− Ви можете, якщо хочете, − сказав я із силуваним сміхом.

− Не можу! Мені цього не дано! Ви чули, я говорив це Мевіс Клер! Я вмію закохувати в себе деяких юних леді, як умів причаровувати їхніх промітних матусь; але для мене самого любовна цій планеті надто ниця, надто нетривала. Минулої ночі в вісні − мені подекуди сняться дивні сни − я бачив ту, яку, можливо, міг би покохати; але вона була духом, очі її були ясніші, ніж ранок, чистіші, ніж вогонь; вона підносилася вгору та співала, і я слухав її спів. Ця пісня не має сенсу для вух смертних; щось на кшталт цього…

І він заспівав могутнім баритоном:

Перервавши сам себе, він знову засміявся.

− Вона була дивним духом, − сказав він, − бо не бачила перешкод між Богом та світом, тоді як людство звело безліч таких перешкод! Дивуюся, з якої це необізнаної сфери вона явилася!

Я уважно дивився на нього; моє здивування вже помалу переростало в нетерпіння.

− Ви верзете нісенітниці, − сказав я, − і співаєте ви нісенітниці − про речі, які нічого не означають, оскільки просто не існують!

Він усміхнувся, зводячи очі на осяйний місяць у повні.

− Слушно! − відповів він. − Єдине, що має значення та про що слід говорити, Джеффрі, − це гроші та апетит. Ширшої перспективи, вочевидь, немає. Однак ми говорили про любов. Я переконаний, любов мусить бути вічною, так само як і ненависть. Ось сутність моєї релігійної віри, якщо тільки я її маю: дві духовні сили − любові ненависть − керують нами, і їхні ненастанні суперечки створюють загальне хаотичне тло життя. Та допіру в Судний день буде доведено, котра з них сильніша. Сам я на боці ненависті, оскільки сьогодні саме їй належать усі перемоги, варті того, щоб бути здобутими; що ж до любові, то її так часто піддавали тортурам, що тепер від неї на землі залишилася хіба що бліда примара.

Тієї миті у вікні вітальні з'явилася постать моєї дружини, і Лючіо викинув папіроску.

− Ваш янгол-охоронець кличе вас, − сказав він, дивлячись на мене якось незвичайно − і зі співчуттям, і з презирством. − Ходімо!

Наступної ночі після дивної розмови Лючіо з Мевіс Клер буря, призначена зруйнувати моє життя, вдарила з жахливою раптовістю. Жодного попередження! Вона з'явилася саме в ту мить, коли я вважав себе щасливим! Цілий день − останній день гордощів і самозакоханості − я вповні насолоджувався життям. Сибілла була ніжною і лагідною, як ніколи; здавалось, вона використовувала всі принади своєї краси і грації, щоб полонити й поневолити мене…

Невже вона хотіла причарувати Лючіо?.. Таке навіть не спадало мені на думку. Я милувався своєю дружиною, цією пристрасною чародійкою, втіленням найвитонченішої краси; навіть її сукня, здавалось, обгортала її ніжно, ніби пишалася тим, що вкриває такі бездоганні форми; кожен погляд, кожен усміх Сибілли був незрівнянним, і в голосі її бриніли такі м'які, такі лагідні нотки, що мені хотілося вірити: вона кохає мене так щиро і віддано, як ніколи досі не кохала!

Години летіли на золотих крилах; ми втрьох − Сибілла, я та Лючіо − досягли, як мені здавалося, цілковитої дружньої єдності й порозуміння; ми провели цей останній день у віддаленому лісі Віллосміру, під розкішним балдахіном з осіннього листя, крізь який сонце кидало рожеве та золоте проміння; ми снідали просто неба. Лючіо співав для нас старі балади та любовні романси; навіть листя, здавалось, тремтіло від насолоди, коли лунали ті чарівні мелодії, і жодна хмарка не тьмарила повного спокою й задоволення.

