— Містер Повелл, я вважаю за краще бути губернатором у серцях індійців, ніж в адміністрації його королівської величності.

— А хіба це виключає останнє? Навпаки, як англійський губернатор, ти ще успішніше захищатимеш тубільців.

— Надзвичайно чудові міражі, сер, тієї англійської опіки. Шкода тільки, що ви забули те, що я розповідав про долю народу погаттана в нашій Віргінії і про смерть нещасного Опенчаканука.

— Це давня історія, минула епоха!

— Теревені…

Я повторив йому те саме, про що розповідав у Кумаці, і, крім того, додав, що доки я тут — не допущу на нижнє Оріноко колоністів жодної європейської національності.

Серед чотирнадцяти полонених було кілька цілком здорових, між ними й Дабаро, решта дістала більших чи менших ран, але всіх можна було вилікувати. Оронапі саме на це звернув увагу капітана Повелла і запропонував йому купити невільників.

— Що? Я маю купувати цих акавоїв? — Повелл витріщив здивовані очі на вождя і скипів. — Борони мене боже!

— Продам дешево, — запропонував Оронапі.

— Хоча б і даром, вождю. Я ніколи такої дурниці не зроблю!

— Чому дурниці? — тепер уже вождь зробив великі очі. Я також здивувався, хоча не брав участі в розмові.

— Чому дурниці? — відповів капітан. — Тому, що акавої живуть на півдні, недалеко від наших факторій над Ессеквібо. Вони швидко дізналися б про мій вчинок, а вони жорстокі розбійники, яких мало, і при цьому ще гордовиті і божевільно мстиві. Ви можете зробити з ними, що хочете: вбити, відлупцювати, закопати живцем у землю — це ваше воєнне право, бо вони напали на вас і зазнали поразки. Але мені, як особі сторонній, досить було б наважитися вивезти їх у далеку неволю, і тоді ні я, ні інші англійці не мали б спокійного дня в Гвіані… Ні, Оронапі, заріжте їх самі, це ваше право.

І він махнув рукою на знак того, що й говорити про це навіть не хоче.

Отже, це був твердий горішок, який завдав нам багато клопоту. Що ж, нарешті, робити з полоненими? Оронапі похмурнів і крадькома зиркав то на мене, то на обличчя друзів, немовби шукаючи у них рятівної поради. Всі були зажурені так само, як і я. Справа була дуже прикра, заплутана, важка.

Цілком нерозв'язними виявилися два протилежних питання: по-перше, полонених не можна було холоднокровно вбити тому, що я рішуче був проти цього. По-друге, їм не можна було повернути повної свободи, бо цьому заперечували всі моральні поняття і звичаї індійців. І перше і друге відпадало, треба було шукати третього виходу. Саме цього третього ми й не могли знайти.

Була це надзвичайно важлива справа, і тому Оронапі скликав нараду своїх вождів і старших воїнів. На нараді були присутні також усі араваки і негри. Недалеко, на помості, ми розмістили чотирнадцять полонених так, щоб їх було видно з усіх боків. Своєю присутністю вони дратували людей, посилюючи проти себе загальне озлоблення.

Мені надали слово першому. Я обережно нагадав про свою роль у знищенні ворога і разом з тим, застерігаючи від переоцінки цієї ролі, рішуче висловив велику просьбу — звільнити полонених з двох причин: по-перше, не вбивати військовополонених було моїм незламним принципом, по-друге, великодушне дарування полоненим життя може придатися нам у майбутньому — ми матимемо нових друзів на півдні.

Але я не зумів того дня добре переконати їх своєю промовою, дійти до їх розуму і сердець. Може, я був стомлений або попередня розмова з Повеллом про англійські політичні апетити надмірно мене схвилювала. Звичайно бувало так, що коли я вимагав від індійців щось протилежне їх думці, вони палко заперечували, потім то той, то інший плів явні дурниці, після цього за допомогою Арнака і Вагури можна було вже легко угамувати їх бурхливі пристрасті і спрямувати по корисному для мене руслу.

