— Ти не вмреш! — чув я придушений шепіт Лясани над вухом, але голос її долітав уже до мене, наче крізь стіну. — Не вмреш!

Вона повторювала це як заклинання.

Прибігли люди з-над річки, підвели мене за плечі і наказали пити страшенно гіркий відвар з якогось чортівського зілля. Всередині все аж переверталося від гидоти цього напою, і я почав тут же сильно блювати. При цьому дуже ослаб, але в той же час у голові наче посвітлішало і біль у плечі зменшився.

Потім Арасибо підніс мені до рота велику тикву і зливав у горло дуже міцний кашірі. Інші тримали мою голову, щоб не падала назад. Уже після кількох ковтків я оп'янів, але кульгавий усе лив і лив, доки я, зовсім п'яний, не втратив свідомості.

Коли опритомнів, було вже темно. Заціпенілі відчуття несміливо прокидалися, ніби я поволі повертався з ін шого світу. Тільки тупий біль од страшенної спраги повністю повернув мені свідомість.

Я лежав у нашій хатині. Надворі палало багаття, світло від нього крізь вхідний отвір било мені в очі. Тут же поруч, на землі, стояв кухоль з водою. Я простяг до нього праву руку, підніс до рота і жадібно напився. Лівим плечем не міг навіть ворухнути.

Друзі, що сиділи біля багаття, почули мене і ввійшли в хатину. Вони дуже зраділи, коли побачили, що я прокинувся.

— Душа повертається до тіла! — ствердив Манаурі. — Дати йому більше води, нехай п'є!

Я зовсім протверезився, тільки дуже ослаб. Біль у лівому плечі зник, що вважалося за добру ознаку. Арнак доторкнувся до мого чола.

— Він уже не потіє! — закричав задоволений товаришам.

І мені теж здалося, що настав перелам у хворобі і що тіло перебороло отруту. Страшну отруту, надзвичайної сили! Пекельну отруту драконового насіння! Адже маленьку крапельку, яку змія впустила мені під шкіру, майже зараз же було усунуто із розтятої рани і до того ж старанно виссано, але ота тисячна частинка крапельки, незважаючи ні на що, вдерлася до крові. Ця незмірно маленька крихта блискавично звалила дужого, здорового чоловіка. Яка ж необмежена шкідлива сила була там! Аж людський розум затьмарювався і думка здригалася, безсила зрозуміти будь-що. Люте зло ховалося в пущі, та й не тільки в пущі: воно було серед деяких людей.

— Ми знайшли ще дві змії на кущах! — сказав мені Арнак.

— Прив'язані? — запитав я безсилим голосом.

— Так! — відповів хлопець і закусив губи.

За хвилину він наблизився до мене і сів поруч на ліжку. Обличчя у юнака було похмуре, очі невеселі.

— Ми радилися, що робити, — сказав він здавленим голосом. — Треба з цим покінчити…

— З чим? — подивився я уважно на нього.

— Деякі вважають, що найкраще залишити Серіму і оселитися десь в іншому місці, може у верхній течії Ітамаки. Інші ж, навпаки, заперечують, кажуть, що треба залишитись і вбити Карапану та Конесо. Більшість у нашому роді наполягають на останньому.

Побачивши на моєму обличчі незадоволення, Арнак завагався і замовк.

— Ну й що ж ви вирішили? — запитав я.

— Віддалятися від Серіми небезпечно: акавої. Вони можуть з'явитися кожного дня. Разом ми сильні, нарізно — слабкі, ворогові легше буде нас розбити. Вибору немає, залишається тільки друга можливість: убити їх. І ми так ухвалили. Підемо і вб'ємо їх…

Обурений, я підвівся з постелі, хоч був дуже слабий і почував себе погано.

— Ні! — вигукнув я гнівно, — Цього не можна робити! Не можна! — вдруге голосно викрикнув я щосили.

Арнак, дуже здивований, круглими очима дивився на мене. Такого опору він не сподівався з боку людини, яка двічі ледве врятувалася від страшної смерті.

— Пам'ятай, хто тих гадів підкинув! — обурився він.

— Я пам'ятаю!

— І ще й захищаєш їх?

— Не захищаю!

— Не захищаєш, але й не дозволяєш їх убити!

— Не дозволяю!

Арнак злякано дивився на мене, немовби у мене невистачало п'ятої клепки. Я посміхнувся до нього.

— Розум! Розум майте! — зітхнув я.

— Розум! — відсахнувся він глузливо. — Розум говорить одне: вбити їх, як собак!.. Чому ти не дозволяєш?

