— Значить, усе-таки обплутала! — приснула вона.

— Мабуть, що так! — визнав я. — А хочеш мати більшу владу наді мною?

— Хочу!

— Тоді не кажи нікому, що я вмію розмовляти ара-вакською мовою. Хай це залишиться між нами…

В останні хвилини я знову знесилів, повіки злипалися, а змучені думки вилітали з голови. Лясана ще щось говорила, але це вже не доходило до мене: я заснув справді мертвим сном.

У сні мене мучили кошмари, якісь братовбивчі сварки, потворні змії, мені докучали завзяті сперечання, вперті і гомінкі. Нарешті, сварливий гомін пробив заслону сну, і я почав прокидатися. З подвір'я долинали підголоси сварки, тепер уже справжньої.

Я витверезився вмить, пізнавши по голосах, хто там сперечався: Лясана з Конесо і Карапаною. Лясана не дозволяла їм увійти до моєї хати.

— Не можна! — кипіла вона, роздратована і рішуча. — Манаурі заборонив пускати!..

— Заборонив пускати і мене, головного вождя?

— Кого б то не було! Нікому не можна!

— Відійди, відьмо! — засичав Конесо. — Бо розтрощимо тобі голову. Ми хочемо тільки подивитися на нього і допомогти йому.

Лясана побачила, що цим двом вона сама не дасть ради, а всі чоловіки нашого роду були ще в пущі.

— Добре! — погодилась вона, хвилинку вагаючись. — Але покладіть зброю перед хатою! Не можна йти з палицями!

— Хай буде по-твоєму! — зупинився вождь. — Оце так злюка!

— Сука! — буркнув чаклун.

День був ясний, сонце вже зійшло, мабуть, з годину тому. В хатині панувала світла напівтемрява, незважаючи на те, що вхід був завішений шкірою. Почувши голоси, я швидко простягнув руку до пістолета і, звівши курок, сховав зброю під мату, якою був накритий. Держав пістолет біля правого стегна, тримаючи його за рукоятку і поклавши палець на курок.

Спочатку ввійшли два чоловіки, за ними Лясана. Завісу лишили відхиленою, і тому в хатині було видніше. Підійшли до мого ліжка. Лясана стала збоку, щоб бачити кожен їх рух.

Я лежав навзнак з трохи піднятою головою. Нерухомі очі, що задерев'яніло дивилися в куток даху, були у мене напівзаплющені, як це буває у людей паралізованих. Куточком ока я ледве бачив постаті прибулих.

Вони довго дивилися на мене зверху, нічого не кажучи. Потім Карапана нахилив голову аж до моїх очей і зблизька втупив у них напружений погляд. Вивчав довго, так довго, що я мало не зомлів, силкуючись не зрадити себе необережним рухом. Я бачив, як кадик на худій шиї чаклуна ходив угору і вниз.

— Добре його схопило! — тихо обізвався нарешті, задоволено скривившись. — Лежить напівмертвий.

— Помре? — запитав Конесо.

— Мусить, мусить.

— Коли?

— Не знаю. Мабуть, скоро.

Вони говорили поміж собою, не соромлячись присутності Лясани, переконані, що я не розумію їх. До того ж говорили прямо наді мною, і до мене долітало кожне слово.

— У нього трохи розплющені очі! — зауважив вождь підозріло.

— Але він уже мало що бачить! — заспокоїв його Карапана. — Хіба що…

— Що?

— Хіба що прикидається перед нами.

Тепер Конесо підійшов зовсім близько і добру хвилину мовчки придивлявся до мене.

— Дуже блідий, — ствердив він, — але живий.

— Довго не протягне, — буркнув чарівник, і переді мною ще раз замаячило його зморшкувате, люте обличчя. Він кинув на мене такий страшний і сповнений ненависті погляд, що неважко було відгадати: це невблаганний ворог, який виніс мені смертний вирок.

— А що, як прикидається? — недовіряв Конесо.

— Все одно довго не житиме, заспокойся! — вперто повторив Карапана з якоюсь дивною самовпевненістю.

До цього часу за всім, що діялося навколо мене, я стежив, добре володіючи собою, бо відчував у долоні рукоятку пістолета. Але, коли почув останні слова чаклуна, що містили в собі таємну погрозу, мені стало якось не по собі і серце дуже забилося. З якого боку загрожувала мені небезпека?

— Лясано! — звернувся чаклун до жінки, — покажи нам його рану.

— Ми не будемо доторкуватись до неї, — додав вождь, — щоб про нас не подумали погано.

— Рана заліплена листям! — захищалася Лясана.

