— Злякався! — крикнув Арасибо.

— Сміявся! — вигукнув вождь ще голосніше.

— Злякався, злякався!!

Вони стояли один напроти одного сердиті, обидва в невимовному, нерозумному запалі. Пожирали один одного очима, повними злості.

Мені знову стало нудно, охопила якась неміч і огидна відраза. Кров відпливала з голови, в очах темніло.

— Досить! — ледве промовив я знесилено. — Люди! Де ваш розум?

Вони ніяково подивилися на мене, їм стало соромно. Стрималися, заспокоїлись, нарешті обличчя у них по-яснішали.

— Ходімо звідси! — шепнув Арнак. — Нехай він засне.

Пішли. Залишилася тільки Лясана. Вона підійшла до ліжка, стала навколішки, нахилилася наді мною. Турбота і велика прихильність була в добрих, вологих очах. Очі зараз були більш ніж гарні: материнські. Це була людина сердечна, віддана. Але чи близька? Чи розуміє вона, що мене лякає? Як мене мучить їх чужий, неприємний, забобонний світ!

— Душно, — зітхнув я.

Вона нахилилася наді мною ще нижче і уважно подивилася мені в очі. Її волосся падало мені на обличчя. Був у них якийсь дивний аромат: запах жіночої теплоти і подих дикої пущі. Лясана, мабуть, помітила гримасу болю на моєму обличчі, захвилювалася.

— Що тебе душить? — запитала вона м'яко.

— Їх ненависть.

— Чия? Карапани?

— Не тільки Карапани, а й Манаурі, Арасибо…

Здивувалася па хвилину, трохи завагалася, замислилась…

— У мене немає ненависті! — вигукнула з силою.

— Отруює мене їх злість, їх ворожість! — вирвалося у мене з жалем.

— Яне, я не ворожа тобі! У мене немає злості на тебе!

— Ах, Лясано, чи розумієш ти мене? Знесилює мене їх темрява, їх забобони отуманюють мене…

— В мені все ясне, Яне! Сонячне… Я розумію тебе…

— Ти належиш до них, дівчино!

— Ні, я належу тобі, Яне!

Голос її був глибоко ніжний. Вона не дозволила відштовхнути себе. Боролася за своє місце біля мене. Очі у неї були широко відкриті. Наші погляди з'єдналися, наче в гарячому потиску. Кров сильніше запульсувала в мені і нахлинула до серця. Праву долоню я поклав на плече жінці, і мені здавалося, наче я доторкнувся до самого життя. Свіжий потік тепла переходив від неї до мене.

Наступного дня, проспавши більше десяти годин міцним сном, я прокинувся значно здоровіший і сильніший. Підвівся і на кілька хвилин вийшов на подвір'я. Пригнічення й поганий настрій минулого дня розсіялись, якийсь оновлений дух піднімався в мені.

На жердині заввишки в півтора людських зрости, вбитій у землю за двадцять кроків від моєї хати, стирчав череп ягуара. Мурашки очистили його від м'яса, він білів тепер здалеку, а здоровенні зуби хижо блищали. Ліва очна яма, «моя», чорніла порожня, а права, заліплена глиною і стружками, була сліпа і з певної відстані зовсім невидна. Можна було подумати, що там висіла тільки наша родова ознака, а все-таки ми надали їй страшної сили чародійної пастки, яка повинна піймати ворога в тенета, зламати і знищити його. Дивлячись на цю роботу Арасибо, я аж здригнувся мимоволі.

Кульгавий сам пильнував поблизу черепа і, побачивши мене, вийшов, шкутильгаючи, з укриття. Потворне обличчя його розтягнулося в посмішці до самісіньких ушей.

— Бачиш, як добре висить? — жваво привітав він мене. — Я добре пильную!

Череп лівою очною ямою був повернутий до Серіми і хати Карапани. Між Серімою і нашими хатами росли дерева, вузьким язиком доходячи до самого берега ріки. Отже, за цією заслоною житла Конесо не видно було, але череп вишкірив ікла саме в той бік.

У Лраеибо був сьогодні виключно добрий настрій.

— Чому ти так радієш? — запитав я його.

— Радію! — відповів він з загадковою міною і, не приховуючи своєї гордості, великим пальцем хвалькувато показав на череп. — Зерно пустило паростки!

— Яке зерно?

— Карапана шаленіє! Чуєш мараку?