— Нас усього тридцять воїнів, а їх у десять разів більше…

— За нами багато піде…

— Багато, але не всі. Головний вождь і чаклун — це не абияка влада, і вони користуються великою пошаною, сам ти про це казав не раз. Багато прихильників піде за ними і помстяться за їх смерть. Виникне братовбивча війна, найогидніша з воєн, яка не один народ, сильніший, ніж ваше плем'я, цілком знищила, А тут ще акавої.

— А може, вони й не прийдуть! Хто знає.

— Хоч би й не прийшли, то плем'я може само себе вибити, у власному лоні? Ей, Арнак, з твоїм розумом щось сталося!..

— Я хочу тобі добра, Яне! Ми про тебе думаємо! — видушив хлопець розпачливо.

У Арнака завжди було замкнуте обличчя, а проте в світлі багаття я побачив, що він зажурився. Я з щирим почуттям поклав праву руку на його руку і міцно потис її.

— Я знаю, Арнак, що ти любиш мене! — кивнув я головою, зворушений, — Але якщо йдеться про мене, то слухай!

Коротко і зрозуміло я виклав їм свою думку: саме тому, що йшлося про мене, я ні в якому разі не хотів допустити пролиття крові, Я був тут небажаним чужинцем і не зніс би, якби заради мене дійшло до братовбивчої війни. Конесо і Карапана, засліплені якоюсь хибною думкою, не злюбили мене, але я не втрачав надії, що рано чи пізно вони зрозуміють свою помилку…

— А якщо не зрозуміють? — втрутився Арнак.

— Не залишається зараз нічого іншого, як подвоїти пильність. Розумієш мене?

— Розумію, Яне!

Я попросив хлопця, щоб він аравакською мовою пояснив Манаурі та іншим мою просьбу: не робити ніяких ворожих кроків. Це не збігалося з їх думками, особливо з думкою вождя, але вони обіцяли мене слухати.

Уже світало, всі чоловіки пішли в пущу, щоб принести забитих кабанів.

— Лясана та її мати, — звернувся до мене Арнак перед відходом, — пильнуватимуть тебе. Може, тобі дати яку-небудь зброю?

— Навіщо? Хіба поклади мені сюди пістолет… Розмова з товаришами зовсім позбавила мене сил.

Коли всі пішли, Лясана увійшла в хату і перев'язала мені рану, прикладаючи до неї свіже листя цілющого зілля.

— Дякую тобі, Чарівна Пальмо! — відізвався я сердечно.

— За що дякуєш?

— За те, що ти робиш зараз, і за те, що в лісі…

— За те, що напилася твоєї крові? — посміхнулася вона до мене щаслива. — Вона мені дуже до смаку… За три дні ти видужаєш.

— А коли загоїться рана?

— Це ще довго триватиме, довго. На ліве плече будеш слабий ще багато днів…

— А ти, мабуть, радієш?

— Радію? — здивувалася. — Чого б це я раділа?

— Що я так швидко знову не схоплю тебе лівою рукою за волосся і не зроблю тобі боляче.

— Ой! — вона нахилилася низько наді мною з глузливою іскоркою в очах. — А хіба у тебе немає другої, здорової руки?

Але зразу відступила на крок, чимсь дуже збентежена, допитливо дивлячись на мене, наче хотіла побачити мене наскрізь.

— Гей! — вигукнув я весело. — Чи ти не пізнаєш мене?

— Ні! — відповіла коротко і твердо.

— Це ж я, Білий Ягуар! — жартував я далі.

— Я ще там, у пущі, дещо зміркувала, — говорила воца задумавшись, наче сама до себе, не звертаючи уваги на мої жарти. — Адже ти розмовляєш нашою мовою. Хіба це можливо?

— Я навчився.

— Коли ж? — дивувалася дівчина.

— Хіба мало я наслухався вашої мови від Арнака, Вагури, Манаурі, від тебе? Ах, від тебе! — засміявся я тихо.

— Чому тобі так весело?

— Я пригадав нічну розмову між однією чудовою жінкою і її вождем біля підніжжя Гори Шулік, на палубі парусника…

— Так ти вже тоді розумів нас?

— Угу!

— І нічого тоді не сказав?

— Ви ж так багато говорили…

Я розумів по очах Лясани, що вона дуже почервоніла і зніяковіла від того, що я її викрив. Просто заніміла.

— Ти не соромся! — ніжно погладив я її по руці. — Від тебе хотіли, щоб ти мене, як висловився Манаурі, обплутала, а ти ж з незвичайною гідністю відмовила, благородно заперечувала! Тоді ти заволоділа моїм серцем…