Тримаючи в руці пістолет, спрямований на ягуара, я кутком ока зауважив, що моя хоробра товаришка не розгубилася. Вона теж готувалася до оборони. Останню стрілу, що залишилась у неї, Лясана наклала на тятиву і, вся зосереджена, чекала слушної хвилини. Її спокій, відвага, готовність до боротьби до глибини душі зворушили мене, серце сповнилося дивною ніжністю.

Ягуар наближався. Не було сумніву, що він гострив зуби на нас. Підповз до нас на десять кроків і зупинився. Очі його наче вогнем іскрилися. Але не давав жодного звуку, і це ще більше посилювало жах чекання. Нарешті звір весь завмер, тільки хвіст ворушився — кінець його замітав землю. Тоді я помітив, що хижак трохи підніс спину від задніх ніг — остання хвилина перед стрибком!

Мій пістолет був націлений прямо в лоб звіра. Коли він напружився для стрибка, а мушка на моєму прицілі якраз попала в його око, я натиснув на спуск. Разом з пострілом ягуар шалено підскочив у повітрі і пронизливо, але коротко заричав. Заричав од болю. Тяжко впавши, якусь хвилину лежав, наче непритомний, потім схопився з місця і незграбними стрибками попрямував у глиб лісу. Посувався непевно, наче захмелілий, наче йому щось перешкоджало.

— Влучив, влучив!.. — закричала Лясана з усієї сили і в захопленні від радості обняла мене за плече, притягуючи до себе.

— Дивись, бо ми впадемо, — захищався я, теж сміючись, бо нам обом стало весело від невимовного полегшення після нелюдського напруження.

Поволі отверезившись і охоловши, ми спокійніше оглянули побоїще під нами. Ягуар зник у гущавині і вже не загрожував, напевно, добре дістав у голову. Кабани лежали всюди. Приємна і гарна картина! Ми мали стільки м'яса, що його вистачило б для всіх товаришів і сусідів. Оце так усміхнулося нам щастя! Від радості я почував себе, як п'яний. А на додаток ще й чарівне сонце виглянуло з неба. Воно знову осяяло світ і посилало в лісові хащі ясні промені, що доходили до нас золотими смугами.

І перш ніж злізти з дерева, я передбачливо набив рушницю і пістолет.

Знизу подивився на веселу Лясану, і ніколи до цього часу вона не здавалася мені такою принадною і близькою серцю. Поклавши зброю біля дерева, я став під гілкою з витягнутими догори руками, щоб допомогти Лясані зіскочити. Вона зробила це граціозно, мов легенька пташка, і, як дозрілий плід, упала мені па руки. Це приголомшило мене. Жадібні почуття прокинулися в мені, мов хижі звірі.

Лівою рукою я грубо схопив її ззаду за волосся і наблизив її обличчя до свого. Вдивлявся в нього з твердим поглядом чоловіка, що вирішив заволодіти нею. Впивався кожною рисою її обличчя, хвилюючою красою її очей. Ці очі, що досі були веселі, зараз стали вологі, вкрилися поволокою.

Не випускаючи її волосся, ніби побоюючись, що вона ось-ось від мене втече, я обняв її правою рукою і притягнув до себе. Вона не оборонялася. Сама міцно охопила мене руками за шию.

І в цю мить здалеку почулися вигуки Вагура. Весело покрикуючи, він ішов до нас. Ми опритомніли. Я пустив жінку, і ми відійшли одно від одного. Вона труснула волоссям, щоб воно вляглося. Торкаючись потилиці, де я її перед тим схопив, вона погрозила мені, посміхаючись:

— Болить…

— Дуже?

Вона заперечливо мотнула головою.

Добивши тих кабанів, які ще жили і не могли втекти, ми позносили їх до однієї купи і взялися до клопіткої роботи — патрання. Це тривало кілька годин. Потім, розвісивши здобич на гілках дерев, щоб пізніше її забрали люди, які прийдуть із селища, ми прив'язали двох кабанів до жердини і понесли їх самі — я спереду, Вагура ззаду. Ми втрьох забили двадцять штук; кілька з них застрілив Вагура з духової рушниці. Ягуара не знайшли, та ми його не дуже й шукали.

11

МІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

Коли ми наближалися додому, сонце тільки-но повернуло на захід. М'ясо кабанів швидко псується, тому ми поспішали стежкою, без відпочинку. Випадок, від якого моє життя повисло на волосині, стався зі мною вже недалеко від хатин, за якісь сто кроків до узлісся.

