Це добре. Просто чудово.

Вони й далі не повертаються в Париж. Їй і далі не можна виходити надвір. Марі-Лор подумки рахує кожен день, проведений під замком в Етьєновому домі. Сто двадцять. Сто двадцять один. Вона думає про передавач на горищі, про те, як із нього голос її дідуся линув аж через море: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома…», подорожуючи, мов Дарвін, від Плімута до Кабо-Верде, до Патагонії, до Фолклендських островів, через хвилі, через кордони.

— Коли ти закінчиш модель, — питає вона в батька, — мені можна буде вийти надвір?

Його шмерґелевий папір не змовкає.

Вісті, які гості мадам Манек приносять на кухню, лячні й неймовірні. Кузини з Парижа, про яких десятиліттями ніхто не чув, тепер закидають листами з благаннями надіслати каплунів, шинку, курей. Дантист продає вино поштою. Парфумер забиває ягнят і возить їх потягом у Париж, де збуває м’ясо з великим зиском.

У Сен-Мало людей штрафують за те, що вони замикають двері, тримають голубів чи запасаються м’ясом. Зникають трюфелі. Зникає шампанське. В очі не дивитися. Не базікати у дверях. Не засмагати, не співати, не прогулюватися, узявшись за руки, фортечними валами ввечері — ці правила не писані, проте виконуються добре. З Атлантики проносяться крижані вітри, й Етьєн барикадується в старій кімнаті свого брата, а Марі-Лор перебуває повільні години, проводячи пальцями по мушлях у його кімнаті, упорядковуючи їх за розміром, за видом, за морфологією, знову й знову перевіряючи їх порядок, з усіх сил стараючись не пропустити й жодної з них.

Хіба їй не можна вийти надвір хоч на півгодини? З батьком під руку? Однак щоразу, як батько їй відмовляє, з її пам’яті відлунює:

Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

І примусять їх робити різні речі.

За міськими стінами курсують кілька військових човнів, кужіль в’яжуть і відвантажують, плетуть із нього канати, троси чи парашутні мотузки; чайки в польоті впускають устриць, мідій чи молюсків, і раптовий стукіт по даху змушує Марі-Лор різко сідати в ліжку. Мер оголошує впровадження нового податку, і деякі подруги мадам Манек шепочуть, що він їх продав, що їм треба un homme à poigne,[34] але інші питають, що мерові залишається робити. Цей час починають називати часом страусової політики.

— Це в нас голови встромлені в пісок, мадам? Чи в них?

— Напевне, в усіх, — бурмоче мадам.

Мадам Манек стала засинати за столом поряд із Марі-Лор. Доки несе Етьєнові їжу на п’ятий поверх, вона йде повільно, важко дихаючи всю дорогу. Мало не щоранку, доки всі сплять, мадам Манек уже щось пече; ближче до обіду вона йде в місто, із сигаретою в роті, розносити пироги або горщики з рагу хворим чи нужденним. Нагорі батько Марі-Лор працює над моделлю, поліруючи, забиваючи гвіздочки, відпилюючи, виміряючи, кожного дня працюючи все гарячковіше, наче намагаючись устигнути до якогось відомого лише йому строку.

Польовими заняттями керує комендант на прізвище Бастіан, що виконує свою роботу з великою старанністю. Він має широку ходу, кругле черевце й пальто, на якому колишуться медалі за війну. Його лице вкрите шрамами від віспи, а плечі наче виліплені з м’якої глини. Щодня він носить підковані чоботи, й кадети жартують, що він ними вибивався з материнського лона.

Бастіан вимагає, щоб вони завчали карти, визначали висоту сонця, самі собі вирізали ремені з волячої шкіри. Кожного пообіддя, у будь-яку погоду, він стоїть на плацу, горланячи ідеологічні вислови: «Процвітання залежить від лютості. Ваші дорогесенькі бабусі мають чай із печивом лише завдяки вашим кулакам!»

У нього на поясі висить старомодний пістолет. Найзавзятіші кадети дивляться на нього з блиском в очах. Вернерові він здається здатним на жорстоке й систематичне насилля.

— Армія — це тіло, — пояснює він, крутячи гумову палицю так, що її кінчик просвистує за кілька сантиметрів від хлопчачих носів. — Таке, як у живої людини. Ви маєте позбутися слабкості у своєму тілі, так само, як ніякої слабкості не має бути в армії.

