− Коли ви говорите, − вела далі Сибілла, − я чую музику; коли ви співаєте, мені здається, я розумію, якими є райські пісні…Ваші очі − пастка для палкої, хисткої жіночої душі, Лючіо! − Підбадьорена його мовчанням, вона наблизилась до нього. − Ви зустрінете мене завтра на луці, неподалік від котеджу Мевіс Клер…

Він здригнувся, наче його вкололи.

− Я чула все, що ви говорили їй минулого вечора, − зізналась вона, підходячи ще на крок до нього. − Я стежила за вами й підслуховувала. Я майже збожеволіла з ревнощів: я думала, я боялася, що ви кохаєте її, але помилилась. Я ніколи ні за що не дякувала Богові, однак учора дякувала йому − за те, що помилилась. Мевіс не для вас − для вас я! Приходьте до її котеджу, туди, де квітнуть білі троянди; зірвіть одну − одну з цих маленьких осінніх троянд − і дайте мені: я сприйму це як знак, що можу прийти до вас завтра вночі, щоб бути не знехтуваною, але коханою, коханою! О Лючіо! Обіцяйте мені! Одну маленьку троянду! Символ кохання на одну годину! Потім… потім я ладна померти: мені більше нічого не треба в житті!

Раптом вона пригорнулась до нього, обвила його шию руками й наблизила своє обличчя до його. Місячне проміння освітило її очі, що палали захватом, вуста, що тремтіли пристрастю, груди, що важко дихали… Кров ударила мені в голову, і червоні кола попливли перед очима. Чи згодиться Лючіо?..

Він схопив її за руки й відсторонив від себе, тримаючи її на відстані простягненої руки.

− О жінко, фальшива і проклята! − мовив він гучним і страшним голосом. − Ви не знаєте, чого домагаєтесь! Усе, чого вам треба в житті, буде вашим після смерті. Це закон; тому будьте обережні у вимогах − бійтеся, щоб вони не здійснилися надто точно! Троянда з котеджу Мевіс Клер? Це все одно, що троянда з Раю, − не мені й не вам зривати їх! Любов і радість? Для невірних немає любові, для порочних немає радості. Не додавайте нічого до моєї ненависті й помсти. Ідіть, доки ще є час, ідіть і зустрічайте долю, яку ви самі для себе приготували, − ніщо не владне змінити її! А що стосується мене, кого ви кохаєте, перед ким ви стояли навколішки, поклоняючись, немов ідолові… − Тихий жорстокий сміх вихопився в нього. − Що ж, погамуйте ваші палкі бажання, прегарний злий душе! Майте терпіння! Ми зустрінемось незабаром!

Я більше не міг залишатись мовчазним свідком цієї сцени: вийшовши зі своєї схованки, я відтягнув Сибіллу від Ріманського і став поміж ними.

− Дозвольте мені захистити вас, Лючіо, від домагань цієї розпусниці! − вигукнув я, зайшовшись несамовитим сміхом. − Ще годину тому я думав, що вона моя дружина; тепер я бачу, що вона − просто куплена річ, якій забаглося змінити власника!

XXXI

Якусь мить ми всі троє стояли мовчки: я − задиханий, збезумілий з люті; Лючіо − спокійний, презирливий; Сибілла − хитаючись, мало не вмліваючи зі страху. У пориві оскаженіння я кинувся до неї і схопив за руки.

− Я все чув! − кричав я. − Я все бачив! Я бачив, як ви стояли навколішках перед моїм вірним другом, моїм чесним товаришем і докладали всіх зусиль, щоб він опустився до вашої підлоти! Я − той дурень, ваш чоловік, той сліпий егоїст, чию довіру ви хотіли здобути, щоб потім ошукати! Я − той нещасний, хто купив собі за дружину безсоромну куртизанку! Ви смієте говорити про кохання? Ви опоганюєте саме ім'я цього почуття! Великий Боже! З чого зроблені подібні жінки?! Ви падаєте в наші обійми, вимагаєте нашого піклування, претендуєте на нашу повагу, спокушаєте наші почуття, завойовуєте наші серця, а потім робите з нас дурнів! Гірше, ніж дурнів! Ви позбавляєте нас, чоловіків, сумління, віри, співчуття! Нема нічого дивного, якщо ми стаємо негідниками! Якщо ми скоюємо вчинки, які ганьблять нашу стать, то чи не за вашим прикладом?! Боже! Боже! Я кохав вас − так, кохав, незважаючи на все, чого навчило мене шлюбне життя з вами! Я пожертвував би життя, щоб урятувати вас від тіні підозри! А ви хотіли вбити мене зрадою!

Я випустив її руки; вона не без зусиль опанувала себе й тепер дивилася просто на мене холодними очима.