Я, пригадую, йшов першим, тримаючи на плечі жердину з дичиною. Стежка була вузька, і гілля кущів часто стьобало нас. Я відчув удар в плече, схожий на інші, не дуже сильний і не болючий. Глянувши в той бік, я побачив, що щось ледь промайнуло поруч, на кущі. Я придивився уважніше: це була змія завдовжки приблизно три фути. Вона підстерігала нас на гілці і вкусила мене. По будові голови я відразу пізнав, що отруйна.

— Увага! — вигукнув я здавленим голосом, якомога спокійніше. — Мене вкусила змія!

— Де? — підскочив Вагура, наче прокинувшись. — Де?

— Укусила в ліве плече, — відповів я, відскакуючи праворуч від стежки. — Вона там, о, ще видно!

Лясана йшла за нами. Вона була зараз найближче до змії. Одним стрибком вона підскочила до неї і луком, як палицею, міцним ударом, переламала гадюці хребет. Та зірвалася з гілки, але не впала на землю — повисла в повітрі.

— Прив'язана! — вигукнув вражений Вагура.

Так, змія й справді була прив'язана за хвіст до гілки. Хтось прив'язав її над стежкою, щоб уже напевно вкусила прохожого. І вкусила!

Обоє підбігли до мене. Я показав їм місце укусу: дві маленькі дірочки, які важко було помітити, коли б про них не знати. Жах у своєму найвищому прояві відбився на обличчях друзів.

— Ножа! — скрикнула Лясана не своїм голосом. Вона сама вирвала ніж у мене з-за пояса, але Вагура вихопив його у жінки з рук, твердячи, що він зробить це краще. Наказали мені негайно сісти на землю.

Юнак схопив мене міцно за плече і почав швидкими рухами розтинати шкіру і м'ясо там, де був укус. Кров бризкала з щораз глибшої рани, але хлопець не звертав на це уваги і — різав, різав. Одночасно він м'яв плече, щоб видушити якомога більше крові. Я не звертав уваги на біль, добре усвідомлюючи, про що йдеться.

Але ось Вагура відкинув ножа і нахилився до мого плеча обличчям.

— Ні! — закричала Лясана і швидким рухом відіпхнула юнака від мене, — Ти не можеш цього робити! У тебе ранка на губі!

Вона сама нахилилася до мого плеча і, припавши до нього, почала висмоктувати кров, щохвилини спльовуючи її. Не лише смоктала, але й жувала шматочки м'яса, на рані, наче хотіла вигризти і зробити рану ще більшою. Скоро все обличчя, руки й груди у неї були в крові.

Все це відбувалося блискавично, швидше, ніж можна описати. Від моменту укусу минула, може, тільки хвилина, коли Лясана, ледве дихаючи від напруження, на мить зупинилася.

Вона побачила Вагуру, що стояв без діла поруч, гримнула на нього:

— Біжи до моєї матері! Розкажи їй, що сталося!

— І що?

— Хай прибіжить з ліками! Йди!

І як хлопець побіг! Наче сарна! Як усе-таки вони мене любили!

Сидячи спокійно, ніби якийсь божок, я щиро дивувався їх жахливому переляку і великому поспіху. Я добре пам'ятав собаку, яка раптово здохла після укусу, і чув не про один сумний випадок, але зараз я не відчував ніякого болю, крім того, що завдав мені Вагура ножем, ніякого нездужання, тільки трохи паморочилося в голові, тому мені якось важко було зрозуміти жахливість свого становища і надзвичайну тривогу друзів.

Лясана все ще. з усієї сили висмоктувала кров, яка з часом все менше йшла з рани, бо я вже втратив її, напевно, цілу кварту. Я бачив її бліде обличчя, той самий жах в очах і запитав, чому вона не дозволила смоктати Вагурі.

— Кров у твоїй рані отруєна, — пояснила, — вона може отруїти десятеро людей одразу, якщо хоч одна крапля її дійде до їх крові… У Вагури ранка на губі…

— А може, й у тебе є де-небудь ранка?

— Я думаю, що немає.

— Так ти не цілком у цьому впевнена?

— А хто ж може бути впевнений?

— А одначе ж смокчеш.

— Смокчу, — буркнула вона таким голосом, наче піддавати себе небезпеці справді було її обов'язком.

Під час цієї короткої розмови у мене сильніше, ніж перед тим, запаморочилося в голові, і мене охопив неспокій, коли на місці укусу я відчув біль. Раптом мене кинуло в страшенний піт, що прямо лився з мене, з усього тіла. Отже, отрута пройшла далі і діяла. Образ укушеного собаки в останніх конвульсіях дратував мене своєю нестерпною виразністю.