— Це не перешкоджає! Ти його перев'язувала?

— Ні, мати.

— Поклич матір.

Дівчина трохи завагалася, чи залишити їх самих зі мною, але, напевно, вирішила, що нічого мені зараз не загрожує. Зрештою далеко не відійшла, тільки на два кроки від входу. Звідти вона гукнула, в бік своєї хатини — до неї звідси не було й гону — і, в двох словах попросивши матір прийти, зразу ж повернулася.

Тимчасом — тривало це ледве кілька хвилин — щось таємниче відбулося біля мого ложа. Карапана нахилився за моїми плечима мало не до землі, але що там робив, я не знав, бо не хотів повертати голови. До мене доходив тільки тихий, якийсь дивний шурхіт, але такий слабенький, що важко було відгадати його причину. Немов щось тихенько забулькало чи задзенькало, а може й зашелестіло? Зрештою на роздуми лишалося дуже мало часу, бо вже повернулася назад Лясана, недовірливо оглянула хатину і двох чоловіків. Мабуть, нічого підозрілого не помітила, — спокійно сказала, що її мати зараз буде тут.

З'явилася жінка, відкрила мою рану, на щастя, не відслоняючи мату з правого боку, де був пістолет. Карапана похвалив перев'язку і вручив жінкам своє власне зілля, яко вважав за найкраще. Але зразу ж додав, що невпевнений, чи воно подіє, бо хворому, напевно, вже нічого не допоможе.

— Не допоможе? — здивувалася старенька. — Йому ж краще!

— Я не бачу цього! — суворо сказав чаклун. — Чи давно він лежить так нерухомо?

— Давно, але перед тим рухався.

— Але зараз задерев'янів, бо наближається смерть. До вечора він помре.

Старенька думала інакше, одначе не сміла заперечувати Карапані, а нещадність грізного попередження лякала її.

— Помре! — повторив чаклун, радіючи з цієї думки. — Помре, бо його вкусила незвичайна змія.

— Незвичайна?

— Незвичайна: заклята.

— Ми знаємо, хто її закляв і повісив на кущі! — ви-бухла гнівом Лясана.

— Мудра дівка! — скартав її чаклун з похмурою повагою. — Ти, дурна, ніколи не додумалась би, хто закляв змію.

— А хто ж?

— Він сам!

— Він, Білий Ягуар?

— Саме він!

Настало красномовне мовчання, а жінки, напевно, не могли приховати свого сумніву.

— Так, він сам! — запевняв Карапана. — Ти, Лясано, молода і дурна, але твоя мати може тобі сказати, що є різні канайми. Найгірші з них ті, що роблять враження добрих людей, може й самі добрі люди, тільки вони не знають, що мають запеклу, згубну душу канайми. Коли тіло їх спить, душа відходить од нього і завдає великої шкоди людям і звірам — вбиває, отруює кров, розводить гадюк. Чи є такі люди, скажи? — звернувся він до старенької.

— Є! — визнала та злякано.

— А що ж ви, дурні, знаєте, про нього, вашого Білого Ягуара? Хіба ви знаєте його нелюдські вчинки, які він робить у сні, про які він сам не підозріває, бо не знає, що у нього злочинна душа канайми?

— А ти звідки дізнався, що у нього така душа? — відгукнулася Лясана.

— Поглянь, дівко, на моє обличчя і скажи, скільки мені років. А досвіду стільки, скільки років. Ти ж умієш бачити і розумієш?

— Бачити я вмію, — відповіла вона гордо, — і тому не бачу в ньому канайми, а в тобі бачу злість і безсилу ненависть, хоч ти й великий чаклун!

Настала хвилина тиші. Я вирішив вистрілити з пістолета в лоб чаклуну, якби він кинувся на Лясану. Але той не рушив з місця. Поборов у собі лють і сказав спокійно, захриплим голосом:

— Він сьогодні здохне! А ти дивись, відьмо, щоб не пішла разом з ним!

Сказавши це, він зібрався йти. Тоді Конесо наблизився до Лясани і, схопивши її за плечі, почав шалено трусити.

— Якщо ти в своєму розумі і хочеш іще жити, — слинив, охоплений раптовою похіттю і разом з тим розлючений, — якщо ти хочеш, то знаєш, що робити! Тільки я, я один убережу тебе від смерті! Наказую тобі йти зараз же до моєї хати!..

— Не чіпай мене! — почув я її холодну відповідь. — Ти огидний!

— Я хочу, щоб ти жила! — з піною на губах говорив вождь напівблагальним голосом. — Наказую тобі!..