Він стояв, звівши обличчя до світла, що лилося через округле вікно; місячне проміння, проходячи крізь барвисту одіж святого Стефана, забарвлювалося в пастельно-рожевий колір. Велика, страшна туга читалася в очах князя Ріманського. Я слухав його зі здивуванням − я не мав уявлення, що він хотів сказати в цих дивних словах; моя легковажна дружина, як можна було судити з виразу її обличчя, також нічого не розуміла.

− Лючіо, − мовила вона, − Лючіо, про що ви говорите? Що я вам заподіяла? Я б нізащо не завдала вам шкоди! Я домагаюся вашого кохання, Лючіо, щоб дати вам таку пристрасть і ніжність, якої ви ніколи не знали! З цією, тільки з цією метою я одружилася з вашим приятелем − лише тому, що він ваш приятель!

«О віроломна жінко!» − подумав я.

− Я бачила, − вела вона далі, − я бачила його шалене себелюбство, його гордість із самого себе та зі свого багатства, його сліпу довіру до мене й до вас. Вичекавши певний час, я можу, наслідуючи звичай багатьох інших жінок мого кола, обрати собі коханця. Ах, я вже обрала його: я обрала вас, Лючіо! Нехай ви ненавидите мене, але ви не можете заборонити мені кохати вас;я кохатиму вас до самої смерті!

Він пильно дивився на неї; морок на його обличчі згустився.

− А після смерті? − спитав він. − Чи після смерті ви мене кохатимете?

У його тоні вчувалась жорстока насмішка, яка, здавалось, невиразно вжахнула Сибіллу.

− Після смерті? − розгублено перепитала вона.

− Так, після смерті, − повторив він похмуро, − у майбутньому житті! Майбутнє життя є: ваша мати знає це.

Вигук вихопився в неї, і вона звела на нього злякані очі.

− Прегарна леді, − вів далі він, − ваша мати була, подібно до вас, сластолюбна. Вона, подібно до вас, вирішила наслідувати звичай: щойно було здобуто сліпу довіру − або добровільну згоду − її чоловіка, вона обрала собі не одного коханця, а багатьох. Ви знаєте її кінець. Відповідно до законів Природи, яких людство вперто не хоче розуміти, хворе тіло є віддзеркаленням хворого духу; обличчя в останні дні було віддзеркаленням її душі. Ви здригаєтесь! А між тим зло, яке було в ній, є також і у вас: повільно, але ненастанно воно заражує вашу кров, і якщо ви не маєте віри в Бога, спроможної вилікувати цю недугу, вона зробить свою справу, хоча б у вашу останню годину, коли смерть схопить вас за горло і зупинить ваш подих. Усмішка на ваших холодних вустах буде тоді, повірте мені, усмішкою не святої, але грішниці. Смерть неможливо ошукати, хоч ошукати життя інколи вдається. А потім… Я знову запитую: чи потім ви мене кохатимете? Коли дізнаєтесь, хто я?

Я сам перелякався манери, з якою він поставив це дивне питання. Сибілла благально простягла до нього руки; здавалось, вона тремтить.

− Коли я дізнаюся, хто ви? − перепитала вона здивовано. − Хіба я цього не знаю? Ви Лючіо Ріманський, мій коханий, чию вроду я обожнюю, чий голос − моя музика, чиї погляди − мій рай!..

− І пекло! − докинув він із тихим сміхом. − Ходіть сюди! Вона наблизилась до нього − гарячково, але все одно якось нерішуче; він указав на підлогу; я бачив, як рідкісний блакитний діамант, що його князь завжди носив на правій руці, виблискував у місячному світлі.

− Якщо ви так мене кохаєте, − сказав він, − то схиліться знову навколішки й поклоніться мені.

Вона вклякла та склала руки. Я хотів був вийти вперед і заговорити, але якась необорна сила тримала мене в нерухомому мовчанні. Світло крізь вітражі падало на її гарне обличчя, осяяне усміхом блаженства.

− Усіма фібрами моєї істоти я поклоняюся вам! − палко шепотіла вона. − Ви мій цар, мій бог! Ваші жорстокі слова змушують мене кохати вас іще дужче; ви можете мене вбити, але ви не владні змінити мене! За один поцілунок ваших вуст я віддала б життя, за один ваш дотик я пожертвувала б душу…

