І він виклав свою думку. Він дізнався від варраулів, що трохи нижче Каїїви рукав Гуапо має ширину близько ста кроків і що там, саме в тому місці, аж кишить хижих риб «хума». Отже, якщо ми накажемо полоненим переплисти цю протоку, то підводні таємні сили не забаряться висловити свою думку на користь або на згубу плавців. Вони, а не ми, люди, розсудять, і буде то суд справедливий.

— Ваш чаклун — розумна людина, він знає свою справу! — вигукнув до нас Оронапі з великим захопленням. Всі інші варраули разом з араваками підтримали пропозицію Арасибо.

У зв'язку з таким загальним схваленням далі не можна було зволікати з вирішенням цього питання. Нарешті, такий «суд божий» не обов'язково повинен був закінчитися смертю полонених.

— А якщо вони перепливуть на другий берег, — розпитував я, — то будуть вільні і зможуть іти геть?

— Так, будуть вільні, — відповів Арасибо, а Оронапі підтвердив його запевнення.

Ми вирішили негайно вести полонених до протоки. Але раптом виникла велика перешкода: п'ятеро з них мали такі рани і були так побиті, що не могли навіть зібратися з силами, щоб підвестися на ноги, а тим більше плавати, боячись за своє життя. Я переконав варраулів, щоб вони дали їм спокій, і лише через місяць, коли полонені видужають, провели з ними цей екзамен.

Протока, яку мали перепливати полонені, справді мала завширшки не більше як вісімдесят кроків. Вода, на перший погляд, була спокійна і безпечна., Я ніколи не додумався б, що під її гладкою поверхнею так багато кровожерливих хум, Я зустрівся лише один раз з цими потворами на озері Потаро, в день полювання на апія, і, згадуючи цей день, весь аж здригався від огиди. А може, саме в цю хвилину їх не було в протоці, адже риби мандрують з місця на місце?

Кілька варраулів переправилися на другий берег протоки, щоб на «фініші» спостерігати це видовище.

Оронапі, як вождь цієї місцевості, взяв на себе нагляд за виконанням «екзамену» і першим визначив Дабара. Коли акавоям розповіли, що мається на увазі, обличчя у них наче трохи посвітлішали, але залишились гордими і сумними. Ці воїни перед лицем своєї смерті такі ж стримані і спокійні, як і індійці з Північної Америки. Дабаро, наче комусь робив ласку, відкопилив губу і запитав:

— А якщо ми перепливемо, то нічого нам не зробите?

— Нічого, — відповів головний вождь, — ви матимете право првернутися до річки Куюні.

Дабаро іронічно запитав:

— Повернутися, а як? Ми ж не маємо човнів!

Оронапі, переконаний, що всі полонені загинуть від хум, посміхнувся поблажливо з такої передбачливості засудженого на смерть і великодушно пообіцяв йому:

— Одержите ітаубу, не турбуйтеся…

Дабаро, якого хвилину тому розв'язали, обережно ввійшов у воду. Він входив поволі, щоб не розбурхати воду, і так само плив, ледь рухаючи тілом. Так він поступово просувався вперед. Він сподівався пройти непомітно для хум, якщо вони й були поблизу.

І справді мав рацію. Дабаро плив і плив, ніхто не нападав на нього. Ми стежили за його рухами з великим інтересом. Більшість присутніх бажали йому смерті, і їх дратувало, коли він спокійно проплив недоторканий половину шляху. Якийсь божевільний, у якого жінку й брата вбили акавої, кинув у воду недалеко від Дабаро гілку, щоб плескотом привернути увагу хум. Я гнівно крикнув на нього, що це підлість і не можна обманювати невидимі сили. Оронапі і Арасибо підтримали мене.

Тимчасом Дабаро плив далі, і ніхто його не чіпав. До берега залишалось лише тридцять кроків, потім — двадцять, три чверті дороги до свободи було позаду. З одного берега за кожним його рухом стежило кілька сотень очей. Деякі з індійців так щиро бажали акавоєві смерті, що мимоволі погрожували йому п'ястуками, а їхні обличчя палали лютим завзяттям.

А берег порятунку був усе ближче і ближче. Дабаро, бажаючи швидше доплисти, почав сильніше працювати руками. І раптом його немовби щось вразило. Він піднявся над поверхнею води, наче від сильного удару, і відразу зник з очей. За хвилину він виплив і почав борсатися, щоб за всяку ціну доплисти до берега.

