— Це його речі?

Етьєн відмикає дверцята поруч із гардеробом.

— Заходь.

Марі-Лор навпомацки заходить. Сухе, застояне тепле повітря. Розбігаються миші. Вона намацує драбину.

— Вона веде на горище. Тут невисоко.

Сім щаблин. Нагорі вона випростується; за її відчуттями, це довге приміщення з пологими стінами, притиснуте гребенем даху. Навіть у найвищому місці стеля лише трохи вища за неї.

Етьєн піднімається слідом і бере її за руку. Під ногами в неї якісь шнури. Вони з дідусем петляють поміж запилених коробок, завалюють будівельного козла; він веде її через нетрі до наче оббитої лавки для піаніно й допомагає сісти.

— Ми на горищі. Перед нами — димар. Поклади руки на стіл. Отак.

Поверхню столу вкривають металеві коробки з трубками, котушками, перемикачами, шкалами. Щонайменше один грамофон. Уся ця частина горища, усвідомлює вона, — це якийсь механізм. Сонце гріє черепицю в них над головами. Етьєн вдягає на Марі-Лор навушники. Крізь них вона чує, як він повертає ручку, щось вмикає, а тоді, так, наче просто в неї в голові, піаніно починає грати приємну, просту мелодію.

Музика затихає, лунає однотонний голос: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що жив мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому…»

За якийсь час голос знову поступається піаніно. Дідусь знімає з неї навушники.

— У дитинстві мій брат був талановитий в усьому, але найбільше люди захоплювалися його голосом. Монашки із собору святого Вікентія хотіли зібрати хор, щоб він у ньому був солістом. Ми з Анрі мали мрію — записувати й продавати платівки. Він мав голос, а я — мізки, а в ті часи платівки були в моді. І майже ніхто не записував передачі для дітей. Отож я звернувся до паризької звукозаписної студії, вони виявили зацікавлення. Я написав десять різних сценаріїв про науку, Анрі кілька разів їх перечитав, і нарешті ми приступили до запису. Твій батько був ще малий, але весь час приходив і слухав. То були одні з найщасливіших днів мого життя.

— А тоді почалася війна.

— Ми стали зв’язківцями. Наша з твоїм дідусем робота полягала в прокладанні телеграфних дротів від заданих координат у тилу до офіцерів на фронті. Мало не щоночі вороги стріляли над окопами парашутними сигнальними ракетами — короткими жмутами зірок, що злітали в повітря, аби освітити цілі для снайперів. Доки вони горіли, кожен солдат у радіусі їхньої дії завмирав. Іноді за годину вибухали десь вісімдесят чи дев’яносто таких ракет, одна за одною, і ніч ставала дивно світлою. Ставало так тихо, було чути лише шипіння ракет, а потім — свистіння кулі, випущеної снайпером, що мелькала в темряві і вгрузала в багнюку. Ми старалися триматися якомога ближче один до одного. Але іноді на мене наче нападав параліч — я нічим не міг поворушити, навіть пальцями. Не міг розплющити очі. Анрі лежав поруч зі мною й нашіптував ті тексти, ті, що ми записували. Іноді й цілу ніч. Знову й знову. Наче витворював навколо нас якийсь захисний щит. До самого ранку.

— Але він загинув.

— А я — ні.

Оце, розуміє вона, основа його страху, всіх страхів. Думка, що світло, яке ти не в змозі зупинити, зупиниться на тобі й наведе кулю.

— Хто це все зробив, дідусю? Цей механізм.

— Я. Після війни. Збирав його роками.

— А як він працює?

— Це радіопередавач. Оцей перемикач, — він підносить до нього її руку, — вмикає мікрофон, а цей — фонограф. Отут підсилювач премодуляції, оце — лампи, а це — котушки. Антена простягається вздовж димаря. Дванадцять метрів. Відчуваєш цей важіль? Уяви, що енергія — це хвилі, а передавач посилає ці хвилі рівними колами. Твій голос їх деформує…

Вона перестає слухати. Це все запорошене, заплутане й заворожливе водночас. Скільки ж цьому обладнанню років? Десять? Двадцять?

— А що ти передаєш?

— Записи свого брата. Паризька студія втратила інтерес, але щоночі я програвав усі десять наших платівок, доки більшість із них зовсім стерлися. І цю мелодію.

— Це піаніно?

