Изменить стиль страницы

Побачивши, що Арасибо має намір вискочити з укриття, я схопив його за плече.

— Ти помітив? — зашепотів я йому на вухо. — Це не Карапана?

— Ні! — визнав той.

— Взяти його живцем!

— Живцем? — почув я розчарування і опір у голосі товариша. — Навіщо?

Часу на роздуми не було. Я сильно трусонув Арасибо за плече і наказав йому придушеним голосом:

— Тільки живцем! Не смій інакше!

Він вирвався з моїх рук і стрибнув уперед з ножем у правій руці. Стрибнув з незвичайною проворністю, якої я ніколи не чекав од нього. До ворога залишалося чотири-п'ять кроків. Але той був обережний. Може, помітив щось підозріле, може, почув наш шепіт, бо швидко ухилився від удару, і ніж не зачепив його. Рука Ара-сибо навіть не схопила ворога, а лише ковзнула по намащеному жиром тілу.

Невідомий вивернувся і скочив до того рогу куреня, де я вперше його побачив. Але далі не встиг. Я перегородив дорогу і палицею вдарив по голові. Та удар, очевидно, був слабкий, бо чоловік спіткнувся, здавалось він ось-ось упаде, але не впав. Хотів шмигнути вперед, та потрапив у руки Арнака. Вони обидва перевернулися. Я знов ударив його по голові, а Арнак скочив на нього і придушив до землі.

— Живцем його! — закричав я на все горло.

— Я не можу його схопити, — гукав Арнак. — Він дуже слизький!

Ворог усе ще виривався, мов божевільний, але було вже пізно. Я схопив його обома руками за шию і не пускав, Арнак же вирвав у нього ніж і вивернув руки за спину, так, що аж хруснуло в суглобах. Полонений був голий, тільки в талії перев'язаний мотузкою, і весь намащений салом, щоб важче було його вхопити.

В темряві не можна було розібрати, що це за персона, однак не залишалося жодного сумніву, що не Карапана. На наші запитання, хто він, невідомий мовчав.

Прибігла Лясана з мотузками, і ми зв'язали його. Полонений, мабуть, був сам, бо нікого більше ми не знайшли.

— Він приплив на човні! — повідомив Арнак. — Я чув, як він виходив з нього.

— Сам?

— Сам. Я більше нікого не бачив.

— Біжи до річки і подивися, що з човном.

Човен був на місці.

Коли зчинилася метушня, мати Лясани раптом прокинулася і підняла страшенний галас, думаючи, що це ворожий напад. Усі сусіди попрокидались і бігли звідусіль, кожний з такою зброєю, яку в поспіху встиг захопити.

Тривога пройшла на подив добре. Не минуло й півхвилини, як перший воїн прибув на місце, а зараз же за ним і всі інші. Більшість була озброєна з голови до ніг, і ніхто не забув своєї рушниці. Наш рід швидко зібрався, і, незважаючи на хвилювання, гордість розпирала мені груди: ця бойова готовність роду в основному була моєю заслугою.

Деякі передбачливі принесли з собою розпалені нашвидкуруч смолоскипи, а також каганці з олією, і, коли світло від них упало на обличчя полоненого, всі остовпіли: це був молодий учень чаклуна, Канахоло, молокосос неповних чотирнадцяти років, а вже такий досвідчений злочинець.

Захищаючись із ножем у руках, він був спритний, як мавпа, а тепер, коли його зв'язали і поклали на землю, перелякався і його душа опинилася в п'ятах. Побачивши над собою стільки скривлених од люті облич, полонений вирішив, що це його остання година, в чому, правда, він не дуже й помилявся.

Манаурі на весь голос докладно розповів людям, з якою метою прийшов молодий злочинець. В міру того, як він розкривав підлі наміри Карапани, росло обурення проти його учня і спільника. Найбільше лютували жінки. Раптом до молокососа підскочила мати Лясани і хотіла видряпати йому очі…

— Ти вбивця!! — кричала вона. — Потвора! Ти вбив мого внука, невинну дитину!..

Я ледве відтягнув її від полоненого. Але інші й не думали зберігати йому життя і вимагали негайно вбити злочинця. Таке обурення могло тільки нашкодити справі, тому треба було заспокоїти людей, а з юнака витягти якнайбільше відомостей.

Тимчасом Манаурі наказав розпалити недалеко два багаття і призначив кількох хлопців слідкувати за вогнем. Стало досить ясно, і можна було краще роздивитися полоненого.