Кілька сусідів повиходили з хатин і наблизилися до нас. Усі вони були дуже збуджені і підтвердили: чаклун шаленіє. Коли минулого дня Арасибо повісив череп, Карапана про це зараз же довідався від шпигунів і почав моментально відчаровувати, знешкоджувати зле око. Шаленів. Як божевільний, танцював навколо свого обрядового куреня і танцював ще й досі, не заплющивши очей уночі. Викрикував страшні закляття, падав, здригаючись у судорогах, весь аж кипів.

І справді весь час у селищі було чути якийсь гуркіт, до того ж удари барабана чаклуна. Людей із Серіми охопив великий страх…

— А що це: марака?

— Найважливіша річ у чаклуна!

Виявилося, що це пустий, твердий плід з вкладеними усередину камінцями: просто брязкало, але з величезною чарівною силою.

— Йому вже нічого не допоможе! — хихотів Арасибо, з жорстоким виразом обличчя, з величезною ненавистю і задоволенням. — Ми добралися до нього, Білий Ягуаре, добралися! І вже не випустимо!

— А хіба це від нас залежить? — з сумнівом запитав я.

— Від ока ягуара! — заскрипів він тріумфально. — Він під владою ока!

— А може, він вирветься з-під неї?

— Не вирветься! Кидатиметься. на всі боки, аж поки не стратить розуму — впаде, як здихаюча собака, потім підведеться, знову кидатиметься, знову зомліє — і так аж до кінця…

— Загине?

— Загине. Втратить розум, серце у нього розірветься, він помре…

Арасибо, лютий на чаклуна за давню кривду, аж танув од мстивої насолоди, але інші люди з нашого роду не поділяли його почуттів. У них тремтіли серця в страху перед гнівом Карапани, вони боялися, що чарівник хоч навіть і загине, але в своєму шаленстві може наробити страшенних злочинів. Відомо, який небезпечний скажений пес — що ж тоді казати про ошалілого чарівника! Вони боялися, Арасибо ж — ні. Він торжествував!

— Добралися до нього! — скреготав він зубами. — Череп його вб'є!

Мати Лясани побачила мене на майдані, прибігла, ніжно забурчала і загнала в ліжко. Після кількох годин відпочинку я не витримав і надвечір знову встав.

— Який ти сильний! — втішалася Лясана, дивлячись на мене. — Ти справжній Ягуар, переміг отруту!

— Це завдяки тобі, Пальмо!

— Сильний, сильний! — з запалом в очах, уже не глузуючи, міряла вона мене з ніг до голови поглядом.

Ми сміялися, щасливі. Здоров'я швидко поверталося до мене.

Здалека, від пущі, від Серіми, чути було безперервні глухі удари барабана. Втрьох: Арнак, Арасибо і я пішли на розвідку. Йшли повільно, щоб мені не зашкодити. Я взяв підзорну трубу, вони — рушниці.

Минувши лісок, що відділяв наші хати від Серіми, ми затрималися на краю гущавини, приховані від очей жителів селища. Віддалені од нього на якісь триста кроків, ми бачили все як на долоні, бо навколо селища розкинулися невеличкі поля на місці вже давно викорчуваного лісу.

Відразу побачили чаклуна. Він бігав навколо хатини, пританцьовуючи, хитаючись, як п'яний. Вигукував дикі прокляття, скликав лихих духів, мов божевільний, тупотів ногами і поводив плечима. В кожній руці у нього була марака, гучний гуркіт якої лунав од лісу до річки. Поруч з ним сидів на землі його учень і вибивав чаклуну такт на барабані.

Але допекло його! Вже більше доби він отак безперервно шаленів. І зовсім не видно було, щоб він стомився, мабуть, щось випив, що зміцнює сили. Кидався огидними прокляттями, але видно було, що він уже не володіє собою так, як володів раніше, закляття, сильніше від його заклять, позбавило його самовладання, спійманий у невидимі тенета, він сіпався, мов хижий звір на ланцюгу. А чи не зірветься з ланцюга?

— Загине! — дивно забелькотів на радощах Арасибо. — Він збожеволіє!

Ця страшна картина збуджувала огиду і одночасно викликала задоволення: оце доля суворо, але справедливо розсудила. Там діялися таємні, гидкі речі, і що б там не було, але в одному ми були впевнені: Карапана потрапив у пастку, з якої йому вже не вилізти. Не втече він од своєї долі.

— Люди кажуть, що він може збожеволіти і наробити шкоди, — зауважив я.

— Він може це зробити, — ствердив Арнак.

— Не встигне! Помре! — виголосив роздратований Арасибо.