— «Місячне світло» Дебюссі, — він торкається металевого циліндра із кулькою згори. — Я просто вставляю мікрофон у грамофонну трубу — і voilà!

Вона нахиляється над мікрофоном і каже:

— Привіт усім. — Він сміється своїм легким сміхом. — А діти коли-небудь це слухали?

— Не знаю.

— Далеко долинає сигнал?

— Далеко.

— До Англії?

— Легко.

— До Парижа?

— Так. Але я не намагався дістати до Англії. Чи до Парижа. Я думав, що як сигнал буде досить потужний, брат мене почує. Що це принесе йому спокій, захистить його так, як він завжди захищав мене.

— То ти грав своєму братові його власний голос? Коли його вже не було серед живих?

— І Дебюссі.

— Він коли-небудь відповідав?

Горище поскрипує. Що за привиди зараз літають уздовж стін, намагаючись їх підслухати? Вона майже відчуває в повітрі запах Етьєнового страху.

— Ні, — відказує він. — Ніколи.

Його звати Клод Левіт, але всі його кличуть Великим Клодом. Ось уже десять років він тримає парфумерну на рю Воборель. Ведеться йому нелегко — процвітає торгівля тільки в ту пору, коли солять тріску і навіть стіни самого міста починають смердіти.

Однак з’явилися нові можливості, а Великий Клод не з тих, хто їх проминає. Він купує у селян в Канкалі забитих ягнят і кроликів, складає м’ясо в однакові дерматинові валізки своєї дружини і відвозить їх потягом у Париж. Це неважко — у деякі тижні йому вдається заробити аж п’ятсот франків. Попит і пропозиція. Звісно, треба марудитися з паперами; один чиновник збагнув, що й до чого, і хоче відсоток. Але з таким розумом, як у Клода, можна оминути складнощі цього бізнесу.

Сьогодні йому жарко; піт стікає по спині й по боках. У Сен-Мало пече як у пеклі. Уже жовтень, з океану мали б дути рвучкі холодні вітри, вулицями мало б котитися листя. Але вітер залетів і полетів геть, наче вирішив, що йому не подобаються тутешні зміни.

Усеньке пообіддя Клод ховається у своєму магазині над вітриною із сотнями кольорових пляшечок із квітковими, східними й фужерними ароматами, але покупців немає. Хиткий електричний вентилятор обдуває його обличчя з лівого боку, а тоді з правого. Він нічого не читає й майже не ворушиться, хіба що час від часу опускає руку під стілець, дістає з круглої бляшанки жменю печива й запихає до рота.

Десь о четвертій по рю Воборель проходять німецькі солдати. Вони стрункі, рожевошкірі й поважні, у них серйозні очі, гвинтівки висять на плечах цівками донизу, мов кларнети. Вони сміються один до одного, і їхні обличчя аж наче осяває золотий відблиск.

Клод розуміє, що мав би їх зневажати, але він захоплюється їхньою виправкою, вмінням поводитися й вправністю їхніх рухів. Здається, що вони завжди знають, куди йдуть, і не сумніваються, що саме туди їм і треба. Цього бракує його краянам.

Солдати звертають на рю Сен-Філіп і зникають з очей. Клод пальцями малює овали на кришці вітрини. Нагорі його дружина наводить лад пилосмоком — він чує, як той кружляє й кружляє підлогою. Його хилить на сон, він уже дрімає, коли бачить, як парижанин, що гостює в будинку Етьєна Леблана, його сусіди, виходить на вулицю. Худий, горбоносий чоловік, що вічно стоїть у черзі в телеграфну контору, обстругуючи маленькі дерев’яні коробочки.

Парижанин іде в тому ж напрямку, що й німецькі солдати, ставлячи п’яту однієї ступні строго поряд із пальцями іншої. Він доходить до кінця вулиці, щось шкрябає в блокноті, обертається на сто вісімдесят градусів і йде назад. Дійшовши до кінця кварталу, він піднімає очі на будинок пана Рібу й робить ще кілька записів. Дивиться вгору, дивиться вниз. Вимірює. Покусує гумку на кінці олівця, наче нервує.

Великий Клод підходить до вікна. Це теж може стати можливістю. Окупаційна влада, напевно, зацікавиться, чого це якийсь зайда вимірює відстані й замальовує будинки. Захоче знати, який він із себе, хто спонсорує цю діяльність. Хто дав на неї дозвіл.