− Навіщо ви одружилися зі мною? − спитала вона. − Заради мене чи заради себе?

Я мовчав, надто пригнічений гнівом і скорботою, щоб відповідати. Усе, що я міг зробити, − це подати руку Лючіо, який потиснув її сердечно та дружньо; однак мені здалося, що потайки він посміхнувся.

− Ви одружилися зі мною, щоб ваша чиста любов зробила мене щасливою? − наполягала Сибілла. − Чи, може, ви просто хотіли взяти за дружину графську дочку, щоб додати до свого становища мільйонера ще й аристократичну гідність? Ваші мотиви були корисливими; ви обрали мене, бо я була першою красунею сезону, на яку задивлявся та про яку говорив увесь Лондон! Такий шлюб, безперечно, дав вам престиж − приблизно такий самий престиж, який дає полювання разом із королівською родиною та перемога на дербі. Перед одруженням я щиро сказала вам, хто я є, − однак це не справило враження на вашу егоїстичну, марнославну натуру. Я ніколи не кохала і ніколи не говорила, що кохаю вас. Ви чули все, що відбулося між мною та Лючіо; тепер ви знаєте, чому я погодилась на шлюб із вами. І сміливо заявляю це вам просто у вічі: я розраховувала, що матиму вашого сердечного приятеля за коханця. Якщо ви прагнете розголосити цей скандал, то це дурість із вашого боку: такий стан справ є звичайним у Франції, він стає звичайним і в Англії. Зрештою, завжди вважалося, що для чоловіків моральність − річ зайва; тепер вона стає зайвою і для жінок.

Я дивився на неї, приголомшений такою зухвалістю; не лишилося й сліду від недавнього пориву шаленої пристрасті − вона говорила холодно, розсудливо та майже переконливо.

− Варто лише прочитати «нові» романи! − вела далі вона, й глумлива усмішка з'явилась на її блідих вустах. − І справді: уся «нова» література свідчить, що ваші ідеї стосовно хатньої доброчесності вже віджили свій вік. Згідно з поглядами сучасних письменників, чоловіки та жінки мають однакову свободу кохати того, кого хочуть, тоді, коли хочуть, і там, де хочуть. Полігамія − ось нова віра. Якщо ви хочете змінити цю ситуацію й повернутися до старомодного типажу скромних дівчат та доброчесних матрон, то мусите засудити всіх «нових» письменників до довічних каторжних робіт, а для преси запровадити урядову цензуру. Тепер поза ображеного подруга − не в моді; вона смішна. Запевняю вас, я не відчуваю жодного докору сумління, коли кажу що кохаю Лючіо; кожна жінка була б горда кохати його. Однак він не хоче або не може кохати мене. Між нами відбулася сцена, і ви своєю присутністю посилили драматичний ефект! Більше нема про що говорити. Якщо ви хочете розлучитися зі мною, то я не заперечую!

Вона махнула рукою; я досі дивився на неї, мовчки, не знаходячи слів на противагу такому зухвальству. Раптом заговорив Лючіо; тон його був серйозним та лагідним, але дивна цинічна посмішка ще не стерлася з вуст.

− Дуже прикра ситуація, − сказав він. − Однак я рішуче протестую проти розлучення − не тільки заради її милості, але й заради мене самого. У тому, що сталося, моєї провини немає.

− Немає! − погодився я, знову тиснучи йому руку. − Ви − втілення шляхетності, Лючіо! Найчесніший друг, якого будь-коли мала людина! Дякую вам за вашу мужність, за щирість і відвертість! Я чув усе, що ви говорили цій пропащій жінці, − але, мабуть, не існує таких слів, які змусили б її усвідомити своє безчестя, свою ганьбу!

− Джеффрі! − делікатно перервав він. − Я б не називав леді Сибіллу безчесною. Вона страждає; назвімо це маленьким нервовим збудженням. У думках вона, можливо, й завинила в невірності;однак товариство про це не знає, тож для нього вона чиста − чиста, як незайманий свіжий сніг.

Очі його блищали; я зустрів його холодний насмішкуватий погляд.

− Облиште, Лючіо, ви тієї самої думки, що і я, − проказав я хрипко. − Так само, як і я, ви відчуваєте, що непристойний намір дружини не є кращим від непристойного вчинку. Такій жорстокій невдячності немає виправдання, немає вибачення! − Я обернувся до Сибілли, несвідомо підвищуючи голос. − Хіба я не звільнив вашу родину від важкого тягаря бідності й боргів? Хіба я чогось вам шкодував? Хіба мало діамантів маєте? Хіба ви не користуєтеся більшою розкішшю, ніж королева? І хіба не повинні ви виявляти до мене бодай якусь вдячність?!