− Чи маєте ви душу, щоб пожертвувати її? − спитав він насмішкувато. − Мусите спершу впевнитися в цьому! Стійте, як стоїте, і дайте мені подивитись на вас. Чудово! Жінка, яка прибрала прізвище свого чоловіка, яка повинна плекати честь свого чоловіка, жінка, вбрана в сукню, куплену за чоловікові гроші, залишає його, доки він спить, − залишає, щоб збезчестити його та опоганити себе найвульгарнішою розпустою! Ось вони, плоди цивілізації дев'ятнадцятого століття! Я особисто віддаю перевагу варварським звичаям давніх часів, коли брутальні дикуни билися за своїх жінок так само, як і за рогату худобу, ставилися до них так само, як і до худоби, і тримали їх у покорі, ніколи не сподіваючись від них таких чеснот, як вірність і цнота! Якби жінки були чистими та чесними, тоді, можливо, втрачене щастя світу могло би повернутись до нього; однак більшість жінок подібні до вас: вони брехливі та лицемірні. Ви вигукуєте: я можу зробити з вами все, що хочу, − мучити вас, убити вас, зганьбити вас в очах суспільства, нарешті, проклясти вас перед Небом, − якщо тільки покохаю вас! Усе це мелодраматичні тиради, а я ніколи не полюбляв мелодрам. Я не буду ані вбивати вас, ані ганьбити, ані проклинати, ані кохати вас − я просто покличу вашого чоловіка!

Я рушив був зі своєї схованки, але зупинився. Сибілла зірвалась на ноги в пориві пристрасті й гніву.

− Ви не посмієте! − задихалася вона. − Ви не посмієте… так принизити мене!

− Принизити вас? − перепитав він зневажливо. − Запізно − ви самі вже принизили себе!

Сибілла була розлютована. Пробудилася вся невгамовна впертість її натури, і вона стала схожа на прекрасну дику тварину, яка щосили захищається від небезпеки; вона вся тремтіла з хвилювання.

− Ви нехтуєте мною? Ви зневажаєте мене? − гнівно шепотіла вона. − Ви глузуєте з моєї сердечної туги і відчаю? Ви постраждаєте за це! Я вам пара, я вам рівня! Ви запитуєте: чи кохала б я вас, якби знала, хто ви є? Ви любите таємничість − але я не маю жодних таємниць. Я жінка, і я кохаю вас з усією пристрастю, на яку здатна; я радніша вбити себе і вас, ніж жити далі, знаючи, що марно благала вашого кохання. Гадаєте, я прийшла непідготована? Це не так!

І вона зненацька вихопила схований на грудях короткий сталевий стилет із руків'ям, оздобленим коштовним камінням; я впізнав один із весільних подарунків.

− Кохайте мене або я впаду мертва тут, біля ваших ніг, і гукну Джеффрі, що це ви вбили мене!

Вона піднесла зброю. Я рвонувся був уперед, але швидко відступив назад, побачивши, що Лючіо вибив з руки Сибілли стилет, після чого розламав його й розкидав уламки по підлозі.

− Ваше місце на сцені, пані! − сказав він. − Ви могли б стати примою першокласного театру. Ви були б окрасою кону, вас би обожнював натовп, ви б мали стількох коханців, скількох бажали б, − як сценічних, так і приватних! Потім вас би запросили виступати у Віндзорі, ви б отримали від королеви в подарунок діаманти й записали б своє ім'я до її альбому автографів. Ви просто створені для акторської кар'єри! Душа ваша при цьому була б не менш розбещеною, ніж тепер, але яке це має значення? Актори не мусять бути цнотливими!

Він відштовхнув її, і вона стояла, затамувавши подих, зблідла зі злості, й дивилась на нього з пристрастю й жахом.

Близько хвилини вона мовчала, потім, повільно наблизившись до нього з котячою грацією, з тією грацією, якою вона славилася на цілу Англію, промовила − зумисне розміреним тоном:

− Лючіо Ріманський, я стерпіла ваші образи, як прийняла б і смерть від вашої руки, бо кохаю вас. Ви ненавидите мене, ви відштовхуєте мене − але я попри все вас кохаю! Ви не можете зректися мене: я ваша! Кохайте мене або я помру − обирайте. Маєте один день на роздуми. Станьте моїм коханцем − і я гратиму комедію в товаристві так само добре, як це роблять інші жінки, і мій чоловік ніколи не дізнається. Якщо ви відмовите мені, я вб'ю себе. Я не граю, я говорю щиро і з усією відповідальністю; що обіцяю, те й зроблю.

− Невже? − холодно сказав Лючіо. − Дозвольте вас привітати: мало жінок досягають такої послідовності!

− Я заподію собі смерть, − говорила вона, не звертаючи уваги на його слова. − Я не можу жити без вашого кохання, Лючіо. − її голос затремтів похмурим пафосом. − Я жадаю ваших обіймів, ваших поцілунків! Чи усвідомлюєте ви свою силу? жорстоку, необорну силу своїх очей, своїх слів, своїх усмішок? силу своєї вроди, яка робить вас подібним радше до янгола, ніж до людини? Чи може хтось із людей зрівнятися з вами? Він глянув на неї, ледь усміхнувшись.