Мевіс Клер не було з нами, і я не тужив за нею. Я мав відчуття, що останнім часом вона дещо дисонувала з нашим товариством. Я захоплювався нею, я навіть любив її − такою собі поблажливою братньою любов'ю; тим не менш, я усвідомлював, що її шляхи не були нашими шляхами, а її думки − нашими думками. У цьому я винуватив саме її: я вважав, що причиною є її «літературний егоїзм» − саме так я називав те, що справедливо було б назвати духом шляхетної незалежності; при цьому про власний роздутий егоїзм я геть забував. Зрештою, я дійшов висновку, що Мевіс Клер − приємна молода жінка з великим літературним обдаруванням і не меншою гордістю; саме ця остання унеможливлювала для неї знайомство з багатьма представниками так званої «вищої аристократії», оскільки Мевіс ніколи б не опустилася до такої принизливої запобігливості, якої жадали вони і якої я теж вимагав. Подекуди я мало не ототожнював її з писаками Ґраб-стрит; однак почуття справедливості й сорому все-таки не дозволяли мені завдати їй такої образи навіть подумки. Так чи інак, мене надто поглинали думки про моє величезне багатство, і я не до кінця усвідомлював той факт, що люди, які, подібно до Мевіс, здобувають незалежність шляхом розумової праці, мають більше право бути гордими, ніж ті, хто за правом народження або отримавши спадщину стають власниками мільйонів. Крім того, попри мою прихильність до Мевіс Клер, її становище в літературі було для мене своєрідним особистим докором: я повсякчас згадував про власну невдалу спробу завоювати лаври. Отже, я втішався, що Мевіс Клер не було з нами в лісі. Звісно, якби я звертав увагу на дрібниці, з яких і складається сенс життя, я б згадав учорашні слова Лючіо: «Я більше не зустрінусь на її шляху, так само як і вона − на моєму»; але я не надав особливого значення цій мелодраматичній фразі.

Двадцять чотири години минули в безтурботному спокої, і я не знав, що це останні спокійні години в моєму житті. Навпаки, я почав відчувати смак до життя, почав вірити, що майбутнє готує для мене ясніші дні, ніж я останнім часом наважувався сподіватись. Погідний настрій Сибілли, її ніжність до мене були − так здавалось мені − ознаками кінця наших непорозумінь; я мав надію, що її натура, яку «світське» виховання зробило жорсткою й цинічною, невдовзі пом'якшиться й набуде тієї принадної жіночності, яка, врешті-решт, є найкращою оздобою жінки. Так я думав у блаженній замріяності, під шатром осіннього листя, сидячи поруч із красунею-дружиною та найближчим другом; могутні звуки чудового голосу Лючіо лилися в дивовижно чарівних мелодіях. Тим часом сонце сідало, і присмерк кидав на землю тіні; настав вечір − вечір, який вкрив затишну місцину лише на кілька годин, а моє життя − назавжди.

По пізньому обіді ми, приємно стомлені після проведеного надворі дня, рано розійшлися. Останнім часом я мав міцний сон, і здається, що я проспав кілька годин, перш ніж прокинувся − наче від владного дотику невидимої руки. Я схопився на ліжку; поблимувала нічна лампа, і в її тьмяному світлі я побачив, що Сибілли коло мене немає. Серце здригнулося й завмерло: зловісне передчуття леденило кров. Відслонивши гаптовані шовкові запинала ліжка, я визирнув до кімнати: там було порожньо. Тоді я поквапом устав, одягнувся та підійшов до дверей: вони були старанно причинені, але не замкнені, як це було завжди, коли ми готувалися до сну. Я відчинив їх безшумно і глянув у темний прохід − нікого не було. Проти дверей спальні були дубові кручені сходи, що вели вниз, до широкого коридору, який колись слугував за музичну кімнату або картинну Галерею; в одному кінці коридору стояв старий орган, досі настроєний, і його золоті рурки здіймалися аж до оздобленої ліпниною стелі; протилежний кінець був освітлений високим округлим вікном на кшталт церковного − вітражі з рідкісного старовинного скла зображували житія святих, а центральним сюжетом було мучеництво святого Стефана. Обережно наблизившись до балюстради, яка виходила на цю галерею, я подивився вниз і якусь хвилину не бачив нічого, крім візерунків на виполірувати підлозі, що їх накидало, спадаючи з великого вікна, місячне світло. Однак я вичікував, затамувавши подих і дивуючись, куди це Сибілла могла піти о нічній порі; невдовзі я побачив високу рухливу тінь і почув приглушені голоси.