Ублен показує йому сторінки.

— Людовик XIII започаткував цю колекцію з лікувальних засобів для кабінету медицини: нефрит — для нирок, глина — для шлунка, й так далі. На 1850 рік каталог нараховував уже двісті тисяч записів — неоціненна мінералогічна спадщина…

Час від часу фон Румпель дістає блокнот і щось записує. Він не поспішає. Коли вони доходять до кінця, заступник директора сплітає пальці на пузі.

— Сподіваємося, ви вражений, пане фельдфебель? Сподобалася вам екскурсія?

— Дуже сподобалася.

Електричні лампочки розміщені далеко одна від одної, й тиша в цьому величезному приміщенні гнітюча.

— Але, — веде він далі дуже повільно, — як щодо тих колекцій, які не виставлені на публічний огляд?

Заступник директора й мінералог обмінюються поглядами.

— Ви побачили все, що ми могли вам показати, пане фельдфебель.

Фон Румпель старається говорити ввічливо. Культурно. Урешті, Париж — це не Польща. Павутину треба плести обережно. Такі речі не вийде просто конфіскувати. Як там казав його батько? «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення».

— Ми десь можемо сісти, — питає він, — і поговорити?

Кабінет заступника директора займає запилений куток на третьому поверсі. Задушливий кабінет оббитими горіхом, прикрашеними проштрикнутими метеликами й жуками в різних рамках стінами виходить вікнами в сад. За важезним письмовим столом висить єдина картина: намальований вугільним олівцем портрет французького біолога Жана-Батиста Ламарка.

Заступник директора сідає за стіл, а фон Румпель опускається на стілець перед ним і ставить кошика собі між ногами. Мінералог залишається стояти. Довгошия секретарка приносить чай.

— Ми увесь час додаємо нові експонати. У всьому світі індустріалізація становить загрозу покладам мінералів. Ми збираємо мінерали всіх можливих видів. Для нас усі вони однаково цінні, — зауважує Ублен.

Фон Румпель сміється. Він цінує їхнє намагання грати в гру. Але хіба вони не розуміють, що переможця вже визначено? Він ставить свою чашку чаю.

— Мені хотілося б побачити ваші найзахищеніші екземпляри. Особливо мене цікавить один камінь, що, як мені відомо, лише нещодавно дістали зі сховища.

Заступник директора проводить лівою рукою по волоссю, й із нього сиплеться лупá.

— Пане фельдфебель, ті мінерали, які ви побачили, сприяли відкриттям в електрохімії, у фундаментальних законах математичної кристалографії. Роль національного музею полягає в тому, щоб стояти вище за примхи й побажання колекціонерів, щоб зберігати для наступних поколінь…

Фон Румпель посміхається.

— Я почекаю.

— Ви хибно нас зрозуміли, мосьє. Ми вже показали все, що змогли.

— Я чекатиму, доки не побачу те, що ви не можете мені показати.

Заступник директора вглядається в чашку з чаєм. Мінералог переступає з ноги на ногу; здається, він намагається придушити в собі лють.

— Мені досить добре вдається чекати, — додає фон Румпель французькою. — Я чудово розвинув цю навичку. Я ніколи не мав особливих успіхів ні в спорті, ні в математиці, зате з дитинства наділений винятковою терплячістю. Я чекав на свою матір, доки вона була в перукарні. Сідав на стільця і чекав годинами, без журналів, без іграшок, навіть не бовтав ногами. На інших матерів це справляло враження.

Обидва французи нервово соваються. Чиї там вуха слухають за дверима кабінету?

— Будь ласка, сідайте, якщо хочете, — звертається фон Румпель до Ублена й ляпає по сусідньому кріслу.

Ублен не сідає. Минає час. Фон Румпель допиває чай і дуже обачно ставить чашку на краєчок столу заступника директора. Десь починає крутитися електричний вентилятор, гуде якийсь час, а тоді вимикається.

Ублен каже:

— Не зовсім ясно, чого ви чекаєте, пане фельдфебель.

— Я чекаю, доки ви почнете говорити правду.

— З вашого дозволу…

— Сядьте тут, — дозволяє фон Румпель. — Я певний, що варто вам промовити вказівки, мадемуазель, яка схожа на жирафу, почує вас, правда?

Заступник директора схрещує то одну, то другу ногу. Вже завернуло з полудня.

— Може, ви хочете побачити скелети? — питає заступник директора. — Зала розвитку людини досить видовищна. А зоологічна колекція переважає…

— Мені хотілося б побачити мінерали, які ви не виставляєте на огляд. Особливо один із них.