Одного жовтневого дня Бастіан викликає з шеренги клишоногого хлопця.

— Ти будеш перший. Як твоє прізвище?

— Бекер, пане комендант.

— Бекер. Скажи нам, Бекере, хто в цій групі найслабший?

Вернер торопіє. Він найменший серед своїх однолітків. Він намагається виставити вперед груди, виструнчитися якомога більше. Бекерів погляд бродить шеренгою.

— Він, пане комендант?

Вернер видихає — Бекер вибрав якогось хлопця по праву руку від Вернера, одного з темноволосих. Ернста Якось-там. Досить добрий вибір — Ернст і справді повільно бігає. Він іще погано натренований і незграбний.

Бастіан викликає Ернста вперед. Коли той повертається лицем до групи, його нижня губа дрижить.

— Сльози тут не допоможуть, — каже Бастіан і махає рукою кудись на дальній край поля, де лісосмуга перетинає зарості трави. — У тебе буде десять секунд фори. Добіжи до мене, перш ніж вони тебе наздоженуть. Ясно?

Ернст і не киває ствердно, і не хитає головою. Бастіан дивиться незадоволено.

— Коли я підніму ліву руку — біжи. Коли я підніму праву руку — біжіть ви, блазні.

Бастіан перевалюється з ноги на ногу, в нього на шиї бовтається гумовий кийок, а об стегно б’ється пістолет.

Шістдесят хлопців чекають, шумно дихаючи. Вернер думає про Юту з її молочно-білим волоссям, жвавими очима й різкою поведінкою — її ніколи не назвали б найслабшою. Ернст Якось-там уже тремтить усім тілом — від зап’ясть до щиколоток. Відійшовши метрів на двісті, Бастіан обертається й піднімає ліву руку.

Ернст біжить. Кроки широкі, руки мало не притиснені до тулуба. Бастіан веде зворотний відлік.

— Три, — здалеку лунає його голос. — Два. Один.

Через секунду його правиця піднімається і натовп зривається з місця. Темноволосий Ернст перегнав їх метрів на п’ятдесят, але вони відразу починають скорочувати дистанцію.

Поспішаючи, несучись, біжучи щодуху п’ятдесят дев’ять чотирнадцятирічних підлітків женуть одного. Вернер тримається в центрі групи. Його серце б’ється в похмурому сум’ятті, він думає про те, де Фредерік, чому вони доганяють цього хлопця і що вони мають робити, коли доженуть.

Ось тільки якимось атавістичним чуттям він точно знає, що робитиме.

Кілька винятково швидких бігунів уже майже наздогнали самотню постать. Ернст навіжено працює кінцівками, але він явно не звик до бігу на швидкість і втрачає темп. Колишеться трава, крізь гілля ллється сонячне світло, зграя наближається, і Вернер відчуває роздратування: чому Ернст бігає так повільно? Чому він не тренувався? Як йому вдалося скласти вступні іспити?

Найшвидший кадет кидається схопити хлопця за сорочку й майже ловить. Темноволосого Ернста спіймають, і Вернерові здається, що йому аж наче цього хочеться. Однак Ернст добігає до коменданта за мить до того, як повз нього, важко гупаючи, пробігають інші.

Марі-Лор доводиться тричі просити батька, перш ніж той погоджується прочитати їй повідомлення вголос:

— «Населення має здати всі радіоприймачі, що перебувають у їхній власності. Прилади мають бути доставлені до завтрашнього полудня за адресою: будинок номер двадцять сім по рю де Шартр. Кожен, хто не виконає цього наказу, буде арештований за саботаж».

Якусь хвилю всі мовчать. Усередині Марі-Лор починає пробуджуватися стара тривога.

— А де?..

— У колишній кімнаті твого діда, — каже мадам Манек.

До завтрашнього полудня. «Та тут половина будинку, — думає Марі-Лор, — заставлена приймачами та запчастинами до них».

Мадам Манек стукає в кімнату Анрі й не дістає відповіді. По обіді вони спаковують обладнання із кімнати Етьєна: мадам і Papa висмикують приймачі з розеток й опускають їх у ящики, а Марі-Лор сидить на тахті й слухає, як радіо змовкають одне за одним: стара «Радіола П’ять», «G.M.R. Титан», «G.M.R. Орфей». «Делько» — батарейний тридцятидвохвольтовий приймач, який Етьєн виписав аж із Сполучених Штатів 1922 року.