— Вони схопили його, — вирвалось радісно з багатьох грудей. — Напали на нього! Він загине!..

Сумніву не було — акавоя атакували хуми. Але до берега було дуже близько: лише кілька кроків. Дабаро, кидаючись на всі боки, як божевільний, проплив їх і, зібравши останні сили, вийшов на сушу. Ми бачили здалека, як деякі розлючені риби вискакували за ним з води, але для них він був уже недосяжним. За три кроки від води він ліг на землю, а кров текла з багатьох його ран на животі, грудях, ногах.

— Він переміг! — ствердив спокійно Оронапі. — Він житиме.

Наступний акавой вагався входити у воду, бо бачив усе, що відбувалося. Йому бракувало відваги. Його штовхнули силою. Він плив гарячково, сильно працюючи руками. Та не доплив і до середини протоки, як на нього напали бестії. Він рвучко кидався на всі боки, але після кількох рухів, які дедалі слабшали, пірнув під воду і вже більше не виринув з безодні. На цей раз уже не радісний крик, а могутній, тривалий гул задоволення пронісся над натовпом.

— Наступний! — вигукнув Оронапі.

Кровожерливах риб ставало все більше й більше. Ми бачили з берега, як то тут, то там поверхня річки наче кипіла, а розлючені хуми вискакували з неї на хвилину, блискаючи у повітрі своєю лускою. Риби були пекельно ненажерливі. Таким чином після короткотривалої боротьби загинув і цей акавой, а потім — третій, четвертий і п'ятий. Пізніше Оронапі штовхнув у воду трьох разом. Двоє, що пливли трохи попереду, були швидко знищені хижаками, що кишіли біля них, а третій, який був кроків на десять позаду, щасливо переплив протоку і, хоч покусаний, все ж таки живим вийшов на берег.

Така глибока ненависть до акавоїв жила в серцях індійців, особливо варраулів, що врятування другого вони зустріли прокляттями.

— Дикий народ! — сказав я голосно до Арнака і Вагури. — Не поважає свого слова…

Раптом на другому боці протоки я помітив дивне пожвавлення. Кілька варраулів з списами в руках почали наближатися до двох акавоїв, що лежали на землі. Звичайно, що не з добрими намірами. Коли я звернув на це увагу Оронапі, він гукнув до них, щоб вони негайно повернулися. Варраули зупинилися лише на хвилину, а потім знову почали підкрадатися до акавоїв. Перший з них наблизився до Дабара, підняв спис, намірюючись його вбити.

Я швидко підняв мушкет, прицілився. Коли пролунав постріл, варраул, закричав від болю і, випустивши зброю з рук, схопився за праве плече. Саме туди я й цілився, і куля влучила добре.

Варраул, якого я покарав, утік, а за ним і його товариші.

Мертва тиша запанувала серед індійців, що оточували мене. Всі наче остовпіли. Я, знову зарядивши мушкет, розлючено гримнув на Оронапі:

— Дикий народ! Зрадливий!

Але головний вождь і сам був у цьому переконаний, він не заперечував.

— Ти добре зробив, Білий Ягуаре! — визнав він щиро. — Йому треба було навіть голову розбити…

Намагаючись задобрити мене, Оронапі запропонував останньому, дев'ятому по черзі акавоєві, дарувати життя. Всі присутні і навіть Арасибо швидко погодилися. Таким чином троє полонених були врятовані від смерті.

За хвилину капітан Повелл, що стояв недалеко, підійшов до мене з виразом щирого захоплення в очах.

— Я бачив твою останню суперечку з Оронапі! — сказав він, стискаючи мені руку… — О боже, як ці індійці тебе палко люблять. Ти маєш владу над ними, я розповім про це, де треба. Ти чудово провів цю сцену, майстерно удавав себе роздратованим.

— Я зовсім не вдавав, а й справді розлютився!

Повелл відійшов від мене на півкроку, немов хотів краще придивитися до мене.

— То ти не удавав? Це була не гра?

— Ні.

— Дивно, їй-богу! — здивувався він ще більше.

Мене охопило легке роздратування.

— Це дивно для вас, — випалив я, — і незрозуміло, бо ви живете тільки в своєму дуже вузькому світі понять. Я ніколи не кривлю душею перед ними, ніколи не граю. Саме в цьому різниця між мною і вами: я не заграю до індійців, не лицемірю!