В перші хвилини його обличчя не виражало нічого, крім божевільного страху. Але Канахоло швидко помітив, що негайна смерть не загрожує йому, і очі у нього зразу ж запалали непокорою. В них притаїлась хитрість. Це зрозуміло, адже чаклун вибрав собі в учні і заступники не роззяву.

Полонений лежав у якійсь дивній позі — боком на землі. Це спочатку створювало враження, ніби він поранений. Коли його поклали навзнак, він негайно повернувся до попередньої незручної пози. Робилося це, мабуть, не випадково, а може й просто так. У всякому разі, я звернув на це увагу. Невже Канахоло намагався щось приховати під правим боком від наших очей?

— Знайшли отруйний лист при ньому? — запитав я в Арасибо, який стояв біля мене.

— Ні. Ми ще не шукали. Треба дочекатися світанку. Тоді пошукаємо і в траві…

— Але ж це дуже важливо! Листя — переконливий доказ його вини.

— Так, але тепер дуже темно для розшуків.

— А при ньому нічого немає?

Арасибо якось непевно глянув на лежачого. Полонений був зовсім голий і не міг десь ховати отруту, долоні ж у нього були порожні.

Манаурі почав допитувати його, але нічого не добився: підліток уперто мовчав і не вимовив жодного слова. Люди — чоловік тридцять, а може й сорок, стояли навколо. Чоловіки, жінки і навіть діти, швидко охоловши від першого хвилювання, палали бажанням задовольнити свою цікавість, чекали раз'яснень, хотіли бачити доказ вини, причому явний доказ.

В юрбі навколо полоненого знайшлося кілька таких, що не належали до нашого роду. Це були наші близькі сусіди, які разом з іншими прибігли на шум. Вони не були моїми ворогами, але й до друзів не належали. Та, почувши про жахливі обвинувачення, які Манаурі висував проти Карапани, вони злякалися. Ці люди визнавали владу свого чаклуна, були під його впливом, тому й не думали так швидко відмовитись від пошани до нього тільки тому, що комусь подобалося кидати на чаклуна громи і блискавки. Вони почали перешіптуватися між собою. А коли побачили, що Канахоло й далі вперто мовчить, підійшли до Манаурі і виклали свої сумніви:

— Ми почули жахливі слова, ти говорив зухвало.

— Я знаю, що говорю! — відповів вождь. — Білий Ягуар невинний, він має чисту душу. Карапана хоче його знищити, тому отруїв дитину Лясани, підкидаючи через Канахоло листя кумарави…

— Хто бачив це листя?! — вигукнули ті. — Ти кажеш, що Арасибо? Арасибо каліка, божевільний. Чого можна чекати від нього? Він ненавидить Карапану, вигадав усю цю брехню…

— Я бачив власними очима листок, підкинутий дитині!

— Хто тобі йото показував? Де він?

— Арасибо знайшов…

— Знайшов? Арасибо тобі його приніс, ха! Арасибо міг принести його з пущі!..

— А Канахоло, — обурився Манаурі, — чого Канахоло підкрадався сюди вночі, до хатини хворої дитини?

— Не знаємо! Але й ти не знаєш!

— Знаю, побачите, що ми знайдемо листя кумарави недалеко від хати!

— Підкинуте Арасибо, — зареготали ті.

Шельми, яким довірили багаття, напевно забули підкидати паливо, бо полум'я почало потроху згасати. Я стояв біля самого полоненого. Руки у нього були зв'язані на спині, і він лежав на них. Як тільки вогнище згасло, я побачив, що молокосос, користуючись із півтемряви, почав робити руками загадкові зусилля, немов хетів схопити щось, заховане під правим боком. Незабаром вогнище запалало, і полонений завмер нерухомо. Тоді я зробив цікаве відкриття: помітив якийсь предмет, що трохи виступав з-під боку лежачого. Може, це був кінчик бамбукової трубки, яку тут вживають для переховування різних дрібних предметів? Тепер я не сумнівався ні на хвилину: Канахоло лежав так дивовижно тому, що намагався заховати щось під собою, що могло видати його таємницю.

Я вже хотів звернутися до Арнака, щоб сказати йому про своє відкриття, коли з черепом ягуара в руках прибіг Арасибо, який перед тим залишив нас на хвилину. Він встромив спис у землю так, щоб той стирчав похило над полоненим, і, начепивши на нього череп, повернув його лівим оком на молокососа. В мерехтливому світлі череп наче ожив, хижі зуби рухалися, а чорна очна яма з несамовитою погрозою дивилася зверху на злочинця. Враження було сильне. Молокосос затремтів, очі ледве не повилазили на лоб, але він ще більше вперся. Його огорнув страх, цього він уже не міг приховати від нас.