На цей раз сталося інакше. Мої слова, сказані аравакською мовою, перекладені Фуюді для варраулів, індійці прийняли досить байдуже, холодно, без обурення. Вони замкнулися в собі, а це була погана ознака. Мовчанка, нарешті стала нестерпною для всіх, тут пахло зневагою до мене і моїх слів. Отже, Які відкашлявся і сказав мені якнайщиріше:

— Білий Ягуаре, наш великий друже! Ти багато сказав слів, щоб нас переконати… Але невже ти забув, що досить тільки одного твого слова, одного короткого наказу, і ми, як твої віддані друзі, добросовісно виконаємо твою волю; хоча б серце у нас і розривалося на шматки? Чому ти не сказав саме цього слова, багато говорив про великодушність і про те, щоб дарувати провину ворогам? Невже ти не знаєш, що акавої прийняли б це, згідно з законами, які панують у пущі, за боягузтво перед ними? Вони б зневажали нас і думали б тільки про те, щоб швидше повернутись і знищити нас. Ми знаємо, що ти, Білий Ягуаре, справжній християнин, але ми теж християни, тільки лісові. Коли ми жили ще під Горою Шулік, був у нас і місіонер, падре. Він учив, що коли ворог ударить нас по одній щоці, то треба підставити йому й другу. Нас дуже вразив цей нерозумний звичай. Але пізніше ми переконалися, що хитрий падре думав лише про нашу щоку, а не про свою. І наше здивування перейшло у велику радість, ми визнали дотепника. Було б нерозумно, коли б ми і тепер виявилися такими дурними і великодушними.

Його слова переконали людей, загальний шум підтверджував це. Коли індійці втихомирилися, я просто запитав їх, чого вони хочуть. І знову ніхто, крім Конауро, не зміг відповісти, чого вони хотіли б.

— Білий Ягуар, — сказав Конауро, — правильно вимагає, щоб ми відпустили полонених на волю. Отже, подаруємо їм волю, подаруємо, але за кару — і для того, щоб вони в майбутньому більше не нападали на нас, відрубаємо кожному праву руку…

Це індійцям було не до вподоби. Вони чекали відповіді, дивлячись на мене. Я, на жаль, знову обманув їх сподівання, не промовивши цього разу ні слова, лише рішучим хитанням голови виразив свою незгоду.

— Відрубати кожному праву руку — не така вже й жорстока кара, — продовжував Конауро. — Пам'ятаю, не так давно я зустрів англійського моряка, і він розповів мені про дивовижні речі, про звичаї на його батьківщині. Він запевняв, що в Англії навіть за дрібну крадіжку відтинають злодієві праву руку… Він так говорив, а, може, брехав, га?

— Він не брехав, це правда! — відповів я. — Але в Англії є лікарі, які перев'яжуть обрубок злодієві, і людина не вмре. Коли б ми тут так само відтяли руки своїм ворогам, вони б стекли кров'ю і померли б. Ні, це теж не годиться.

В очах індійців я був дуже впертою людиною. Проти мене зростало нетерпіння. Знову почалася безрезультатна балаканина, і я відчув, що втрачаю під ногами грунт. Арнак дивився на мене з неприхованим занепокоєнням. Невже я перетягнув струну?

Тоді Арасибо багатозначно підморгнув мені розкосим оком, а усміх ще більш підкреслив потворність його обличчя, схожого в ту хвилину на огидну пику лихого духа. Він підвівся і став на весь зріст, щоб люди могли краще бачити його і чути.

— Хвилину тому я чув голос великих, відважних воїнів! — розпочав він з улесливою іронією. — Але, видно, ви краще вмієте битися з ворогом, ніж працювати головою. Вас стільки воїнів, і ви ніяк не можете дати собі ради, що робити з чотирнадцятьма полоненими ворогами! І я знаю чому! Ви й самі хочете знайти вихід, але тут людський розум слабкий ще вирішити це! А ви, недотепні молодці, чи я повинен говорити вам, де шукати відповіді на питання, що робити з полоненими?

Він замовк, радіючи, як дитина, з враження, яке викликали його слова.

— Якщо ти знаєш, що порадити, — сказав воїн Кокуй, — то не муч нас, чаклуне, скажи.

— Я знаю, що порадити, — відповів Арасибо. — Якщо люди вагаються і не знають, як зробити, то до кого повинні звернутися, га? До духів. Вони в цьому разі найкраще вирішать питання про життя чи смерть полонених…

Я не дуже довіряв таким магічним способам, але індійці схвально поставилися до слів Арасибо.

— Говори ясніше! — сказав я, не приховуючи свого незадоволення. — Ти маєш на увазі щось конкретне?

— Маю, Білий Ягуаре, авжеж, маю. Вода нам скаже, який полонений заслуговує жити далі, а який повинен загинути. Вода — це справедливий суддя…